Та ще й кількох вовків козаки підрубали, бо жменьці нападаючих легше було їх рубати на усі боки, аніж оборонцям вдарити по них, не зашкодивши своїм. Якби Грегорій не був настільки впевнений, що напад буде здійснено лише на світанку, і не віддав на цей випадок відповідних наказів, усього цього б не сталося, і Костенко зараз би крутився в путах. Інша справа, що якби загін очолював сам Міхей, то він би вчора повернув назад і влаштував на козаків пастку в якомусь зручному місці. Що ж, доведеться думати, як перетворити поразку на перемогу.
– Він диявол, а не людина", — сказав Кудлач, високий вовк із широкими плечима й дивно вузькими стегнами, який прислухався до словесної сутички. Він міг би виглядати навіть кумедно, якби не його грубі, рублені риси обличчя та крижані очі, які викликали у кожного, хто його зустрічав, бажання якомога швидше покинути це товариство.
– Можна подумати, ти злякався, — глузливо сказав Грегорій.
– Я, звичайно, ні, – глухим голосом відповів Кудлач, – але ви, отамане, якось дуже охоче зійшли з їхньої дороги.
Грегорій блиснув зубами в гнівній гримасі.
– Що ти маєш на увазі?
– Я просто кажу те, що бачив сам.
Міхей ледь помітним жестом змусив Кудлача замовкнути. Невже той не розуміє, що сталося? Спроба вбити Костенка не вдалася, козак врятував життя, забравши з собою дитину, а жінка залишилася.
– Він захоче її повернути, – сказав Міхей радше собі, ніж Грегорію чи Кудлачу.
– Ти так думаєш? – скривив губи у виразі сумніву отаман. – Вона не хотіла йти з ним, я і багато інших це прекрасно бачили. Вона віддала йому цуценя і пішла геть. Це дивно, тому що, схоже, Костенко був вже наш. Чи могло бути, що сім'я Кари таке могутнє? Хто знає, може наступної Повні ми підготуємо її до переміни?
Він з тріумфом подивився на Грищего. Міхей скрипнув зубами. Старий лис забезпечився з усіх боків. Він не дарма дозволив Карі заволодіти самицею хорунжого.
Чорти знають, чи очікував отаман такого повороту подій, чи зробив це просто на всяк випадок, але йому вдалося. Він оголосить в січі, що хоча лютий ворог і втік з дитиною, він неодмінно захоче помститися за власну дружину, яка приєдналася до вовків. І тоді буде все одно, жива вона чи ні. Міхей змружив очі.
Треба зробити все, що в його силах, щоб вона залишилася живою. Хто знає, як це обернеться?
Він сердито глянув на задоволене обличчя отамана. Старий басьор тим більше радів, що полеглий у сутичці Ромко віддав свою силу власне йому. Це було найкращим доказом того, що отаман і досі користується повагою серед своїх січових братів.
□□□
Сергій хрипко дихав, лежачи на животі, широко розкинувши руки. З-під розрізаної сорочки визирала каша, в яку куля перетворила праву лопатку.
Серед розтрощених м'язів стирчали осколки кісток. Знахарка стояла над хорунжим, бурмочучи собі під ніс. Вона зупинила кровотечу, промила рану горілкою і відваром трав і тепер проводила очисні обряди. У печі горів вогонь, кімнату наповнив важкий запах трави, званої "багно", змішаний із запахом м'яти, ромашки та інших рослин, що сохли біля печі та на стінах.
– Напевно, це був не свинець, — прошепотів Семен Іллі. Великий козак тримав на руках сплячу дитину, нагодовану козячим молоком. – Самі вони залізних куль точно не відливають, їх доводиться купувати у турків.
– А може, від поляків дістають? – так само тихо відповів Заєць. – Ті з радістю підтримають кожного, хто зможе противитися Хмелеві.
– А мені здається, що, скоріше, від турків, — наполягав козак-велетень. – Вони люблять такі речі. А вовкозаки польських пані не підтримують. Вони ні за кого не виступають.
– Нині вони проти нас, якщо ти не помітив, — з іронією зауважив Ілля.
– Проти нас? – похитав головою Поріг. – Може й так, але скоріше проти Сергія і всіх, хто був на Залізних Хуторах.
– Думаєш, вони не знають, хто віддав наказ? Наш хорунжий був просто інструментом.
– Хмельницького допасти вони не можуть, — тверезо сказав Семен. – Тому мстяться безпосередньому виконавцю.
– Як би там не було, добре що куля до кишок не дісталася, — махнув рукою Заєць. – Зслизнула по залізних набивках на поясі. І в кістках міцно не застрягла, то тоді б у нас була довга забава.
Семен з огидою подивився на оперту об стіл яничарку[5] з довгим стволом.
– Не люблю самопалів, — заявив він. – У сутичці має значення міцний кулак і вміння махати залізом.
Ілля прослідив за поглядом приятеля. Яничарка належала йому. Чудова зброя, вона могла вразити грака, що піднімався до льоту за сотню кроків.
– Так люди билися в давні часи, — відповів він. – Ті часи ніколи не повернуться. Але навіть тоді люди застосовували арбалети та луки, щоб дістати ворога. Давид завжди намагатиметься перехитрити Голіафа.
Поріг важко зітхнув.
– Знаю я, знаю, — пробурмотів він. — І все ж шкода. Стріла є стрілою. Якщо наконечник списа не змазали у гної і він не розколовся у рані, витягнеш його, вхід припечеш і незабаром зможеш сісти на коня. А з таким пострілом ніколи не знаєш, чи не піде жар, і те, що всередині, замість того, щоб просто проколотися, роздавлюється і розривається. І думай собі потім, чи діра, яка видна на поверхні, не є ознакою того, що нутрощі на січку схожі?
Знахарка сикнула, щоб вони замовкли, а Лівка Пастух, напоєний травами, з перев'язаними обличчям і лівою рукою, неспокійно ворушився на постілі.
Чоловіки слухняно замовкли. Всі ці бабські гусла їх трохи лякали. У лісових чагарниках, а часто й поблизу невеликих поселень, жили розумні жінки, які вміли і майбутнє виворожити, і в минуле хлопа зазирнути. Найчастіше це були старі жінки, але траплялися й інші випадки. У рідному селі Семена кілька років тому померла стара знахарка, а на її місце прийшла дівчина, яку вона навчила цілительству, тепер вона, напевно, стала красивою тілом. Не один чоловік залицявся до неї, але нікому з них не вдалося її зловити у солодку пастку. Мовляв, вона звикла мати зносини з самим Злим, як та стара яга, яка була її вчителькою і теж обходилася без чоловіка, тож простий дядько не зможе їй догодити. Злі язики завжди щось вигадають. Проте Семенові не здавалося, що хтось із такими світлими очима може віддатися демонам.
А покійна ворожиха завжди була доброю, не раз давала маленькому Семенчикові ложечку меду, приправленого травами, або тицяла у руку якийсь ласий шматочок. Інша справа, що коли до неї прийшла жінка зі скаргою на невірність чоловіка, то стара враз відбирала в бідолахи чоловічу силу, щоб йому не залишилося нічого, крім сорому, і виставила на посміховисько. Не дивно, що деякі люди її ненавиділи. Вона також ненавиділа виводити плід і ганяла безрозсудних дівчат на всі боки. "Жіноча справа — народжувати", казала вона зневіреній вагітній жінці. "Не вітер посіяв зерно в твоєму череві, щоб я розвіяла його, як полову". І через це, мабуть, нажила багато ворогів.
А у цієї старої жінки очі були швидкі, неспокійні, начебто вона бурмотіла заклинання, але з-під примружених повік жадібно поглядала на гаманець, причеплений до пояса Порога. Перед битвою його товариші віддали йому все цінне, що мали, бо, як найсильніший, він мав найбільші шанси вижити. Якби вони повмирали, то нехай хоч перекаже якийсь там шматочок золота матері чи коханій.
– Довго ще? – нетерпляче запитав Ілля, перехопивши черговий хтивий погляд жінки.
– Так, трохи часу пройде, соколе ясний, — відповіла бабця тремтячим хриплим голосом. – Гидка рана, ой яка ж паскудна, гіршої давно я не бачила. Тут не потрібні ні трави, ні замовляння, тут жива вода та перо жар-птиці знадобляться…
– Ти що казки теревениш? – підскочив Семен. – Джерело живої води, нібито, десь на краю світу тече, щоб знайти його, треба було б обійти не тільки Дике Поле, а всю Русь! А де взяти перо жар-птиці? Немає такого створіння на нашій землі.
– Сядь, — лагідно сказав Ілля, поклавши руку на плече друга. – Я впевнений, що наша мила хазяйка не розповідала б таких казок, якби десь поруч не було в неї жар-птиці і неподалік джерела живої води.
Жінка криво всміхнулася, показавши пожовклі зуби, і плямкнула язиком. По Семенові пройшла дрож огиди.
– Ну, через тебе, соколе, мудрість говорить, видно, що ти людина бувала. У мене тут, неподалік, у одній копанці, заховано трохи живої води, і навіть, можливо, знайдеться остання з останніх пір'їн чудодійного птаха, але я б не віддала таких скарбів без належної плати. Де мені їх шукати тепер, коли я стара і не маю багато часу на поневіряння? А зловити жар-птицю непросто, і треба вміти берегти її пір'я, щоб воно сили не втратило.
Ілля кивнув і простяг руку за гаманцем. Семен спохмурнів, але слухняно розв'язав ремінь і передав мішечок своєму супутнику. Заєць витягнув два золоті таляри і поклав на стіл.
– Вистачить?
– Двадцять років тому я б сказала, що досить, соколе ясний. А тридцять – я б, мабуть, задарма такому красивому молодцю віддала б і живу воду, і перо чудесного птаха, і ще щось. Але сьогодні я стара і повинна думати, що буде через мить, коли сили в мене вичерпаються і я залишуся сама, покинута…
Ілля витяг ще один таляр і великий перстень із світло-зеленим каменем. Від цього видовища у старої загорілися очі, але вона скаржилася далі.
– Решточку води вам віддам і пір'ячко останнє, що для себе зберігала на чорні часи.
Ілля підкинув рубін, майстерно оправлений в червоне венеційське золото. Побачивши, що знахарка знову відкриває рота, гаркнув:
– Бери, що даю, або під ножем сама скажеш, де в тебе ті речі.
Стара закрутилася мов дзиґа, потім зникла за дверима. Козаки переглянулися між собою.
– Віриш, що стара отаманові допоможе? – спитав Семен.
– Маю таку надію. А що нам більше, крім неї, залишилося?
– Ми віддали їй майже третину того, що було в гамані, — зауважив м'язистий козак.
– Отаманові жалієш?
– Та де ти! – відсахнувся Поріг. – Не знаю тільки, звідки б у баби були жива вода та пір'їна жар-птиці.
– Мені якось... – почав Ілля, але в ту ж мить до хати зайшла знахарка, тому він замовк.
Стара показала чоловікам невеличку пляшку з кришталевого синього скла і барвисте перо, що мінилося кольорами, наче роса вранці, блискаючи чи то сріблом, чи то золотом. У світлі каганців здавалося, що воно горить. Семен від захвату навіть забув дихати.
Знахарка підійшла до ліжка, на яке поклали Костенка, відкоркувала пляшечку, вилила трохи вмісту на рану.