Вона, властиво, ніколи не уявляла собі, що герої — такі самі люди, як і всі решта. Імператор Александр Македонський, Ольгер Данський[45], лицар Баярд[46] та інші подібні до них — ото були герої! Величні, далекі, осяйні постаті, шо швидше були взірцем абощо, ніж людьми, як усі. І так само як вона, малою бувши, не могла повірити, що хтось годен писати так гарно, як у правописі, за яким навчають письма, так само їй ніколи не спадало на думку, щоб хтось міг стати героєм. Герої — то щось давнє, що існувало десь у минулому. А щоб можна було стріти героя, правдивого героя, побачити, як він їде верхи Великою Перевізницькою вулицею, — таке їй навіть не снилося. Життя враз цілком змінилось. Виходить, на світі були не тільки будні, а й велич, краса, різнобарвна пишнота, що про них оповідали хроніки й історичні пісні, — і з усім тим можна здибатися. Отже, й справді є таке, до чого можна прагнути всією душею. Все те, про що говорили люди й писали книжки, щось означало, чимось було. Мали глузд її невиразні марення й бажання. І так було не тільки з нею, дорослі люди теж вірили в це. Життя було чудове — багате, осяйне.
Марія ще тільки здогадувалася про це, була переконана, що це правда, але не могла побачити, відчути, що так воно й є. Тільки Ульрік-Християн був для неї чимось дотикальним, запорукою, що все те не вигадка. Тому всі її думки та мрії ненастанно кружляли навколо нього, і за день вона не раз підбігала до вікна, зачувши тупіт копит на вулиці, і часто вмовляла послужливу Люсі, коли вони виходили з дому, зробити гак аж попри палац, та все одно ніколи його не зустріла.
Аж якось наприкінці жовтня, надвечір, вона сиділа й плела мереживо на підвіконні в довгастому покої, де був коминок. Пані Рігіце вмостилася біля коминка. Коло неї стояло невеличке цеберко з жаром, і вона час від часу брала пучку сухих квіток та цинамону з коробочки в себе на колінах і кидала на жар. У низенькому покої було задушно й чадно, аж нудно, а крізь широкі завіси з темними квітами майже не просякало світло. Із сусідньої кімнати долинало хурчання прядки, і пані Рігіце потихеньку стала дрімати на м'якому стільці.
Марію Груббе зморила задуха. Вона спробувала остудити гарячі щоки об холодну запітнілу шибку і водночас виглянула на вулицю, де від тоненького шару снігу було так ясно, що аж очі різало. Коли вона знову обернулася, то в покої видалося їй удвічі темніше і гнітючіше. І раптом у дверях уродився Ульрік-Християн. Він зайшов так швидко, що пані Рігіце аж підскочила на стільці. Марії він не зауважив, а просто всівся біля коминка. Потім кількома словами перепросив, що довго не приходив, сказав, що дуже стомився, пересів на стілець ближче до коминка, підпер рукою щоку й замовк, краєчком вуха слухаючи жваву бесіду пані Рігіце.
Марія Груббе пополотніла, так схвилювалася, коли побачила, що він зайшов, і аж очі на мить заплющила, наче їй запаморочилося в голові. Потім зашарілася, ледве зводячи дух. У неї було таке почуття, що підлога під нею западається і що весь покій із стільцями, столами й людьми ширяє в повітрі. Все, що в ньому було, вона бачила навдивовижу чітко й виразно, але ніби в русі, тому не могла затримати на ньому погляду; до того ж воно здавалося їй якимось новим і чужим. Одначе її млість недовго тривала, і вона знову опам'яталася. Отже, це він. Їй хотілося бути десь далеко або хоч нагорі в своїй кімнатці, затишній маленькій кімнатці; їй було так страшно! Вона бачила, що руки їй тремтіли. Аби тільки він її не помітив!
Вона тихенько посунулася ще далі в заглибину вікна і аж тепер глянула просто на тітчиного гостя.
То ось який він із себе! Невже не вищий, не багато вищий? І очі в нього не чорні, не палкі, а блакитні, напрочуд блакитні, сумні очі. Оцього вже вона не сподівалася! Він був такий блідий і такий пригнічений. Ось він усміхнувся, але не дуже весело, зуби в нього такі білі, а рот гарний, такий зграбний, маленький.
Що довше вона дивилася на нього, то вродливішим він їй видавався, і вона почала дивуватися, що уявляла собі його вищим і взагалі не таким. Вона цілком забула про свій страх і думала тільки про хвалу та славу, яку чула про нього. Вона не зводила з нього очей і немов бачила, як він мчить на чолі свого війська серед радісного крику юрби і все розступається перед ним, відскакує від нього, як відскакують хвилі, коли, пінячись, вдаряють у широкі груди вітрильника. Загриміли самопали, заблищали палаші, кулі засвистіли в непроглядному диму, однак він кинувся вперед, сміливий і стрункий, а на стременах його маяла перемога, як написано в хроніках, що їх вона колись читала.
Сповненим подиву й захвату поглядом дивилася вона на Ульріка-Християна.
Раптово позирнувши в її бік, гість іспіймав той погляд. Він відвернувся, опустив очі й насилу погамував переможну усмішку, тоді підвівся й удав, ніби щойно зауважив Марію Груббе.
Пані Рігіце сказала, що то її маленька небога, і Марія вклонилася.
Ульрік-Християн здивувавсь і ледь розчарувався, коли взнав, що очі, які так на нього дивилися, були очима підлітка.
— Ma chère[47], — сказав він трохи глумливо і зиркнув на її плетиво. — Ти, видно, велика мастачка плести мереживо нишком — я такої ще й не бачив. За весь час навіть не чути було твоїх веретінець.
— О, — мовила Марія, що добре збагнула його натяк, — як я побачила вас, генерал-лейтенанте, — вона відсунула важку подушку з веретінцями на підвіконня, — то відразу подумала, що нині більше личить дбати про бинти, аніж про очіпки.
— А мені здається, що очіпки дівчатам такі самі charmant[48] за воєнних часів, як і за інших, — відповів він і глянув на неї.
— Так, але хто нині про це думає.
— Багато хто, — сказав Ульрік-Християн, якого почала тішити її поважність. — Хоч би й я.
— Так, я розумію, — відповіла Марія і поважно глянула на нього. — Ви ж бо розмовляєте з дівчиськом.
Вона церемонно вклонилася і взялась до веретінець. — Стривайте, люба панночко!
— О ні, не буду вам більше заважати.
— Послухай, — сказав він і, міцно схопивши її за зап'ястки, перехилив до себе через столик із веретінцями. — Ти нівроку попирхлива. Але, — прошепотів він, — коли зі мною вітаються таким поглядом, як оце ти, то я не хочу потім за хвилю так ніяко прощатися. Не хочу! Ану, лишень, поцілуй мене!
Із сльозами на очах Марія притулила свої тремтячі губи до його вуст. Ульрік-Християн випустив її, і вона принишкла коло столика, поклавши голову на руки.
Марія була приголомшена. Того дня й другого вона почувалася так, наче зробилася рабинею, перестала бути вільна. Наче хтось наступив їй ногою на шию, втоптав у пилюку й вона не може підвестися. Одначе в тому почутті не було гіркоти, в думках не було опору, бажання помститися. Її опанував дивний спокій, згасли летючі рої яскравих мрій, зникла туга. До Ульріка-Християна вона не мала якогось певного почуття, знала тільки, що коли він скаже: "Ходи сюди!", то вона повинна буде йти, а як скаже: "йди геть!", то повинна буде відійти. Вона цього не могла збагнути, але так було, так мало бути й не могло бути інакше.
Цілими днями вона плела й вишивала так запопадливо, як ніколи досі, й наспівувала собі всіх сумних пісень, яких тільки знала: про троянди кохання, що їхні пелюстки зів'яли й ніколи більше не розквітнуть, про хлопця, що йому довелось покинути свою кохану й вирушити в чужі краї, звідки він уже ніколи, ніколи не вернеться, і про в'язня, що так довго сидів у темній вежі, про те, як у нього спочатку загинув шляхетний сокіл, тоді вірний пес, а наостанці добрий сивий кінь, а його невірна дружина Мальвіна жила собі любо та весело й нічим не журилася. Співала вона цих пісень, співала й інших, зітхаючи, а часом плачучи, аж Люсі подумала, чи, бува, панночка не захворіла, й намовила її покласти подорожника собі в панчохи.
А як через кілька днів Ульрік-Християн знову завітав до них і заговорив до Марії, ласкаво й приязно, то й вона відповідала йому так само, наче ніколи нічого й не було між ними. Проте вона з дитячою цікавістю роздивлялася на його великі білі руки, що тоді так міцно схопили її, і пробувала підгледіти, що ж особливого було в його очах та в голосі, що вона так зніяковіла. Приглядалася й до його рота з тоненькими звислими вусиками, але все крадькома, і її аж шпигало зі страху.
Далі він став з'являтися щодня або через день, і Марія Груббе все більше ним захоплювалася. Коли його не було, їй здавалося, що старе дворище спорожніло і вимерло, і вона чекала на нього, як безсонної ночі чекають на світанок. Та коли він приходив, радість її ніколи не була повна й вільна; при ньому вона завше почувалася невпевнено.
Однієї ночі їй приснилося, що він їде верхи вулицею, повною люду, як того першого вечора. Але не чути було радісних вигуків, усі дивилися на нього холодно й байдуже; вона сама злякалася тієї тиші й не зважувалась усміхнутися, а сховалась у натовпі. Ось він обвів людей враженим, допитливим, сумним поглядом і спинив на ній очі. І вона проштовхалася крізь юрбу, впала перед його конем, і кінь наступив холодною підковою їй на потилицю...
Вона прокинулась, сіла в постелі й здивовано озирнулася по холодній, заллятій сяєвом кімнатці. Ох, це був тільки сон! І вона зітхнула — їй так хотілося показати, як палко вона його кохає. Авжеж, кохає, досі вона й не здогадувалася про це. Її наче в жар кидало, в очах мерехтіло, а серце шалено стукотіло: стук-стук. Вона його кохає! Як-бо чудово бринять ці слова: вона його кохає! Скільки в них принади, скільки гордощів, скільки дійсного, а проте й нездійсненного... Господи боже, що з того, що вона його покохала! І з жалю до себе самої на очі їй набігли сльози. Та все ж таки приємно! І вона знову сховалася під теплу перину, і так їй було гарно лежати собі й думати про нього і про своє велике, безмежно велике кохання.
Коли Марія наступного разу побачила Ульріка-Християна, то вже не почувала давньої невпевненості: навпаки, через свою таємницю вона ніби виросла у власних очах, а боячись зрадити її, стала краще владати собою, велася майже як доросла. Настала чудова пора, сповнена мрій і прагнень, казкова, прекрасна пора! Бо ж хіба не чудово було посилати Ульрікові-Християнові, коли він ішов від них, сотні поцілунків рукою, нишком від нього й від усіх, а коли приходив — уявляти собі, як він, коханий, пригортає її до себе, називає всіма ласкавими словами, як сідає коло неї, як вони дивляться одне одному в очі і вона гладить його м'якого, русявого чуба? Байдуже, що всього цього не було.