– Довго розповідати. Я хотів помститися за смерть брата, але мене схопили люди Хмеля. Я вже бачив над собою тінь шибениці, вже прощався з цим світом…
Господар озирнувся.
– Не будемо розмовляти в цій канаві, де кожне слово відбивається луною і може потрапити до вух тих, що дуже цікавляться, – зауважив він. – Оскільки ви познайомили нас з вашими друзями, пане Мелех, я запрошую їх до себе не тільки на розмову, але й на ночівлю. Місце знайдеться для всіх. Я знаю, що в Білій Церкві зараз важко знайти житло.
– Дякуємо, шляхетний пане, – відповів Міхей. – Дякуємо за гостинність, ми охоче дозволимо себе нагодувати, але ми вже оплатили нічліг, тож не буде потреби робити непотрібні розходи.
Ввічливі слова важко проходили йому через горло. Більш за все він хотів кинутися і розірвати Лупу[4], але в цей момент були важливіші речі, ніж вбивство господаря.
– У такому разі завітайте до мене ввечері, панове молодці. Їжі та пиття точно не бракуватиме.
□□□
Грегорій дивився, як у світлі місяця четверо вовкозаків вирізають на міцних стовбурах складні візерунки.
Їх намалював старий Кошко з роду Меліків, який з покоління в покоління зберігав звичаї, займався святими стовпами і передавав знання від батька до сина. На той момент у всій січі тільки він і його онук вміли відтворювати стародавні руни, в яких було записано Право Вовків. Син Кошко загинув під час втечі з Гилевської січів під час сутички з татарами.
Зціпивши зуби, старий отаман думав про те, що далеко на північному заході залишилися кам'яні пам'ятки від предків. Наскільки він встиг пізнати людей за понад два з половиною століття свого життя, від них не залишилося нічого або лише жалюгідні залишки.
Кошко прикульгав, щоб простежити за роботою. Він був одним з небагатьох старих, які не залишилися в січі, кинутих на поталу ворогам. Він хотів залишитися, вважаючи ганьбою рішення Грегорія покинути місце їхнього проживання, але мусив підкоритися наказам вождя. А той не мав наміру жертвувати життям того, хто володів найбільшими знаннями і був живим зв'язком між найдавнішими часами і новими. І, як виявилося, він мав рацію, оскільки син старого загинув, а онук ще мав багато чого навчитися.
– Як робиш?! – скрипучий голос Кошко різав вуха, наче свист батога. – Де ти тут побачив цей хвостик, дурню?
Старий, несподівано для своїх попередніх повільних рухів, стрибнув до молодого Вовка і погладив його відкритою долонею по шиї.
– Вся робота надаремно! Треба брати нове дерево, і я знову буду робити малюнки!
Молодий вовк грізно загарчав, але не наважився зробити нічого більше. Не при суворому отамані, бо якби вони були зовсім самі, він би різко відповів старому пердуну, який вже не пам'ятав, де ходити за потребою, зате чудово знав, що при цьому дивному знаку не повинно бути ніякого додатка. А йому, який нудьгував, як ведмідь під дощем, саме здалося, що цей маленький хвостик чудово прикрасить закручений візерунок.
Кошко став поруч із Грегорієм.
– Не так бувало раніше, – буркнув він. – Мій дід, якби цуценя так йому відгавкнуло, побив би його мокрим мотузком ледь не до смерті. То були інші часи. І більше вовків вміло читати, не один рід охороняв таємниці права і звичаїв, але в кожній родині були такі, хто вмів хоча б прочитати ці руни.
Він замовк на мить, чекаючи, що скаже Грегорій, а коли той не відповідав, продовжив:
– Краще б я не знав спокою в Посмерті, ніж дочекався того, що нас спіткало. Замість міцних кам'яних стовпів ми ставимо від біди абиякі дерев'яні цоколі, навіть добре не висушені, не вспінеш оглянутися, як їх почнуть точити короїди...
Тепер не витримав вже Грегорій.
– Припини вже скаржитися, Кошко, – кинув він. – У людей є таке прислів'я: "Так кравець кроїть, як йому тканини стоїть". Нам цієї тканини поки що вистачить на такі стовпи. І це краще, ніж зараз блукати не знаючи де.
– Краще, краще, – буркнув Кошко. – Хай би я там загинув, замість того, щоб тепер блукати невідомо де.
Грегорій не відповів. Старий мусить поговорити. Він втратив у січі колишніх товаришів по зброї, тих, з ким ходив у походи і яких навчав військової справи. Усі вони були від нього молодші принаймні на чверть або й на півстоліття, але вони знаходили спільну мову.
Грегорія він все ще вважав недолугим цуценям, якого намагався приборкати, коли той вперше вирішив взяти на себе керівництво січчю.
Сам отаман із соромом згадував той час. Як він міг думати, що двадцятирічний молодик зможе підкорити ворогуючі родини, що йому вдасться протистояти тим, хто підтримував старого отамана? Тоді Кошко врятував йому шкіру, переконавши вождя лише вигнати сміливця, а не вбивати його. Він завжди повторював, що шкода марнувати хорошу кров. Тому Грегорій послухався старого, коли той заступився за Міхея Грища, хоча Мухруд нашіптував йому на вухо, покарати бунтівників смертю. Мабуть, так і треба було. І так, напевно, було в кожному вовчому таборі. І, можливо, тому, що старий отаман пощадив Грегорія, той не вбив його, коли ослаблений вовк втратив сили. Не з вдячності, бо це було властиво людям. Але вовче право не наказувало вбивати переможеного ватажка, і молодий Макчі вже тоді знав, що світ не такий простий, як здається цуценятам.
– Відправ цього дурня до іншої роботи, – попросив Кошко, вказуючи на молодого вовка, який зараз намагався якось приховати свою нещасну ідею з прикрашанням руни. – Нехай вбиває кілки в частокіл або носить воду, або займається чим завгодно, що не зможе зіпсувати.
– Ти чув, Кубан? – кинув Грегорій. Молодий вовк похмуро подивився на нього. – Біжи до лісорубів. Перш ніж братися за частокіл, принеси сюди такий самий стовбур, як той, що ти зіпсував, зрозумів?
Молодий випростався, кинув на отамана зухвалий погляд і пробурмотів щось під ніс. Не встиг він до кінця висловити образу, як Грегорій уже був біля нього. Перший удар пролунав, наче важкий шмат деревини впав з висоти на землю. Молодик зігнувся навпіл, очі вилізли з орбіт. Він захистився від наступного удару, але той без зусиль пробив його схрещені руки.
Трохи задиханий, отаман відступив на крок.
– У мені душі понад двадцяти вовків, — процідив він крізь зуби. — Може, я вже старий, але на брак сил не можу скаржитися.
– Побачимо, що ти скажеш, коли повернеться Міхей...
Грегорій знову підскочив до молодого, але зупинився, коли той раптово перекинувся через спину і став з оскаленими зубами, вже у вигляді вовка.
Однак, перш ніж він встиг кинутися на отамана, той закрутився на місці, зробившись вовком, майже вдвічі могутнішим за сміливця. Молодий вовк зупинився, але одразу рушив уперед. Гострі білі зуби клацнули, ледь не зачепивши горло, вкрите сірою шерстю з сивиною. Старий, досвідчений самець миттєво відступив, пропустив спінену люттю пащу повз себе, а потім сам атакував зверху по діагоналі, схопивши супротивника потужними, пожовклими зубами за шию.
Той протяжно заскиглив, згорнувшись у залізних обіймах. Грегорій притиснув його лапою з такою силою, що затріщали ребра, а потім відступив, знову закрутився, знову перетворившись на людину. Молодик перекотився набік і також підвівся в людській подобі, витираючи рукою кров, що текла по шиї.
– Скінчив? – запитав Кошко. – Тоді відправ його назад до роботи. Нехай він буде таким же корисним, як і непокірним.
– Ні, – спокійно відповів Грегорі. – Якщо так сталося, ми мусимо вчинити інакше. Згідно із правом.
Він владно поглянув на інших вовкозаків, які вже повернулися до різьблення стовпів.
– Взяти його! Швидко!
□□□
Василь Лупу уважно дивився на суворі обличчя чоловіків, які затримали їх у провулку.
У просторій кімнаті будинку, що більше нагадував невеликий палац, ніж звичайну житлову будівлю, було дев'ять людей. Крім нього, Мелеха і цих двох, були троє озброєних охоронців і двоє слуг, які накривали стіл і відрізнялися від одягнених у зелене солдатів лише кольором сорочок, блакитних як волошки.
Визволити Павла з рук Хмельницького було дійсно важко. Гетьман будь-якою ціною намагався уникнути виконання поспішно даної обіцянки. Він був мстивим, про що знали всі, тому відпустити з рук людину, яка загрожувала йому смертю, до того ж брата чоловіка, якого він оголосив зрадником, було для нього немислимо.
– А ти, куме, випустив би такого пташка? – одразу запитав козацький ватажок з хитрим посмішкою.
– А якщо пан Мелех присягне, що відмовиться від помсти на тобі і ніколи не намагатиметься вбити? – відповів господар питанням на питання.
Це був аргумент, який Хмельницький міг прийняти і виконати обіцянку, не втрачаючи обличчя, але він наполягав.
– Його брат уже присягнувся, що пан Павло не буде на мене полювати.
– Він зробив це від імені брата, питання тільки, чи знав про це пан Мелех, який тут присутній?
Після хвилини мовчання Хмельницький знизав плечима.
– Не скажу, чи він був про це обізнаний, проте він бажав моєї смерті, тож заслуговує на покарання.
Лупу важко зітхнув.
– Якби всі, хто бажає твоєї смерті, мали перейти на той бік, загинули б не тільки твої вороги, але й велика кількість тих, кого ти називаєш друзями. Не дивись так на мене, Богдане, ти прекрасно знаєш, що я правий і знаю, про що говорю. Навіть твій друг і союзник, великий хан, не мав би нічого проти того, щоб ти зник. Тоді він міг би з твоїм наступником вести гру на кращих для себе умовах. А якби наступника не було...
– Є Тимошко, – перервав його Хмельницький. – Якщо мене не стане, він перейме спадщину.
– Є ще неповнолітній Юрій, – погодився Лупу. – Але перш ніж вони почнуть правити, їм ще багато чого треба навчитися. Чим пізніше ти підеш, тим краще і для них, і для всієї України...
– До чого ти ведеш? – занепокоївся гетьман. – Спочатку ти хочеш, щоб я звільнив одного з моїх ворогів, а потім нагадуєш мені, скільки їх у мене є.
Василь ледь посміхнувся, вказав на похмурого Павла.
– Цей ворог явний, і ти можеш швидко позбутися його, не вбиваючи. Мелехи – це хороша кров, чи не шкода її так марнувати? А раптом він ще знадобиться тобі?
– А чому ти так за нього заступаєшся? – підозріло запитав Хмельницький. – Може, сам щось замислив?
– І тому я хочу, щоб він присягнувся в твоїй недоторканості? – пирхнув господар.