Не розумію.
— Ні, я не зовсім спокійний. Мені кортить виграти, і це іноді змушує мене робити необачні ходи.
— Я не сказав би, що ти граєш необачно.' Ти майстер! Міг би викладати гру в шахи.
— І коридорній?
Слідчий, що саме збирався пересунути пішака, підвів голову.
— Отже, та мала припала тобі до смаку?
— Вона гарненька, нічого не скажеш. Та коли підняла руки поправити зачіску, я побачив на її сукні, під пахвою, пляму. Мабуть, від поту. І мене занудило. Терпіти не можу жінок, у яких білизна не зовсім чиста.
— О, в цьому питанні наші погляди збігаються! — сказав слідчий і зробив стрибок конем праворуч.
Задзвонив телефон.
— Це знову Менеджер! — вигукнув слідчий, беручи трубку. — Ну, то які новини? Що там з нашим карбюратором?
— Негаразд.
— Тобто?
— Ускладнення! Ремонт забере в нас цілу ніч. Багато машин на черзі, до того ж з'ясувалося, що причина не лише в карбюраторі. Треба відрегулювати клапани, диск зчеплення і таке інше.
— Ого!
Разом з голосом Менеджера із трубки було чутно грюкіт.
— Отже, мені лишається одне,— сказав Менеджер.— Як упораюся з ремонтом, візьму машину і під'їду до "Великого Національного", щоб звідти одразу на пором. Бо навряд чи ми закінчимо раніше п'ятої ранку.
— Ну, гаразд. Що тут скажеш? Коли так пішли справи, то вже не до дискусій. Але треба повідомити шефа. Зателефонуй йому ти, як і раніше. Згода?
Страшенно знервований, слідчий стиснув лівий кулак і грюкнув по столику, аж склянки підстрибнули.
— Отже, ремонт триватиме цілу ніч, — сказав Менеджер. — Нічого не вдієш.
— Хай йому чорт!
— Не щастить! Це я перший сказав. І знову те саме.
— Що ж тепер буде?
— А що може бути? Я лишуся в майстерні. Як над ними не стояти, вони й до завтра не закінчать. Ну, а щодо тебе... Роби як знаєш.
На цьому розмова закінчилася. Розлючений слідчий підійшов до вікна, потім до дверей, знову повернувся до вікна, розчинив його навстіж і став перед ним.
— Дуже гарна погода, — сказав він. — Але як підвів нас Менеджер! На всю ніч, каже, ремонт!
Лишивши вікно відчиненим, він повернувся до шахівниці.
— Чий хід? — запитав.
— Ваш.
— Я стоятиму. Тебе це не дратує?
— Ні, чого б це мене дратувало?
— Не можу всидіти! Надто напружені нерви.
Не минуло й трьох хвилин, як гра знов урвалася. її урвав слідчий.
— Нема настрою! — сказав він раптом і копнув ногою стілець.
— Я розумію ваше знервування, повірте.
— До того ж мені треба в туалет! — сказав слідчий.— А ти станеш біля дверей. Мені тільки бракувало ще сюрпризів від тебе.
Той підвівся. Слідчий попрямував до санвузла, але з півдороги повернувся й зачинив вікно. Потім зайшов у туалет, а той став перед напіввідчиненими дверима.
— Не стій мовчки! — гукнув йому слідчий. — Говори що-небудь голосно, аби я тебе чув і знав, шо ти весь час там.
— Що я маю казати?
— Ти сам не можеш вигадати? Тоді співай державний гімн!
— Співати?
— Співай!
— У мене немає слуху.
— Байдуже. Ти що, в концерті співатимеш? Ну! Співай, щоб я тебе чув.
Той затягнув державний гімн, дійшов до третього куплета, проспівав приспів, далі не міг зга‘дати і знову почав спочатку.
— Стій! У мене ідея! Фантастична ідея!
— Вона вас осяяла в туалеті?
— Е, найкращі ідеї завжди осявали мене в туалеті.
— Що ж то за ідея?
— Прогулянка по місту! — голосно сказав слідчий і спустив воду. Хлопець із кафе "Спорт" дивився, як він, застібуючись, виходить із туалету.
— Прогулянка по місту! — повторив слідчий. — Ну^ як тобі подобаться моя ідея?
— Ваша ідея... мені здається дуже оригінальною. .
Слідчий засміявся.
— Я чекав, що ти назвеш її підозрілою.
— Підозрілою? Чому?
— Бо вона настільки оригінальна, як ти вже сказав, що здається дивною. І підозрілою. Проте все дуже просто. Я роблю пропозицію, більше нічого! Якщо ти згоден, прогулянка по місту відбудеться. Якщо ні, пропозиція знімається і прогулянки не буде.
— Згоден!
— Тоді продовжимо цю розмову! Розумієш, я тут задихаюся! А тепер іще подзвонив Менеджер і ошелешив мене повідомленням, що ремонт триватиме цілу ніч, до п'ятої ранку... Ні! Я не витримаю майже добу, ув'язнений у номері сімсот сімнадцятому готелю "Великий Національний"! Але поки ми разом, відповідальність за тебе лежить на мені. Виключно на мені! 1 я сподіваюся, ти.незв-ажишся..зіграти зі.мною в погану гру.
— Я взагалі не збираюся грати.
— Коротше кажучи, мушу тебе попередити, що я чотири рази брав перший приз у стрільбі в ціль з пістолета. 1 ти не встигнеш далеко втекти, якщо схочеш...
— Не маю настрою чогось хотіти,— сказав той різко.
— Гаразд! Більше не повертаюся до цього питання. Я сказав — ти
мене чув. Але моя ідея, повторюю, здійсниться лише в тому разі, якщо ти згоден. Не випадає гуляти по місту всупереч бажанню. І наручники я на тебе не надіну, щоб тягати скутого.
— Навіщо ви це повторюєте? Якби я не хотів, то сказав би одразу. Я вислухав вашу ідею, і заперечень у мене нема.
Слідчий загасив цигарку. І додав:
— Тривалість прогулянки — одна година. Я думаю, це добре — одна година.
— Погодились на годині.
— Чудово! Перше, що ми маємо зробити, це вийти звідси, — ска
зав слідчий, відмикаючи двері. — Друге — поголитися. Це освіжить нас обох.
— А як щодо повторного гоління?. — Він нахилився і сказав мені пе таким тоном, наче питав: "А як шодо маріхуани?" Або: "А як щодо Лоліти?"
Коли він нахилився наді мною, його гаряче дихання залоскотало мені потилицю. Вологе й гаряче, як ті розпарені серветки, що їх незабаром після гоління він покладе мені на обличчя.
Я здригнувся, відчувши на собі його подих. Не від чогось іншого — від пахощів. Він пахнув м'ятою. Млосно! ,
У пластиковій зеленкуватого кольору коробочці біля умивальника в нього були стебельця м'яти. Поки він мене голив, усе смикав по листочку й жував. А розжувавши, спльовував на підлогу так люто, наче плював комусь у обличчя. І одразу смикав інший листочок.
Я не терплю запаху м'яти. В мене від нього алергія! А в цьому випадку алергія подвійна, бо переді мною не лише м'ята, а й зеленкуватий пластик, обляпаний напівзасохлою піною, схожою на старий крем на торті, або на слину, яку забули витерти, та ще якісь довгі жовто-руді змокрілі волосини. Ага, в нього ще медальйон на грудях. Золотий? Може, так — може, ні. Я подивився, що там на медальйоні, але не розгледів. Раз мені здалося, що голуби, вдруге подивився — ні, то не голуби, то курчата.
— Ваш приятель практичніший од вас! — наспівував суб'єкт з бритвою, поліруючи мені праву щоку. — Ви бачите? Він скинув піджак і сидить собі спокійнісінько. А ви... Он який упертий!
Що я йому скажу? Не стану ж розповідати, що мені аж ніяк не можна скинути піджак, хоч би я й розтанув від спеки. Не тому, що я цього не хочу, я знаю, як мені жарко, а все через мого "приятеля", який тим часом сидить спокійний, наче ягнятко, і гортає ілюстровані журнали, чекаючи своєї черги голитися... Бо якщо цей мій "приятель" у якусь мить надумає чкурнути до виходу, мені доведеться вихопити пістолет. А пістолет у мене в піджаку, у лівій внутрішній кишені…
Якби я взявся все це йому розтлумачувати, він би, напевне, мене зрозумів. Але цього не можна було робити. Отож я дозволив йому співати про мій піджак, поки не набридне.
Коли ми вдвох зайшли до перукарні "Щирість", усі чотири крісла були зайняті. Ми нерішуче зупинилися. Лишитися? Піти в інше місце? Тим часом звільняється крісло, перше праворуч. Суб'єкт з бритвою, щось жуючи, — я ще не знав, що то була м'ята, якби знав, пішов би геть одразу, — запитально подивився на мене.
— Хто з панів сяде перший? — спитав він. — Ви чи ваш приятель?
Пішов я. .
Сидячи, мов прикутий до крісла, я, звичайно, весь час стежив за тим у дзеркалі, яке займало цілу стіну. Я бачив його найнепомітніші рухи, вираз обличчя, очей, навіть відтінки виразу. Загалом, принаймні поки що, нічого підозрілого. Сидячи перед низьким овальним столиком у глибині перукарні, він гортав якісь журнали, що там були, іноді закурював — ні, закурював, мабуть, надто часто, частіше, ніж звичайно, — неуважно дивився на вулицю, на бульвар Ветеранів. Неуважно?
Двічі погладив кішку з перукарні, що крутилася біля нього. Спершу погладив тильним боком долоні, і кішка перекинулась догори лапами. Тоді, можливо, смикнув її за вуса — кішка пирснула на нього. Піджак він безтурботно кинув на сусідній стілець. Начебто нічого підозрілого. Але чи міг я бути певним на сто процентів? А що, як у нього на думці одне: втекти від мене? Вибрати зручний момент і кинутися до виходу, вислизнути, як живе срібно, крізь прочинені двері й змішатися з натовпом, розчинитись у людській масі, що заповнює тротуари бульва-. ру Ветеранів. У мене не було ніяких гарантій, що він такого не замишляв. Отож мені лишалося єдине, і саме це я робив: ні на секунду не спускав з ока його відображення у дзеркалі.
— Ця спека паралізує мене! — бурчав суб'єкт з бритвою. І роз
стебнув четвертий і п'ятий гудзики. Потім рукою, на якій було трохя піни, потер собі груди й живіт до пупа. А може, й пуп.
— Справді, — озвався я. — У вашому місті страшенна спека.
Навіщо я, дурень, це сказав? Тільки дав йому привід розводити далі свої теревені.
— У нашому місті! — повторив він. — Отже, ви нетутешній?
"Ні", — відповів я очима.
— І ви, і ваш приятель?
"Так", — відповів я очима.
— І що вас привело до нашого міста? Бізнес?
"Так", — відповів я очима.
— Який?
Від нього годі відчепитися.
— Комівояжер,— сказав я. — У відрядженні.
— Комі? — вигукнув він, наче почув щось сенсаційне, як-от командир космічного корабля або приборкувач звірів.
— Вам це здається дивним? — спитав я.
— Ні, просто дуже мило. — І махнув рукою, наче ловив метелика. — Знаєте, колись і я мріяв стати комівояжером. Але зробився перукарем.
— Ет, не сумуйте! В житті ніколи не буває пізно!
— О, ви мене окрилюєте! — сказав він і знову зробив отой рух, ніби танцював, чи ловив метелика, чи щось таке. — Я дуже радий, що у нас майже однакові вподобання.
— О ні! — перебив його я, наляканий тим витанцьовуванням. — Ви, мабуть, перебільшуєте.
— А що саме ви рекламуєте?
Тієї хвилини, сам не знаю чому, мені спала на думку справа "Туалетний папір".
— Туалетний папір.
— О-о... — мовив він розчаровано.
— Предмет першої необхідності! — урочисто провадив я, щоб трохи його помучити.