Переклад: Ольга Сенюк
I
Повітря, що пробивалося під розлогі липи, вигойдалося вже над припаленим вигоном і сухими полями; його випражило сонце й закурили дороги, однак тут, у густому вітті, воно очистилось, набралося від листя прохолоди, а від жовтого цвіту — духмяної вільготи й цілющої соковитості. І тепер лежало під ясно-зеленим склепінням, дихаючи спокоєм і втіхою, пещене легеньким тремтінням листя та мерехтливими помахами крилець білясто-жовтих метеликів.
Уста, що вдихали те повітря, були повні та свіжі, а груди — молоді й тендітні. Так само тендітні були й ноги, стан — тонкий, постава — струнка, і в цілій постаті вчувалася якась нерозвинена міць. Тільки важкі темно-золотаві коси були буйні, наполовину заплетені, а наполовину розпатлані, бо темно-синя оксамитова шапочка зсунулася й висіла за плечима тільки на стрічках, зв'язаних на шиї, мов чернечий каптурець. Та більше в одязі не було нічого чернечого: широкий рівний комір відкочувався на блакитну сукню з короткими, широкими зубцюватими рукавами, що з них видималися два великі буфи з тоненького голландського полотна. На грудях яскрів ясно-червоний бант, і такі самі ясно-червоні банти начеплені були на черевичках.
Ішла вона повільно, заклавши руки за спину й схиливши вперед голову, грайливою, легенькою ходою, проте йшла не рівно стежкою, а викрутасами: то мало не наскочить на дерево з одного боку, то заплутається поміж гіллям із другого. Часом вона спинялася, відкидала з обличчя коси й дивилася вгору. Притлумлене світло надавало її дитячому білому личкові смаглявості, і через те синюваті тіні під очима ставали не такі помітні, червоні вуста здавалися малиновими, а великі блакитні очі — майже чорними. Вона таки нівроку була вродлива: чоло гладеньке, ніс із горбочком, спідня губа невеличка, гарно окреслена, підборіддя кругле й тугеньке, щоки мов яблука, вуха маленькі, а брови рівні, як шнурочок... Вона йшла, всміхаючись легко й безжурно, ні про що не думаючи, і її усмішка якнайліпше пасувала до всього навкруг. Дійшовши до кінця стежки, вона спинилася й почала крутитись на підборі — півкола праворуч, а півкола ліворуч, так само тримаючи руки за спиною й дивлячись угору та одноманітно, різко підстрибуючи в лад своїм рухам.
Дві гранітні плити в кінці стежки правили за східці до городу — до городу й до яскравого сліпучого сонячного світла. Безхмарне блакитне небо дивилося просто в город, і та крапля тіні, що лишилася в ньому, трималась біля самого коріння підстриженого букового живоплоту. Світло різало очі, навіть живопліт сипав білими пучками гострих блискіток зі свого лискучого листя. Навколо спраглих бальзамінів, боберців, лакриці й гвоздиків, що стояли голівками докупи, паче вівці серед чистого поля, то тут, то там вилася білими закрутками айстра. Горох і квасоля коло рядків лаванди мало не падали з тичок зі спеки, нагідки, махнувши на все рукою, дивилися сонцеві просто в обличчя, зате маки, скинувши свої великі червоні пелюстки, стриміли вгору голими стеблами.
Дівчина з липової алеї зійшла східцями, перебігла розпечений город, опустивши голову, як перебігають подвір'я, коли йде дощ, потім подалася до трикутника з темних тисових дерев, прошмигнула між них і зайшла до просторої альтанки, що залишилась із часів Белоу[1]. Давні господарі насадили широке кільце берестів і сплели їх докупи, скільки сягало віття, а круглий отвір посередині замостили кроквами й латами. Виткі троянди й покручений козолист буйно розрослися поміж берестового листя й утворили непроглядну стіну; та з одного боку вони не виросли, а хміль, що його натомість посаджено, не давав розвиватися берестовому гіллю і сам не годен був затулити дірку.
Перед альтанкою лежало двоє козел, пофарбованих у білий колір, а всередині стояв довгий дерев'яний ослін і стіл. Стільниця на ньому була кам'яна, колись велика, округла, а тепер розкришена на чотири шматки; три більші валялися на землі, і лише четвертий, невеличкий, лежав неприбитий на рамі столу. Дівчина сіла біля нього, підігнула ноги на ослін, відхилилася назад і схрестила руки. Вона сиділа тихенько, заплющивши очі; на чоло їй набігло кілька легеньких зморщок, подеколи вона ворушила бровами й ледь усміхалася.
"У світлиці з пишними багряними килимами й позолоченим альковом Грізельда[2] валяється в ногах у маркграфа[3], але він її відштовхує; щойно він виволік її з теплої постелі, тепер відчиняє низенькі склеписті двері — і сердешну Грізельду огортає холод. Вона лежить на підлозі й плаче, і тільки тонесенька сорочка захищає її зігріте біле тіло від холодного подиху ночі. Проте він її виганяє й замикає за нею двері. А вона тулиться голим плечем до холодних, гладеньких дверей, хлипає й чує, як він походжає по м'якому килимові, і крізь шпарку на ключ просмикується світло від запашної свічки й лягає на її голі груди, наче маленьке кругле сонце. І вона спускається нишком темними мармуровими сходами, а навколо тихо, нічого не чутно, тільки м'яко ляпають босі ноги по замерзлих східцях. Ось вона виходить надвір. Іде сніг... ні, дощ, злива: важкі холодні краплі порощать по її плечах, сорочка прилипла до тіла, і вода стікає по голих литках; вона ступає тендітними ніжками в грузьке, холодне болото, що розповзається під ступнями. І вітер... кущі шарпають, деруть їй одяг, ні, адже одягу вона не має... як роздерли мою брунатну спідничку... У Фаструбському гаю вже, напевне, доспіли горіхи... ті, що були на Віборзькому ринкові... Бозна, чи в Ане вже переболіли зуби... Ні! В Брунгільди! Баский кінь мчить уперед... Брунгільда й Крімгільда[4]... Королева Крімгільда киває чоловікам, обертається і йде собі. А ті тягнуть королеву Брунгільду, і присадкуватий чорний парубійко з важкими довгими ручиськами, чисто тобі Бертель з рогатки, хапає її за пояс, зриває його, скидає з неї сукню й сорочку, стягає своїми чорними лапами золоті каблучки з її білих гнучких рук, а голий до пояса, довготелесий, засмаглий, патлатий телепень бере її за стан і збиває своїми незугарними ножищами з неї сандалі, а Бертель намотує її довгі чорні коси собі на руку і тягне її, і вона, скорчившись, іде за ним, а довготелесий своїми пітними долонями підштовхує її в голу спину все далі до вороного жеребця, що нетерпляче форкає, і вони звалюють її в сіру пилюку на дорозі й прив'язують за кісточки до жеребцевого хвоста..."
Лоб знову наморщився й довго не розгладжувався; вона хитала головою і дедалі смутнішала, врешті розплющила очі, трохи підвелася й позирнула навколо стомлено й невдоволено.
У прогайвинах між пагінням хмелю танцювали комарі, а з городу долинав то запах м'яти й райовику, то кропу й ганусу. Метушливий, жовтий павучок поліз, лоскочучи, по її руці, і дівчинка зіскочила з ослона. Вона підійшла до отвору й потяглася по троянду високо в листі, але не досягла її. Тоді вийшла надвір і заходилася зривати виткі троянди. Вона рвала їх дедалі завзятіше і скоро набрала повну пелену. По тому занесла до альтанки, сіла коло столу й почала витягати з пелени по квітці й складати одну до одної. Невдовзі вся стільниця сховалася під рожевим пахучим килимом.
Ось вона поклала останню квітку, тоді розгладила пелену, струсила з неї відірвані пелюстки та зелені листочки, що міцно попричіплювалися до ворси, й тепер сиділа, склавши на колінах руки й споглядаючи пишноту трояндових барв.
А вони кучерявилися в світлі й тінях, мінилися від білої, ледь червонястої, до червоної, аж синьої, від рожевої, вологої, майже до бузкової, такої легенької, що вона набігала, мов подих вітру. Кожна окрема кругла пелюстка, прегарно вигнута, в затінку ніжна, а на світлі всипана ледь помітними іскрами й блискітками, вся та шляхетна трояндова кров, зібрана в жилах і розлита по шкірі, той міцний, солодкий дух, той летючий випар червоного нектару, що кипить на дні квітки...
Вона хапливо закасала рукави й затопила голі руки в м'яку, вологу прохолоду. Вона терлася ними об троянди, що відірваними пелюстками спадали на землю, тоді підвелася, одним махом змела все зі столу й вийшла на город, розкочуючи рукави. Щоки в неї порожевіли, вона швидкою ступою подалася стежкою, а далі, вже не поспішаючи, пішла вздовж огорожі в напрямку дороги. Неподалік від брами перевернувся віз із сіном, а решта всі стояли позаду, не маючи кудою проїхати. Управитель лупцював погонича брунатною палицею, що виблискувала лаком на сонці.
Виляски палиці тяжко вразили дівчинку; вона затулила вуха й швидко подалася в двір. Двері до броварні в склепі були відчинені; вона прошмигнула в них і зачинилася там.
То була чотирнадцятирічна Марія Груббе, дочка дідича з Тьєле, пана Еріка Груббе.
Над Тьєле налягло синє сяєво присмерку. Випала роса, й сіно перестали возити. Челядниці доїли в стайні корів, а челядники сновигали коло возовні й лимарні. Чиншові селяни юрмилися купками коло брами й чекали, коли задзвонять на вечерю.
Біля відчиненого вікна стояв Ерік Груббе й визирав надвір. Повільно, один за одним, із конюшні виходили розпряжені й розгнуздані коні і прямували до жолоба з водою; серед подвір'я, біля каменя, що правив за конов'язь, стояв хлопець у червоній шапці й витісував зубки до граблів, а в кутку гралося двоє моторних гончаків між дерев'яними козлами й великим точилом.
Час спливав нудно, челядники все частіше й частіше підходили до дверей у стайні, оглядалися і, насвистуючи або ж наспівуючи, завертали назад, дівчина з повною дійницею квапливо подріботіла подвір'ям, а чиншові селяни почали заходити в браму, наче хотіли прискорити дзвінок на вечерю. Унизу на кухні дедалі дужче стукотіли й бряжчали відра, миски й тарілки, потім хтось двічі шарпонув за дзвінок, і він видав із себе іржаві згуки, що відразу ж потонули серед тупоту дерев'яних черевиків і рипіння дверей. Подвір'я спорожніло, тільки двоє собак наввипередки гавкали на браму.
Ерік Груббе зачинив вікно, сів і задумався. Сидів він у зимовій світлиці. В ній мешкали і взимку, і влітку, вона правила і за вітальню, і за їдальню, майже ніколи не займали інших покоїв, крім цього. То була велика, на двоє вікон кімната, оббита високою, по груди, лиштвою із темного дуба. Стіни були викладені поливаними кахлями голландської роботи, із синіми трояндами на білому тлі, а коминок — паленою цеглою; перед отвором стояла скриня, щоб не було протягу, коли відчиняють двері.