Вийшовши з готелю "Вокзального", він зробив нам такий самий рух руками.
Третій на черзі готель, куди він зайшов, мав назву "Великий Національний". Там він затримався довше. Зрештою ми побачили, як він іде до нас і сигналізує руками, що все гаразд.
— Нарешті знайшовся номер,— сказав він.— А то я вже почав непокоїтись. Він не на три ліжка, на-два, але це легко виправити. Зараз вони поставлять і третє. Усе інше нам підходить: поверх не перший, а сьомий, останній, і є санвузол.
— Тоді ходімо одразу,— сказав я.— Страшенно хочу випити чогось холодного.
Менеджер узяв свою валізу. Я хотів узяти другу, але мене випередив наш хлопець.
— Сподіваюся, ви дозволите?
— Чому б ні?
— Ваш номер, сімсот сімнадцятий, готовий,— сказав їм черговий адміністратор.— Ми поставили третє ліжко, і думаю, що все там гаразд.
— Тобто ми можемо туди йти? — спитав слідчий.
— Звичайно, можете! Ми не встигли тільки перестелити постелі. Вам пощастило. Я вже казав панові, який приходив раніше, що цей номер звільнився лише чверть години тому.
— Постелі нам поки що непотрібні,— заспокоїв його Менеджер.— Ми ще не збираємося лягати.
— Про всяк випадок коридорна вже пішла застелити ліжка.
— Скажіть, будь ласка, у номері є телефон? — спитав слідчий. .
Наче образившись, адміністратор обернувся й відповів:
— У "Великому Національному", пане, кожен номер має телефон. У нашому готелі свій комутатор.
— Тоді все гаразд! — заспокоївся Менеджер.— Якщо ви вирядите до нашого номера три пляшки апельсинового соку, добре охолодженого, це буде взагалі ідеально.
— А ти спитав у нас, чого ми хочемо?—сказав слідчий.— Може, нам не до смаку апельсиновий сік? ¡
Мені якраз апельсинового соку! — підхопився чоловік із кафе "Спорт".— Краще без газу.
— Гаразд. Одну пляшку без газу, а дві — з газом,— підсумував адміністратор.
Номер 717 був не дуже світлий, але просторий. Єдине вікно виходило у внутрішній двір, вимощений великими плитами світло-бежевого кольору. Під вікном починався карниз, що тягся вздовж усієї стіни до службової драбини, яка спускалася просто на вулицю.
Коли вони всі втрьох зайшли у номер, Менеджер і слідчий зробили короткий, але уважний огляд. А той став у кутку праворуч дверей, поки вони оглядали кімнату, нахилився, щоб зав'язати правий шнурок, який знов розв'язався, йому запаморочилося в голові, коли випростався. Він обіперся об стіну. "Треба буде перевірити тиск, коли повернуся із столиці",— подумав він.
Тим часом двоє із служби безпеки підійшли до відчиненого вікна і явно зацікавилися карнизом, сантиметрів двадцять п'ять завширшки,— чи зможе людина пройти по ньому на рівні сьомого поверху. Потім заглянули у санвузол. Двері з кімнати у санвузол не замикалися. Віконечко було маленьке, як ілюмінатор, навіть кішка не пролізе. Менеджер так і сказав:
— Навіть кішка не пролізе.
Тим часом доставили апельсиновий сік. Його принесла коридорна— така собі русява секс-бомба. Не старша сімнадцяти-вісімнадцяти років.
— Я сказала, що сама принесу сік. бо однаково маю перестелити ліжка.
Грайливо нахилившись, вона поставила пляшки на столик біля вікна і взялася до ліжок. Поміняла простирадла, наволочки. Коли нахилялася, видно було її груди — два маленькі кола.
Менеджер і другий тепер стояли біля дверей і розмовляли, той не розібрав, про що. Дівчина зайшла з другого боку ліжка, нахилилась, і він знову побачив її груди — два маленькі кола. Подумав: "Вона, мабуть, божеволіє від тривоги. Не прийшов о сьомій на поштамт, не знайшла мене вдома. Де їй знати, що зі мною сталося". Не втримався і поглянув на груди дівчини втретє. Але побачив на сукні під пахвою пляму, мабуть, від поту, і йому стало бридко.
Менеджер налив сік у склянки.
— Як я вам знадоблюся, то завжди до ваших послуг! — мовила, виходячи, коридорна.
— Мені здається, вона це сказала з натяком,— зауважив слідчий.
— Панове, на мій превеликий жаль, я мушу покинути ваше товариство! — сказав Менеджер.— Адже далі мені ніяк не можна затримуватись. Ні секунди!
Він одним духом вихилив свій сік. Так поспішав, що трохи розлив на підлогу.
— Чого' ми тепер чекаємо? — спитав я, порушуючи мовчанку.— Я сиджу на стільці, наче пришпилений, а ти ходиш туди-сюди по кімнаті. Або навпаки.
Він стояв перед тумбочкою між нашими ліжками і намагався витягти шухляду, яка десь зачепилась і не висувалася.
— Ми чекаємо, поки нам зателефонує Менеджер,— сказав він і нарешті витяг шухляду. — Ви ж знаєте, чого ми чекаємо. Ось уже двадцять хвилин, як пішов Менеджер. Але, мабуть, ще не знайшов, у якій майстерні зробити ремонт.
— Так, він може подзвонити щохвилини. Розумієш, ця бездіяльність і мовчанка впливають мені на нерви. Може, пограємо в щось, аби згаяти час? У карти? В шахи?
— У карти я не граю. Колись мав до них пристрасть, але три роки тому кинув. У шахи — з радістю. Ви гадаєте; їх можна знайти в готелі?
— Гадаю, можна. А як ні, попросимо позичити їх у найближчій кав'ярні.
Я подзвонив до адміністратора, і той мені відповів, що готель має шахи.
Незабаром ми заглибилися в партію. Пригадую, я грав чорними.
Тільки-но закінчили першу партію,— він поставив мені мат уже на шостому ході,— як задзвонив телефон.
— Це Менеджер! — підхопився я і взяв трубку. — Ну, то що? Домовився з майстернею?
— Яка майстерня, що ви верзете? — почувся сердитий жіночий голос, пронизливий, дивного тембру.
— Що ви хочете, пані?
— А ви чого хочете?
— Дайте мені спокій! Який ви набрали номер?
— Хіба це не сімсот сім?
— Ні.
— Тоді що ж це таке?
Я кинув трубку, щоб покласти край її балачкам.
— Я теж думав, що це Менеджер,— сказав той.
— Ні. Мабуть, ще не знайшов майстерні.
— Що йому станеться — раніше чи пізніше, а подзвонить.
Він почав другу партію — знову грав білими як переможець — блискучим дебютом.
— Правду кажучи, я не сподівався від тебе такої гри,— сказав я.
— А знаєте, чотири-п'ять останніх років я майже не сідав за шахівницю. Не граю систематично.
— Якщо й далі піде в такому ж дусі, я не виграю жодної партії.
Я подумав і пішов конем.
— До чого такий хід? — Він наморщив лоба.— Що це ви задумали?
— Та, мабуть, нічого, просто пішов навмання.
Знову телефон.
— Це Менеджер! — почулося, коли я зняв трубку.— Я в майстерні і дзвоню тобі, як ми умовилися. Незабаром ми вирушимо, щоб притягти сюди нашу машину. Коли повернемось, я зателефоную і розповім тобі всі подробиці про ремонт.
— Гаразд, у нас усе добре, граємо в шахи. Що там у біса за грюкіт?
— Що за грюкіт? Ти мене дивуєш!. Це ж ремонтна майстерня, а не
клініка з табличками "Додержуйте тиші!" '
— Я пішов! — сказав той і торкнувся пальцем шрама під вухом — Гм! Цим ходом ти мене поставив у скрутне, становище.
— Ет, облиште! Для мене майже неможливо врятувати цю партію.
— Мені здається, ти перебільшуєш,— заперечив слідчий.— Навіщо такий песимізм?
— Хоч би що ви там казали, а справи мої кепські. На вісімдесят процентів я вже програв. Ви бачите, які у мене втрати?
Слідчий тоном лікаря, що ставить діагноз, сказав:
— Справді, твоя позиція досить складна. Але не більше! Зрештою, ти, мабуть, знаєш, що в шахах, як і в коханні, прогнози неможливі. Усе вирішується в останню мить.
Він посміхнувся.
Щодо кохання, я згоден. Але шахи — зовсім інша річ. Єдиний вихід для мене — це кинути всі свої сили в атаку.
— Чудово! Це справді героїчне рішення,— захоплено мовив слідчий.
І, наче бажаючи підкреслити своє схвалення, взяв праву туру — була його черга ходити — і зі стуком переставив її на дошці.
— А ми в контратаку! — вигукнув той одразу після ходу слідчого.
І пішов конем, єдиним, який у нього лишився.
— Увага! — наморщив лоба слідчий.— Ворог робить відчайдушні спроби врятуватися, а потім і змінити становище. Але він не захопить мене зненацька!
— Побачимо ваші протидії. Цікаво.
— Не поспішай! У мене своя тактика. Єдине, в чому я можу тебе запевнити, це, що на тебе чекає несподіванка. І навіть дуже скоро.
— Радий, що ви такий упевнений у своїх силах,— сказав той, дістаючи пачку сигарет.— Закуримо?
Слідчий подивився на нього, наче не розуміючи, потім узяв сигарету.
— Дякую, хоча цГ сигарети для мене трохи заміцні. Отже, підемо цим пішаком. А чом би й ні!
Зрештою партію виграв слідчий.
— Я ж вам казав,— мовив той.— Моя позиція була безнадійна. Поза всяким сумнівом.
— От я й виграв, щось зрушилося! Рахунок став три один. Ти як гадаєш? Продовжимо?
— А чом би й не продовжити?
— І ще одна пропозиція: випиймо ще чогось холодного. У таку спеку, думаю, це не зашкодить. '
— Не заперечую. Я б охоче випив апельсинового соку.
— Гаразд! Візьмемо пляшку газованого соку для мене і пляшку без газу.
. Він подзвонив у бар.
Вони вже почали нову партію, коли постукали в двері.
. — Апельсиновий сік! — оголосив слідчий.— Вони не дуже квапились. Сподіваюся принаймні, що він добре охолоджений.
Увійшла коридорна, та сама, що перестеляла ліжка. Пройшла в кімнату, вихиляючись ще дужче, ніж тоді.
— Я сама принесла вам сік,— сказала вона, — бо той хлопець у барі не має часу. Ці хлопчаки мені зовсім байдужі. Мене цікавлять дорослі.
Дівчина поставила пляшки на столик, який пересунула ближче до гравців, і з тацею в руках стала над шахівницею.
— Як мені подобається ця гра! — мовила вона, вплітаючи пальці у волосся.
— Це не так уже й складно, як здається,— запевнив її слідчий.
— Справді? А скажіть, будь ласка, ви надовго в нашому готелі?
— Гм! Залежно від обставин. Як підуть справи.
— Я 6 хотіла навчитися грати в шахи! Коли б знайшовся хтось, щоб навчив мене! Як це гарно! І взагалі, мені подобається всяка гра. До нестями люблю грати.
І на вустах усмішка, сповнена натяків.
— Ми граємо тільки вдвох! — одрубав слідчий.
Вони знову схилилися над шахівницею.
Дівчина почекала хвилину, потім, ображена, що на неї не звертають уваги, пішла собі, вихиляючись.
Слідчий почекав, поки вона вийде в коридор і відійде на таку відстань, що не зможе почути клацання замка, тоді підвівся і двічі повернув ключ.
Вони заглибились у гру — розпочали вже шосту партію. Поки що тричі виграв хлопець із кафе "Спорт", двічі — слідчий.
— Або зрівняємо рахунок після цієї партії, або буде чотири — два, — сказав слідчий, ходячи пішаком.
— Якщо зумію зберегти спокій, думаю, що й учетверте поставлю вам мат.
— Що означає "зберегти спокій"? Ти мені здаєшся дуже спокійним.