ВОВКОЗАКИ
ВОВЧЕ ПРАВО
Переклав Марченко Володимир Борисович
Оскільки жили по праву вовка
історія глухо про них мовчить
від них в снігу залишилися
сеча жовта і той вовчий слід
швидше ніж в спину зрадницький постріл
в серце мстива розпач попала
самогонку пили й біду їли
долі спростати так намагались
Збігнев Герберт "Вовки"
Розділ 1
Глухий заклик тріснутого дзвона вмить підняв усе село на ноги. Чоловіки в темряві похватали зброю і кинулися до дзвіниці, сколоченої з колод і сирих дощок. У світі смолоскипів ті, хто бігли, побачили сліпого Антона, який щосили смикав за мотузку.
– Що відбувається? Чого ти галасуєш вночі?
Запитання літали в повітрі, змішуючись в шум, але Антон ні на що не звертав уваги, ні про що не думаючи смикав мотузку. Тільки коли старий Баранчук підбіг і окрикнув сліпого, той перестав дзвонити.
– Вони йдуть до нас, — прохрипів він. – Скоро будуть!
Затихло, селяни витріщилися на сліпого.
– Хто, Антон? – Баранчук відчув, як по спині пробігає дрож.
– Я чув їх, — ознайомив сліпець шиплячим шепотом. – Я чув їх уві сні...
Серед зібраних зчинився гомін. Одні з полегшенням, прокидаючись від глибокого сну, послаблювали хват на рукоятці шаблі, держалі бердиша чи топорищі звичайної сокири, інші, навпаки, зло стискали пальці.
– Скоч туди хтось та подивися, чи не крадеться якийсь чамбул, – наказав Баранчук.
Антона він знав від колиски. Можливо, хлопець і народився сліпим, але він точно не був дурним, і те, що добрий Господь відібрав у нього з очами, він компенсував іншими почуттями. Хоча Баранчук сумнівався, чи можна довіряти снам хлопчини, він все одно відчував тривогу.
– Кажу ж тобі, Вано, — продовжував шепотіти Антон, — я їх чув і досі чую.
– Кого? Поговори зараз!
– Їх…
Прибіг Іван, найкращий у селі слідопит.
– Нікого не видно, — повідомив.
– Може, ти щось пропустив?
– Неможливо. Місяць світить так, що я голку в степу знайти можна.
Баранчук зітхнув з полегшенням.
– Ну, хлопці, — сказав він. – Треба нам…
Він не закінчив. Його слова перервало виття, наче навіки проклятого, що долинуло із-за частоколу. До першого голосу приєдналися інші, утворивши жахітний хор.
– Нікого, кажеш, дурень? – гаркнув сільський староста. – Це, напевне, спів ранкових цвіркунів?
– Це вони, — прошипів Антон. – Це вони... Пропали ми. Мститися прийшли...
Збоку від огорожі почулися змішані крики — спочатку здивування, потім жаху. Місяць справді світив так яскраво, що силуети можна було легко розрізнити. Розмиті кудлаті фігури долали частокіл, ніби він мав лікоть, а не всі дванадцять у висоту. І через деякий час між будинками кишіли…
– Вовки! – прохрипів Антон. – Це вовкозаки! Прийшли випити нашу кров!
– До зброї! – крикнув хтось.
Але Вано Баранчук вже знав, що порятунку немає. Він не намагався протистояти нападникам. Кинувся до халупи, де залишив дочку з немовлям. Може, вдасться врятувати хоча б цих двох невинних істот...
Він заскочив у будинок, замкнув двері та завалив, чим вдалося. І там, де ще мить тому стояла важка лава, він намацав залізну ручку люка, який вів до льоху, з якого вузьким тунелем можна було вискочити у степ. А може зграя, зайнята вбивством, не помітить окремих втікачів? Але щойно він рвонув важкі дошки, рипнула віконниця. Потужний удар повторився, деревина не витримала тиску, скалки та уламки розлетілися на всі боки, а в кімнату пробралася велика тінь. Жінка страшенно закричала, дитина, прокинувшись від шуму, заскиглила, а Вано завмер, зігнувшись удвоє.
Сліпий Антон залишився під дзвіницею один. Він прихилився до грубої дошки риштування, на якій висів колись здобутий ним з якоїсь молдавської церкви дзвін, і прислухався до звуків, які долинали звідусіль. Він легко розрізняв глухі удари сокир об землю чи дошки, які не втрапляли в спритні тіла нападників, свист шабель, звуки пострілів раз і вдруге, крики переляканих людей викликали такий біль у вухах, що сліпий хотів щільно прикрити їх пальцями, але не зміг, незважаючи на те, що його поглинув жах, що наповнював повітря. Він почув тихий звук вовчих лап. Хижак повільно підійшов, зупинився за кілька кроків і загарчав. Антон повернувся до нього обличчям. Він чекав смерті, знав, що пощади не буде. Не дарма кажуть, що цим істотам найбільше смакує кров переляканої здобичі.
– Але я не боюся, — пробурчав він. – Моє життя все одно нічого не було варто.
Вовк завмер. Сліпі, покриті більмами очі цього чоловіка, здавалося, бачили більше, ніж найгостріший сокіл. У свідомості тварини виникло щось на зразок страху й поваги. Хижак злегка повернув голову, коли поруч з ним з'явилося інше тіло, готове до стрибка.
Антон почув, як гарчали два вовки. Це нагадувало розмову чи, можливо, суперечку. Нарешті той, що прийшов пізніше, відійшов і залишився лише перший. Сліпий стояв, чекаючи удару і вже відчуваючи гострі ікла на своїй шиї. Він відчував напружені м'язи, до нього долітав вологого від ранкової роси хутра.
З-за вікна було чути звуки бійні, а Баранчук, нахилившись, дивився на прониклу в дім істоту. Тепер він був абсолютно впевнений, хто це був. Зрештою, і до цього у нього теж не було сумнівів. Звичайні вовки не нападають таким чином на людські поселення навіть у найлютішу зиму, не кажучи вже про середину весни. І в цю мить у місячному світлі, що пробивалося крізь розбите вікно, він побачив на спині кудлатого нападника збрую, до якої були прикріплені шабля, два пістолі й короткий мушкет. Сама тварина також була більшою за звичайний жах лісів і степів. І в неї були дивовижні очі… Це, мабуть, було найстрашнішим – холодний погляд, в якому людське боролося за краще проти тваринної кровожерливості. Молодий екземпляр. Вано бачив кілька таких істот у своєму житті, і знав, що старі вовки краще контролювали жагу крові, яка поглинала їхні серця.
Козак повільно випростався й подивився на дочку, яка колисала немовля. Якби тут був Сергій, що зараз сидить у Чигирині й готує похід на той берег Дніпра... Але що б зробили проти цих звірів навіть найдужчі молодці? – одразу прийшла у голову твереза думка. Принаймні буде кому помститися за них.
Вовк дивився спокійно і стежив за поглядом господаря. Надворі було тихо, село поволі ставало темним і мертвим. Раптом старий Баранчук зрозумів.
– Це ви, — сказав він мертвим голосом. – Не змогли знайти Сергія, тому прийшли за нами, покидьки.
Вовк злегка похитав головою, а потім голосно загарчав. Було очевидно, що ось-ось відбудеться смертельний напад. Вано вирішив дорого продати власну шкіру. Він швидко нахилився, щоб підняти шаблю, яку відклав убік, коли боровся з люком. Однак вовк був набагато швидшим за старого. Величезне тіло пролетіло, і нещасний козак з хрипом звалився на бік. З перегризеного горла текла кров.
Жінка з дитиною пронизливо скрикнула, потім замовкла, дивлячись на вмираючого батька. Вовк повільно підійшов до неї, оголивши криваво-червоні зуби. А потім піднявся на задні лапи і притулив писок до обличчя дитини. Збентежена мати накрила малу.
– Ні, — благально простогнала вона. – Будь ласка, не треба!
Вовк вдихнув у ніздрі запах немовля, коротко загарчав, але це було навіть не гарчання, а просто напівлюдське муркотіння. Він відсунувся, перекотився своїм кудлатим тілом, і нажахана жінка раптом побачила перед собою високого воїна з довгим чорним волоссям, стягнутим на тімені ремінцем.
– Пішли, — простягнув він руку.
Дівчина, мов безвільна лялька, дозволила вести себе темним, вже тихим селом. Вона бачила навколо себе силуети нападників, одних в людській подобі, інших у вовчій. В неї ж в голові було лише одне — врятувати доньку, за всяку ціну захистити це крихітне життя. А з нею хай діється, що буде. Нехай вовкулаки вип'ють її кров, нехай навіть живцем її рвуть, аби тільки Гальшка вижила. Крізь страх і рішучість раптово пробилася думка, що в пазурах цих звірів на доньку чекає лише незавидна доля, але молода жінка швидко розвіяла цей страх. Може, вдасться щось придумати. Можливо…
□□□
– Ми не повинні були брати полоненого, — сказав Грегорій, з огидою дивлячись на матір з дитиною. – Ти знову ти противишся мені, Міхею.
– Це ж жінка того різника! Дружина і його цуценя!
Грегорій похитав головою.
– Це не так, Міхею. Я не хочу його сім'ю. Я хочу відчути кров Сергія, напитися її з його жил. Чи варто замість цього зарізати дитину та жінку?
– Не зарізати, – відповів Міхей. – Але здорова вовчиця завжди буде в нагоді, чи не так, отамане?
– Баб у нас поки що досить! Ці волошки, яких ми привезли дві повні назад, придатні до пологів як рідко хто. Це твій воїн пощадив людей проти наказу, і я хочу знати, яку кару ти плануєш йому вимірити.
Молодий вовк не відповів. Він подивився на вогнище, де Маріка годувала Гальшку. Він уже питав Кирила, що сталося, але той не знав, чому він пощадив цих двох. Коли він понюхав дитину своїм вовчим носом і відчув запах дівчинки, він раптом відчув, як його лють і бажання вбивства зникли. Це все, що він міг сказати.
– Що ти збираєшся зробити, щоб покарати його? – повторив Грегорій.
– На даний момент, звичайно, нічого. – злегка знизав плечима Міхей. – Я подумаю про це, коли ми повернемося до січі. Нині ж будь-яка шабля може стати в пригоді.
– Можливо, ти говориш і вірно, – неохоче погодився отаман, – але не думай, що я, повернувшись, забуду про справедливість. Якщо ти не виміриш її, я це зроблю.
– Не сумніваюся.
Міхей відійшов, наблизився до Кирила, який стояв поза кругом світла і дивився на зоряне небо.
– Вони нам цього не пробачать, — сказав Міхей.
– Мені не пробачать, — поправив його Кирило. — Ти ні в чому не винен.
– Я. Я повинен був вкусити дівчину з її щеням, як тільки побачив її.
– Тоді чому ти цього не зробив?
Міхей довго мовчав, перш ніж відповісти.
– Ця вилазка мене не влаштовувала з самого початку. Я взагалі не розумію, що робить наш січовий отаман. Сергій – заядлий воїн, він не простить кривди. Буде ганятися за нами до кінця, а ти ж знаєш, що його шанують на всій Козаччині.
– Хтось би помислив, що через тебе говорить страх, — пирхнув Кирило.
– Ні, не страх.