Молодший козак залишався нерухомим, його голова була відкинута назад на округлу балку.
— І скажеш нам, з ким ми повинні змовитися, чи це така велика таємниця, що тобі не дозволено сказати ні слова більше?
— Скажу. — Ільчук подивився на свого супутника, потім зробив великий ковток пива. — Скажу вам, бо ви нам знадобитеся. Ось чому Лазар сказав мені знайти вас.
— Тоді скажи мені, — пробурмотів Йосип. — Нас тут ніхто не почує.
— Колись ти служив під керівництвом князя Любомирського, так?
— Так, але це було близько сорока років тому. Князя в живих немає.
— Князя немає, але рід живе. Поїдеш з нами до його онука, Міхала.
Йосип знизав плечима.
— А я там нащо? Я його навіть не знаю. Міхала бачив, мабуть, раз у житті, крихітною дитиною на руках матері.
— Поїдеш, бо заслужив повагу старого князя; за твою хоробрість він подарував тобі якісь землі...
— Які я одразу після цього продав за безцінь, бо я не просто селянин, щоб на землі сидіти.
— Не важливо. Він подарував, тож поважав тебе. Крім того, Лазар більше за все розраховує на твою мудрість, а я більше на твою здатність язиком крутити. Цього останнього ніхто ж тобі не відмовить.
— Так, — засміявся Йосип. — А оскільки я такий балакучий, то пив погане пиво, замість того, щоб спробувати отримати щось краще від шинкаря.
— Не будь дурнем, — суворо сказав Мирон. — За себе ти постояти не вмієш, це правда". Але ти знаєш, як балакати у спільній справі, як мало хто.
— Якщо ти так кажеш, — пробурмотів старий.
— Так і кажу, — нетерпляче сказав Ільчук. — Ми вирушаємо до Константинова післязавтра. Ти йдеш з нами, чи краще будеш гріти свою стару дупу та дивитися на цей смердючий базар?
— Я подумаю, — відповів Йосип, відкинувши голову назад і знову заплющивши очі. — Не знаю, чи мені ще хочеться тягнути старі кості через степ.
□□□
Князь під'їхав до вахмістра, очолюючи невелику колону вершників.
— Мірко, мені треба повернутися до кузні. Я забув запитати ту жінку про щось дуже важливе.
— Я піду з тобою, пане, — одразу відповів унтер.
— Ні, ти поведеш людей тим самим шляхом, яким ми сюди приїхали.
— Тоді хоч кількох драгунів візьміть з собою. Місцевість тиха, але хто знає, що може ховатися десь у купах кущів та дерев?
— Тут ти маєш рацію. Я візьму двох. Яна та Курка.
Вахмістр кивнув своїм підлеглим.
— Поїдете з князем, — наказав він. — І пильно стежте за ним!
Діти коваля дрімали, їх несли в сідлах призначені ним драгуни. Смерть хворого батька та всі ці дивні, несподівані події призвели до того, що виснаження пересилило навіть цікавість.
— Ми скоро вас наздоженемо, — оголосив Любомирський. — Їдьте кроком, бо ці ґедзі сплять.
— Так, ваша світлість, — відповів Городня. — Ми не будемо поспішати. Крім того, нам все одно треба десь зупинитися на ніч перед вечором; ви нас знайдете без проблем.
Князь лише кивнув і повернувся. Невдовзі троє вершників скакали в тому напрямку, звідки приїхали. Любомирський хотів наздогнати загін до темряви, тому наказав їм поспішити.
Однак у якийсь момент він звільнив, а разом з ним і дисципліновані солдати. Вахмістр чудово їх вишколив. Драгуни… Насправді-то, вони не мали права використовувати назву цього формування, оскільки вона була зарезервована лише для військ, що служили Короні чи Литві, а не для солдат магнатів. Крім того, після розділу драгунські полки Передньої Стражі були повністю позбавлені окреслення, пов'язаного з вогняним драконом. Забіяк, що перебували на службі у родини Любомирських, слід було б називати просто кавалерією, але Міхал любив думати про них як про драгунів і наказав називати їх саме так. Самі княжі солдати охоче виконували цей наказ. Крім того, більше половини з них служили в драгунських полках. Ці двоє також.
— Пане, чому ми зупиняємося? — спитав Курек. — Щось не так з конем?
— Ні. — Князь посміхнувся з примусом. — З конем усе гаразд. Але я щойно дещо згадав. Коли вахмістр перевіряв вашу зброю? Шаблі та пістолети.
— Вахмістр знає, що нас не потрібно перевіряти, Ваша князівська високість, — гордо сказав Ян. — Ми добре дбаємо про себе.
— Можливо, я і не збираюся сперечатися про це, — спокійно відповів Любомирський. — Але оскільки я покладаюся на вас, то хотів би побачити, чи ви справді такі дбайливі, як кажете. Покажіть мені свою вогнепальну зброю.
Драгуни обмінялися здивованими поглядами. Курек злегка знизав плечима, потім витягнув один пістолет з кобури, а інший — з пояса. Ян наслідував його приклад. Міхал простягнув руку, і солдати дали йому по пістолету. Князь оглянув кожен пістолет, потім повернув його, жестом показав, щоб його вклали в піхви, і взяв наступні два.
— Ось, дивись, Ян, — сказав він. — Що хорошого сказав би про це ваш командир? Ось як виглядає добре доглянута зброя? Я чітко бачу іржу.
Драгун, здивований і обурений, нахилився, щоб подивитися на замок. Міхал швидко повернув ствол пістолета в бік драгуна і вистрілив. Перш ніж нещасний Ян встиг важко впасти на землю, князь приставив другий пістоль до скроні Курка.
— Вибач, друже, — лагідно сказав він здивованому чоловікові. — Мені дуже шкода, повір мені.
Потім він вистрілив, і з голови драгуна хлинув струмінь крові, змішаної з уламками кісток.
Любомирський глянув на трупи, що лежали біля дороги, потім нахилився в сідлі, і його знудило.
— Сподіваюся, хтось із місцевих знайде вас і поховає, — тихо сказав він, витираючи рот рукавом. — Пробачте, вірні слуги. Ви побачили в кузні щось таке, чого не слід було бачити. І це моя вина. Я не думав... — Він більше не дивився на трупи, поскакав до кузні. У післяобідній спеці порив вітру охолодив його палаюче обличчя. Князь їхав верхи, втупивши погляд у горизонт. Ще трохи, і він буде там. І ось… Він не хотів про це думати. Чи знайдеться колись священик, який пробачить йому злочини, скоєні сьогодні?
Так, безперечно, якби він добре заплатив, багато священиків відпустили б йому провину, навіть виправдали б кожен мерзенний вчинок. Але чи зробить це так легко чесний священик? Чи зможе Міхал пробачити собі? Навіть якщо його плани вдасться?
— Лети, Карий! — хрипко гукнув він, шльопаючи коня хлистом.
Кінь пришвидшив крок, і за купою дерев з'явилися будівлі невеликого села. А за півмилі від села була і кузня.
РОЗДІЛ 3
Підходили, приховавшись в темряві, обережно, озираючись навколо та нюхаючи повітря. Хоча все вказувало на те, що вони поза небезпекою. І Кирило, і Міхей з досвіду знали, що саме в цьому і полягає природа пасток — вони повинні здаватися неіснуючими, поки не захлопнуться. І вони чудово усвідомлювали, що люди — майстри обману. У цьому відношенні нічого не змінилося за понад сто тридцять років, відколи вони прожили серед них достатньо довго, щоб зрозуміти, що ці істоти, слабкі порівняно з вовками, можуть становити смертельну загрозу саме через свою хитрощі та здатність нагинати правила, навіть порушувати їх, чого перевертні абсолютно не могли осягнути.
— Нам доведеться колись цьому навчитися, — зауважив Кирило одного разу під час полювання, на яке вони відправилися лише вдвох.
— Це означало б, що нам доведеться повалити священні стовпи, — відповів Міхей. — Тобто знищити все, що робить нас вовками. Хочеш стати людиною?
Кирило лише здригнувся.
— Ми зустрічали кількох, яким не було б надто соромно за те, хто вони є, — сказав він після хвилини мовчання. — Але решта мене огидна.
— Бачиш... Краще померти вовком, ніж вижити як людина. Поки ми маємо своє право, ми не станемо людьми і не зможемо їх зрозуміти.
Однак Міхей знав, що в зауваженні про виголошеній науці вовка, якого він міг сміливо назвати своїм найкращим другом, приховувалося щось важливе. Люди займали все нові простори та розмножувалися, мов бобаки. Вовків ставало все менше й менше, і вони були змушені створювати січі в місцях, найвіддаленіших від людських поселень. Відколи землі, які ми називаємо Україною, потрапили під владу Московії, вони стикалися не лише з татарськими набігами та козацькими загонами, а й з регулярною армією. Виявилося, що російські пани ненавиділи все, що вони могли вважати загрозою своєму правлінню, а вільні зграї та неприступні січі були їм сіллю у оці. За часів правління Речі Посполитої племена вовків жили у відносному мирі на цих кривавих землях, і королівські чи магнатські війська їх майже не турбували. Однак, протягом останнього століття вовкам доводилося ховатися та стежити, щоб ніхто не знайшов січі чи тимчасові поселення менших зграй. Зрештою, мігруючі популяції взагалі перестали спілкуватися; ніхто не знав, скільки січей залишилося і де вони знаходяться.
— А ми вважали, що це татари та козаки хочуть нас винищити, — зітхнув одного разу Кирило, коли вони розмовляли під час самотнього полювання. — Ми не усвідомлювали, що інші люди будуть так люто нас переслідувати. Московити ставляться до нас як до диких тварин. Гірше, насправді, тому що вони не так бояться диких тварин.
— І саме цього ми й мали очікувати, коли вони вторглися в Україну. Пам'ятаєш, як Хмельницький, щойно піддавшись під царя, привів від них солдатів та ченців, щоб зачарувати нас? Ми мали б тоді здогадатися, що з нами може статися, якщо вони захоплять ці землі.
Тоді Кирило коротко, без гумору засміявся.
— Знаєш це прислів'я: "Поляк після події мудрий"?
— Знаю, всі його знають, особливо там, де поляків не люблять.
— А Скапулярія пам'ятаєш? Звичайно ж , – відповів він сам собі. — Зрештою, ми були в його норі, перш ніж він додав нас до своїх злодюг. Він говорив про якогось римописаку, який закінчував один із віршів такими словами: "Нову притчу поляк собі затягне в курінь, що і до, і після шкоди він дурень".
— Можливо. Ти, хіба, пам'ятаєш з того часу більше, ніж я. Але до чого ти це кажеш?
— Бо боюся, що ми самі виглядатимемо дурнями, і до, і після шкоди.
Міхей, згадуючи ту розмову, весь час озирався навколо та прислухався. Двір коваля був зовсім тихим і спокійним. Навіть як для ночі, там було аж надто мирно.
Біля кузні височіла невелика, видовжена купка свіжої землі з православним хрестом. На знак Міхея Степан навшпиньки підійшов туди й обережно обнюхав могилу.
— Неглибоко закопаний труп, отамане, — доповів він, повернувшись. — І труп гнилий, бо сморід просочується землею.
— Візьми Павлука та перевір будинок.