Переклад: Ольга Сенюк
І
Вона мала чорні, променисті очі, як у всіх Бліде, й тонкі, рівні, мов шнурочок, брови, а також їхній твердо окреслений ніс та повні губи. По них вона одідичила й прикметне болісно-чутливе тремтіння в куточках уст та неспокійний порух голови, проте з виду була бліда, а пухкі, як шовк, коси огортали їй голову м'яко й гладенько.
Це вже не був спадок роду Бліде. Їхніми барвами були рожі й бронза. Волосся вони мали шорстке й ледь кучеряве, важке, немов грива; та й голос їхній — повний, глибокий і гнучкий — чудово підпирав дідівські традиції: бучні мисливські виправи, врочисті утрені й незчисленні любовні пригоди.
А вона розмовляла стиха, приглушеним голосом.
Я змальовую її таку, як вона була в сімнадцять років; бо за кілька літ, коли вона вийшла заміж, голос її подзвінкішав, щоки порожевішали, а очі пригасли, зате стали ніби ще більші й ще чорніші.
Сімнадцятирічною дівчиною вона дуже відрізнялася від своїх сестер і братів; та й стосунки її з родиною, властиво, були не надто близькі. Бліде належали до людей практичних і брали життя таким, як є. Працювали, як годилося, відпочивали, як годилося, і ніколи й гадки не мали жадати частіших чи більших розваг, аніж обжинки та три-чотири бенкети на свята. Побожні вони не були, однак не віддавати богові боже було все одно, що не платити податків, тож вони молилися щовечора, ходили в неділю до церкви, колядували на свят-вечір і двічі на рік приступали до причастя. Не дуже вони прагнули й знання, а щодо їхнього розуміння краси, то були не зовсім байдужі до сентиментальних пісеньок, і як наставало літо й на луках буяла висока трава, а вруна хвилею котилися по широких ланах, вони казали одне одному, що почалася гарна пора й приємно вийти погуляти в поле. Проте справжньої поетичної вдачі їм бракувало, краса не зворушувала їх, не тужили вони за чимось невідомим, не снили наяві.
А Бартоліна була інша. Її анітрохи не цікавило, що робиться в оборі чи в полі, не цікавив маєток і хатні справи.
Вона любила вірші.
Жила віршами, снила ними і нічому в світі так не вірила, як віршам.
Батьки, брати й сестри, сусіди й знайомі ніколи не говорили чогось такого, що варто було б послухати, бо думки їхні ніколи не відривалися від землі й від того діла, що було саме в них під рукою, а погляд їхній не збочував від подій і стосунків, що були в них перед очима.
А вірші! Для неї вони були повні нових думок і глибокого знання життя, що плинуло десь там, у далеких світах, де жалоба чорна, а радощі червоні; вони яскріли образами, шумували й мінилися перлинами рим і ритмів. У віршах ішлося про молодих дівчат, і ті молоді дівчата самі не відали, які вони шляхетні та вродливі. Серця їхні, кохання їхнє були понад усі скарби на світі, і чоловіки брали їх на руки й підносили високо, ген до сонячного сяєва щастя, вклонялись їм і молилися до них, раді були ділитися з ними думками своїми й замірами, перемогами й славою, навіть більше — казали, що саме ці щасливі дівчата вигадали ті заміри й здобули ті перемоги.
То чому б і Бартоліна не могла бути такою дівчиною? Адже вони різні бувають — і такі, й інші, а самі про те не відають. Хіба я можу знати, яка я? Поети ясно кажуть, що ото й є життя, а не шити, церувати, поратися в господарстві та віддавати безглузді візити.
Коли добре поміркувати, то все це було не що інше, як трохи хворобливе бажання відчути саму себе, прагнення знайти саму себе, що часто прокидається в молодих дівчат, більше, аніж пересічно, обдарованих; але біда в тому, що в її оточенні не знайшлося жадної вищої натури чи хоч би спорідненої душі, аби вона могла себе якось порівняти з нею. Тому й сталося, що Бартоліна почала дивитися на себе, як на щось незвичайне, неповторне, своєрідну тропічну рослину, що виросла під неласкавим небом і здобулася пустити лиш жалюгідні листочки, а в теплішому кліматі, під гарячим сонцем могла б вибуяти струнким стеблом і чудовим, пишним, променистим цвітом.
Ото, думалося Бартоліні, була б її правдива істота, такою зробили б її сприятливі умови; і вона снила тисячі снів про сонячний той край, в'янула з туги за своїм справдешнім, багатим єством, забуваючи — бо це, врешті, легко забути, — що найкращі сни, найглибша туга не додають ані цаля до зросту духу людського.
Та одного чудового дня в неї з'явився наречений.
То був молодий Люне з Ленборгора, останній нащадок роду, що вже протягом трьох поколінь належав до найінтелігентніших у цілій їхній околиці. Літніми людьми Люне чесно й щиро слугували королю та батьківщині як бургомістри, начальники установ чи королівські комісари й часто доскочували високих титулів. А замолоду відбували добре обмірковані й ґрунтовно використані освітні подорожі до Франції та Німеччини й тішились красою, збагачували свою похіпливу душу знанням та життєвими враженнями, що їх щедро давали чужі землі. Коли ж вони поверталися, то не відкладали своїх закордонних років між давні спогади, як відкладають згадку про свято, що його остання свічка погасла й останній відгомін завмер, — ні, на тих роках будували вони подальше життя своє вдома і зацікавленням, що прокинулося в них тоді, не давали розпастися, а підживлювали їх усіма способами, які тільки мали; вишукані гравюри, коштовна бронза, німецька поезія, французьке законодавство й французька філософія були буденними речами й щоденними темами в господі Люне.
Поведінці їхній притаманна була якась старожитня невимушеність і витончена ввічливість, що дуже різнилася від дурної пихи й незграбного величання інших людей з їхнього кола. Говорили вони широко заокругленими, вишукано доречними фразами, але, правду казати, трохи афективно й риторично; проте мова така чудово надавалася до їхніх могутніх, показних постатей, до високого опуклого чола з далеко засягненими назад скронями, до густого хвилястого чуба, спокійних ясних усміхнених очей і тонкого гарного орлиного носа. Тільки нижня частина обличчя була трохи заважка: рот надто великий, а вуста надто повні.
У молодому Люне й ці зовнішні риси проступали слабше, і родова інтелігентність начебто вичерпувалася. Духовні проблеми та мистецька краса, що їх він спізнав на шляху своєму, не будили в ньому аніякісінького прагнення чи запалу. Однак він віддавався їм сумлінно й пильно, не винагороджуючи себе втіхою, що сила його росте й набирає гону, не маючи гордого почуття, що все те йому до снаги. Вдоволення, що він виконав обов'язок, — ото й була вся його винагорода.
Маєток свій, Ленборгор, Люне успадкував недавно від померлого дядька й повернувся з традиційної закордонної мандрівки, щоб самому взятися до господарства. А що Бліде були найближчі сусіди й дядько приятелював із ними, то Люне теж склав їм візиту, побачив Бартоліну й закохався в неї.
Що вона теж закохалася в нього, мабуть, не треба й пояснювати.
Адже то врешті був хтось із зовнішнього світу, людина, що мешкала у великих, далеких містах, де цілий ліс шпилів і башт вимальовується на тлі прозорого неба, де повітря тремтить громом дзвонів, органової музики й розкотистих згуків мандоліни, а осяйний похід золота й барв святково пливе широкими вулицями, де блищать мармурові палаци, гордовиті родові герби висять над широкими брамами, а високо на вигнутих балконах, кам'яним листям оздоблених, майорять прозорі серпанки дам і мерехтять їхні віяла. То була людина, що звідала краї, де колись дорогами йшли звитяжні війська, де великі бої прикрашали безсмертною славою наймення міст і сіл, де дим від циганських багать нависав удалині над верхів'ями лісів, а червоні руїни на виноградом зарослих узгір'ях споглядали на всміхнені долини, де шуміли млинові колеса й дзеленчали дзвіночки отар, що верталися додому через широкий вигин мосту.
Про все те оповідав їй Люне, але не так, як поети, а правдивіше, до того ж просто й сердечно, достоту як у них удома говорилося про сусідні міста чи навколишні садиби. Оповідав він і про митців та про поетів, називав імена, що їх вона ніколи й не чула, звеличував їх понад усе. Він показував їхні картини, читав їхні вірші в саду на пагорку, звідки видно було блискучі води фіорду й брунатні хвилі гаїв; кохання додало йому поетичності й прикрасило навколишність, хмари стали тими хмарами, що пливли в рядках віршів, а дерева в саду шелестіли так само сумовито листям, як шелестять у баладах.
Бартоліна була щаслива, любов учинила так, що весь день обертався на низку поетичних переживань. Поезією було йти на зустріч з коханим і розлучатися з ним; поезією було стояти на пагорку в призахідному сонці й посилати йому наостанці прощальні слова, а потім, охопленій тихою радістю, вертатися до своєї кімнатки й думати, думати на самоті про нього; і молитися ввечері за нього теж було поезією.
Тепер її вже не мучили несвідомі бажання; нове життя з мінливим настроєм вдовольняло її, думки та погляди стали ясніші, бо тепер вона мала з ким поговорити відверто, не боячись, що її не зрозуміють.
Змінилася вона і в іншому: щастя зробило її лагіднішою до батьків, сестер та братів, і вона переконалася, що вони краще її розуміють і прихильніші до неї, аніж вона собі гадала.
Потім вони побралися.
Перший рік дуже скидався на ту пору, коли вони були ще заручені, та, поживши вкупі трохи довше, Ліоне вже не міг приховати від самого себе, що стомився повсякчас вишукувати новий вислів своєму коханню, повсякчас прибиратися в лебедині шати поезії й розгортати крила до лету через усі небеса настроїв і всі глибини думки; йому кортіло вже сісти в спокійному затишку на гілку і, дрімаючи, сховати стомлену голову в м'якенький пух під крило. Для нього кохання не було вічним палахкотливим багаттям, що могутнім полум'ям освітлює всі сховані закутки побуту й чарівним способом робить усе більшим і дивовижнішим, аніж воно є. Радше він уявляв собі кохання тихим вогнищем, що жевріє собі, ллючи навкруг із пригаслого жаровиння рівне тепло, і в приглушеному присмерку лагідно ховає далину, а все близьке робить удвічі ближчим і вдвічі ріднішим.
Він стомився, виснажився й не міг більше тієї поезії зносити, прагнув спертися на твердий ґрунт буденного життя, як рибина, що захлинається в душному повітрі, прагне ковтнути прозорої свіжої прохолоди.