Звичайно, той бунт таки придався, завдяки ньому поляки не скерували проти козацьких військ ще більших сил, інакше, могло статися, що в'їхали б на шиях молодців аж до Чигирина та Запорізької Січі.
– Річ Посполита хилиться до упадку, — сказав старий Зинька, що служив ще під Ходкевичем. – Не знайти в ній вже гетьманів Жулкевських, канцлерів Замойських, королів, таких як Баторій. Серед гівна Потоцьких чи Вишневецьких, часом, виплине видатний вождь, але ж відразу зіпхнуть його в бездонні болота заздрісні шляхтичі, замість одного вождя встановлять раду командирів, а кожен з них тільки й дивиться, щоб урвати для себе користі, щоб піднести власний рід над іншими.
Хмельницький знуджено слухав слова сивого отамана. Його думки, звичайно ж, Богдана не цікавили, а переривати шановного члена ради було б неполітично. Пожвавився він лише тоді, коли Зинька сказав:
— Так і в нас вже починає так само бути. Хто тільки хоч трошки влади захапає, відразу ж гребе під себе, що тільки може, чи то привілеї, чи то титули, чи то землі чи гроші, а частіше за все – все разом. Як тільки дрібний отаманчук, що лише куренем командував, всього раз полк під команду отримає, відразу ж рівний з князями стає. Нехай лише чиновник, що на маленькому містечку сидів, земель сам собі надасть, відразу ж з королями рівнятися бажає.
Губи гетьмана стиснулися у злій гримасі. Він добре розумів, до чого вів старий. Бо ж це Хмельницький управляв невеличкими волостями, це його Чаплинський вкинув до льоху, а випустив лише після довгих намовлянь власної добродушної половини. Це Богдан, користуючись потім гетьманським достоїнством, назбирав маєток, якому міг позаздрити не один коронний шляхтич, що вважав себе рівним воєводі.
– Досить вже про це, — шорстко перебив він мовлячого. – Ми повинні вирішити, що робити і яку відповідь дати московським послам. Те, чого вони від нас зажадали, не має нічого спільного з прийняттям нас під протекцію, як побоюються деякі.
– Давайте тоді радитися, — підтримав гетьмана кошовий отаман.
□□□
На сонний табір напали не під ранок, що було б найбільш розумним, а відразу після півночі. Сергій добре знав, що вовкозаки не такі, як люди, але не був переконаний, що перед ранком їх чуйність буде найслабшою. Зате знав він звичаї звичайних вовків. А ті ніколи не дозволяли собі слабкість, завжди залишаючись в готовності до бою чи втечі.
А до того ж, в нього не було сили чекати довше. Кожна мить, яку Маріка з дитиною перебувала серед ворогів, для молодого хорунжого становила справжню тортуру; він весь час думав про те, а чи власне зараз, ось цієї секунди, чи не робить якийсь вовк їм кривди.
Табір був занурений у сон. Вовки, найвірогідніше, не приготувалися до нападу. Сотня хижаків в людських шкірах не встала за одну мить готовою до бою. Коні, як завжди, полошилися поряд з цими істотами, але, підкоряючись волі вершників, вдерлися до середини табору. Сергій скерувався туди, де, слідкуючи за ватагою перед наступом темряви, побачив дружину. Вона була там, напевно! Чув це всім собою, а впевнився, коли почув тихий плач дитини. Це було дещо дивне.
Посеред наростаючого брязкоту зброї і криків він дочув цей здавлений голосок. Вбив підбори в кінські боки, пласко вдарив по крупу. Товариші без вагання рушили за ним, ріжучи і рубаючи з усієї сили надбігаючих з усіх сторін ворогів. Але ж вістря залишалися не закривавленими. Противник був неймовірно спритний, і вже збирався навколо шестірки смільчаків, ну точно як морські хвилі, що вдираються на пляж і оточують самотній камінь. Коли напір козаків ослаб, замість того, щоб наносити удари, смільчаки мусили сконцентруватися виключно на обороні. А тут вже з усіх сторін на них спадали вістря, в блиску багать щирилися зуби ворогів.
– Швидше! – крикнув Ілля. – Зараз нас повністю оточать!
І справді, люди Костенки вже були оточені, звідусіль до них набігали силуети, які, здавалося, розмазувалися в темряві. Ще мить, і від відчайдухів не залишиться навіть сліду... Але Сергій вже дістався до логова, на якому зіщулилася жіноча фігура, тісним колом рук оточуючи беззахисний, плачучий клубочок. Хорунжий злетів з коня, похилився над лежачим тілом.
– Це я, Маріко! Піднімайся!
Його товариші вже сіклися з вовкозаками, вони були перелякані не менше, ніж нещасна жінка. На щастя, табір був досить обширний, супротивник не міг в одну мить сконцентруватися в одному місці.
Маріка сіла, притиснувши дитину до грудей. Багато днів вона мріяла про цю мить, бачила її уві сні, молилася про любов, але тепер усе в ній опало, усяка надія раптово зникла. Ніби в ту мить, коли вона побачила обличчя свого коханого, ледь мерехтливий вогник віри в її серці згас. Знову судома струснула її, як тоді, коли почула крик вмираючого Калмика. Жінка не думала про небезпеку, про те, що незабаром козаки будуть повністю оточені й без жалю вирізані. Вона просто відчула, що є вже чужою для цієї людини. Вона так… Але дитина? Знову той біль… Супротив самій собі, борючись з бажанням втекти від чоловіка, Маріка простягнула до нього руки, віддала йому малу, а потім відвернулася, щоб не бачити, як він від'їжджає. Від'їжджає? А може, скоріш, гине? Так чи інакше, дивитися вона не хотіла.
Маріка відчувала, що для малої буде краще померти на батьківських руках, ніж жити з такою матір'ю – матір'ю без серця, без надії…
– Маріка! – розпачливо вигукнув Сергій. – Сідай за мною!
Сам схопився за луку сідла і, міцно тримаючи доньку, з розмаху сів.
– Маріка, — прошепотів він.
Він уже знав, що дружина за ним не піде, здогадався про це, коли подивився в її порожні очі.
Порожні… Не зовсім порожні. На їх дні таївся морок, страшний і нелюдський, готовий будь-якої миті заповнити ту порожнечу.
– Маріка… – повторив він, уже тихіше.
– Отаман! – пролунав крик.
Сергій краєм ока помітив, як Павка Гурбач спадає під копита власного коня і як хитається Лівка Пастух після різаного удару в щоку. Семен та Ілля працювали шаблями з усіх сил. Сейя кудись зник в метушні. Костенко зрозумів, що це була засідка.
Його хотіли взяти живим. Табір зовсім не спав, вовкозаки мали впустити чужаків досередини, а потім зупинити своєю масою. Ще мить, і пастка повністю захлопнеться.
– На коні! – закричав хорунжий.
Однак легше було віддати наказ, ніж його виконати. Навколо юрмилися вовки, спраглі крові, що без розбору рубали вершників і коней. Ілля якось зіскочив із сідла свого скакуна і, відштовхнувшись від нього, могутнім стрибком зайняв місце, звільнене Павкою. Сергій від вуха розсік суперника, який наблизився до нього, намагаючись вдарити коня бердишем. Він відчув опір, вовк відскочив, поріз розпанахав йому бік шиї, і з відкритих вен потекли ручаї крові. Однак він не впав, а швидко перекинувся назад, і хорунжий побачив могутнього басьора, що скалив свої ікла. Це видовище додало козакам сил, а запах ненависного хижака змушував коней до більшого зусилля. Як вони розірвали коло нападників, Сергій і сам не знав. Все, що він пам'ятав, це те, що все тривало мить, він помітив рух попереду, міцна стіна ворогів раптово лопнула, а потім він побачив відкритий простір. Уцілілі товариші кинулися за ним. Поріг, який їхав останнім, потужним ударом повалив на землю вовкозака, який несподівано впав йому на шию.
Ззаду безладно палили мушкети і свистіли кулі. Сергій відчув потужний удар у спину, застогнав, пригнувся, притулив чоло до гриви коня. Він щосили намагався не втратити свідомість, не впустити дорогоцінний згорточок, не розчавити його власною вагою. Болю він не відчував. Він мав прийти пізніше. Натомість, він відчував жаль Неймовірний, величезний жаль і таку ж величезну ненависть. Що зробили ці негідники з його Марікою, чому вона так змінилася? Яке страждання може зробити людські очі такими нелюдськими?
– Отаман…
Сергій відчув, як міцна долоня підтримує його руку, на згині якої лежало немовля.
– Отаман. Дай мені її.
Той нерішуче випростував руку й дозволив забрати від себе Гальшку.
Так, маленька… З Семеном тобі буде безпечніше. То сильний хлопець. Коні мчали галопом, але у Сергія склалося враження, що вони йшли повільним кроком. Віддалилися від вовків настільки, що кулі більше не становили загрози.
– Опікуйся нею…
Поріг скоріше вгадав, ніж почув слова командира.
– Так, отамане.
– Опікуйся…
Голова Сергія знову впала на шию коня, кров хлинула з вуст, струменями потекла під сідло.
Семен кивнув Іллі, показуючи, щоб той підтримав хорунжого.
А перед очима Сергія пропливла низка образів. Усміхнена Маріка, її батько з серйозним, суворим поглядом… Кров на запорошеній землі… Жінка простягає до нього руки в благальному жесті, але він відводить погляд, іде геть. Маріка кладе руку чоловіка собі на живіт, щоб він міг відчути, як дитина ворушиться всередині. Полум'я.
Велике полум'я, що здіймається під небо, охоплює прокляті тіла, а ті звиваються в шаленому жарі, роззявлені вуста проклинають кривдника… Пусті очі Маріки… І темрява. Милосердна, всеосяжна темрява…
РОЗДІЛ 4
Міхей окинув Грегорія тяжким поглядом.
– Як сталося, що той різник зміг втекти?
– Сам мабуть бачив, — нетерпляче відрізав отаман. – Це ж втілений демон! Хто такого міг сподіватися? Цей проклятущий навіть Кобая вбив! Кажуть, що коли людина б'ється за власне щеня, вона робиться грізною, як найсильніший вовк, тільки я в це не вірив.
– Я не питаю, в що ти віриш, отамане, — льодяним тоном сказав Міхей, — але ж як вони здолали вирватися? Пройшли у тому місці, де я бачив тебе. І все виглядало так, наче ти їм зі своїми дав дорогу!
– Мало чого в сум'ятті можна собі уявити? – зневажливо скинув плечем Грегорій. – А що вже взяти з молодого воїна, який думає, що він вже все розуміє? Сам би спробував витримати такий напір, який вони зненацька розвили. Коні налякалися, коли Ромка перед смертю перемінився, а страх додав людям сили!
Міхей примружив очі і відкрив рота, ніби хотів сказати: "Брешеш, отамане. Брехня виходить з тебе і через твої уста, і через твої очі", але він мовчав. Зараз не час сперечатися з ватажком. Вовки повинні були якнайшвидше повернутися до січі.
Однак, ніхто не знав чи Костенко незабаром не спровадить проти них значні сили. На хуторах завжди були люди, готові піти за кимось сильним, а тут, до того ж, цей був відомий молодець.