Потім звернув на бічну стежку, став за великим кущем ясмину, обсмикнув мундир, поправив пояса, зняв капелюха, розпушив чуба і аж тоді вже рушив далі. Стежка завертала півколом і кінчалася просто там, де сиділа Софія.
— О, добрий день, панно Софіє! — вигукнув він, немов страшенно вражений.
— Добрий день, — відповіла вона спокійно й приязно, нерішуче встромила голку в шитво, розгладила його рукою, тоді глянула на прибульця, всміхнулась і кивнула йому: — Будьте гостем, пане Гюленлеве.
— Das nenn ich blindes Glück[38], — мовив він і вклонився. — Я сподівався застати тут тільки вашого кузена.
Софія скинула на нього оком і знову всміхнулася.
— Його тут нема, — сказала вона й похитала головою.
— Нема? — мовив Ульрік-Фредерік і опустив очі.
За якусь мить Софія зітхнула й сказала:
— Як же нині парко.
— Еге ж, парко. Схоже, що буде злива, якщо вляжеться вітер.
— Авжеж, — спроквола відповіла вона й задумливо стала дивитися на будинок.
— А постріл нині рано ви чули? — спитав Ульрік-Фредерік, ніби натякаючи, що збирається йти.
— Чула. Тяжка пора настала для нас цього літа. Так гірко на душі, як подумаєш, що загрожує і людям, і маєткам їхнім. А в кого стільки любих родичів та добрих друзів попало в цю зловісну affaire[39], як у мене, і над ними висить небезпека або стратити життя, або стати калікою, або позбутися свого достатку, то мимохіть опосідають голову всякі чудні, сумовиті думки.
— Ні, дорога моя панночко Софіє! Богом благаю вас, не плачте, не треба! Ви надто чорно дивитесь на всі ті речі.
Toujours Mars ne met pas au jour
Des objects de sang et de larmes
Mais ...[40]
І він схопив її руку й приклав собі до вуст.
... toujours l'Empire d'amour
Est plein de troubles et d'alarmes[41].
Софія простодушно дивилась на нього.
Ну хіба ж не красуня вона була! Темні, як ніч, очі, що таїли в собі могутню, невідпорну звабу — день пробивався з них роєм рухливих відблисків, мов чорний самоцвіт, що вигравав у сонячному сяєві; болісно прекрасні вуста; гордовита, як у лілеї, блідість лиць, що повільно зникала в золотаво-рожевому рум'янці, наче хмара, осяяна ранковою зорею; і делікатні скроні з темними жилками, немов ніжні пелюстки, що губилися в чорних косах...
Її рука, холодна, як мармур, тремтіла в його долоні; вона обережно витягла її й опустила очі. Шитво зсунулося на землю, і Ульрік-Фредерік став на одне коліно, щоб дістати його, та так і залишився стояти.
— Панно Софіє! — почав він.
Вона затулила йому рукою вуста й подивилася на нього ніжно й поважно, сливе жалісливо.
— Ульріку-Фредеріку, любий! — озвалася вона. — Не візьміть мої слова за зле, але я заклинаю вас: не дайте захопити себе хвильовому настроєві, щоб не зайшла зміна в приємних стосунках, які досі між нами були. Нічого, крім прикрості та невдоволення, ми з того не матимем. Нерозважно ставати в таку позу, як оце ви; підведіться й сядьте скромненько коло мене на лавку, щоб ми могли спокійно поговорити.
— Ні, я хочу зараз же розгорнути перед вами книгу своєї долі, — сказав Ульрік-Фредерік, не підводячись. — То ви мало знаєте, якою великою пристрастю до вас запалив Амур моє серце, коли могли подумати, що я здатен тільки приязню з вами вдовольнитися. Заклинаю вас муками Христовими, не вірте тому, чого ніяк не може бути! Моє кохання — не якась там іскра чи жарина, що ледь жевріє і ви її вустами своїми можете чи роздмухати, чи погасити, як вам завгодно буде. Par dieu![42] Воно — полум'яний вогонь, що все поглинає, але вам вирішувати, чи буде він розпорошений і розкиданий на тисячі буйних спалахів і блудних вогників, а чи горітиме спокійно, гріючи й здіймаючись до неба.
— Але ж, любий Ульріку-Фредеріку, зласкавтеся наді мною і пожалійте мене, не вводьте в спокусу, якій я, може, не годна буду опертися. Бо повірте: ви любий і дорогий моєму серцю, одначе саме з сеї причини я опиратимуся, скільки могтиму, аби ви, злегковаживши, не опинилися в фальшивому становищі, що його fideliter[43] не зможете витримувати. Ви, мабуть, десь на добрих шість років молодші за мене, і те, що нині, можливо, вам подобається в моїй особі, старість легко знекрасить або й оберне на бридке. Еге ж, ви всміхаєтесь, але уявіть собі, що ви, коли вам буде понад тридцять, тягаєте всюди з собою зморщену відьму, яка ні посагу багатого вам не принесла, ні якимось іншим робом кар'єрі вашій не прислужилася. І як вам здається, хіба ви тоді не пошкодуєте, що не одружилися, коли вам було двадцять років, з молоденькою князівною, яка найбільше личить вам за віком і за походженням і принесе краще майбутнє, ніж звичайна собі шляхтянка? Ульріку-Фредеріку, серце моє, спитайте своїх вельможних родичів, і вони скажуть вам те саме. Проте вони не скажуть, що якби ви привели собі дівчину-шляхтянку старшу за себе, то вона до смерті замучила б вас ревнощами. Вона ревнувала б вас до всього, на що ви глянете, до найпотаємніших думок ваших, і саме тому, що вона знала б, скільки ви через неї втратили, і намагалася б створити із кохання свого для вас цілий світ. Повірте мені, вона обожнювала б вас, оточила б вас своїм коханням, як залізною кліткою, а якби завважила, що ви хоч на мить захотіли б на волю, то плакала б днями й ночами, отруюючи вам кожну годину своїм невтішним горем.
Вона підвелася й подала йому руку.
— Прощавайте, Ульріку-Фредеріку. Мені так гірко розлучатися з вами, наче вмирати, та через багато років, коли я буду зів'яла сива дівка або підстаркувата дружина якогось діда, ви переконаєтесь, що Софія Урне правду казала. Нехай вас береже Господь бог! Пам'ятаєте в еспанському романі те місце, де змальовано індіянський плющ, що замолоду має собі за опору дерево, але в'ється далі круг нього ще довго по тому, як воно всохне і струхлявіє, і врешті тільки він його й тримає, бо саме дерево вже не годне стояти. Повірте, Ульріку-Фредеріку, що й ваше кохання буде моєю опорою ще довго по тому, як воно зів'яне й розвіється.
Вона поглянула йому просто у вічі й повернулась іти, але Ульрік-Фредерік міцно тримав її за руку.
— Ви що, хочете довести мене до шаленства? Чи ж треба тобі ще казати, що тепер, як я впевнився в твоєму коханні, вже ніхто в світі нас не розлучить? Невже ти не відчуваєш, що безглуздо говорити про те, чого ми хочемо, ти чи я? Хіба кров моя не сп'яніла від тебе? Хіба я тепер володію собою? Я шалію за тобою, і якби тепер ти й відвернулася від мене, то все одно була б моя, всупереч тобі і всупереч мені! Я кохаю тебе до зненависті... Я не думаю про твоє щастя — що мені до того, чи будеш ти щаслива, чи ні$ аби тільки я разом з тобою тішився твоїми радощами, разом з тобою журився через твої прикрощі, аби тільки...
Він схопив її в обійми й пригорнув до грудей.
Вона повільно підвела голову й довго дивилася на нього заплаканими очима, потім усміхнулася.
— Ну, то хай буде так, як ти хочеш, Ульріку-Фредеріку! — І палко почала його цілувати.
Через три тижні справили бучні заручини. Король дав свою згоду, аби покласти край парубоцьким гулям Ульріка-Фредеріка.
V
Після великих вискоків другого вересня та двадцятого жовтня ціле місто славило Ульріка-Християна Гюленлеве, полковника Сатану, як його називали городяни? Ім'я його не сходило з уст. Не було в місті такого хлопчака, щоб не знав Беларіни, його рудої кобили з білими бабками, а як він їхав вулицею, копенгагенські дівчата захоплено позирали на його струнку високу постать у широкополому блакитному гвардійському мундирі з великими білими вилогами, червоним шарфом та шабельтасом завширшки в п'ядь, пишалися, коли зухвалий вояк ушановував їхні гарненькі личка кивом або випадковим поглядом. І навіть статечні батьки родини та їхні матрони в гофрованих очіпках, що добре знали, який же він розбещений, та чули про всі його любовні пригоди, зустрівши його, вдоволено кивали одне одному головою і глибокодумно вдавалися у важке питання, що було б з містом, якби воно не мало його, Ульріка-Християна.
А в тому, що вояки та добровольці обожнювали його, не було ніякого дива, бо він, так само як і його батько, король Християн, мав хист прихиляти до себе людей. Проте й з іншого боку він багато чого успадкував від батька: був такий самий запальний і непоміркований, але разом із тим мав і деякі його таланти — його рішучість і далекоглядність. Був він дуже відвертий: багаторічна служба при чужих дворах не зробила з нього царедворця. Та й не вельми він був вихований — у щоденному житті нудно мовчазний, а на службі рота не розтулить, щоб не вилаятися й не заклясти, як найпослідущий матрос.
Але вояк із нього був добрий. Попри молодий вік — йому було тільки двадцять вісім років — він налагодив оборону міста й керував небезпечними, проте важливими вискоками з таким досконалим знанням справи і з такою зрілістю планів, що навряд чи оборона була б краща в руках когось іншого з підданців короля Фредеріка Третього[44].
Тож зрозуміло, що його ім'я затьмарило всі інші і що віршомази в своїх римованих звітах про вискоки вигукували, звертаючись до нього: "О переможний Гюленлеве, вітчизни визволителю!" — або вітали його так: "Хай славиться північний Марс, Давид відважний данський!" — і бажали, щоб життя його було як cornu соріае, себто як ріг достатку, повний хвали і шани, здоров'я, багатства й щастя. І цілком природно, що не одна тиха вечірня молитва закінчувалася проханням до бога зберегти й надалі життя панові Ульрікові-Християнові. Були навіть такі побожні душі, що слізно молилися, аби Господь відвів сліди його від слизької шляхетської стежки гріховної, а думки його від усього лихого й навернув їх до осяйного вінця чеснот і праведності, щоб той, хто здобув собі шану земну, міг так само осягти і єдину правдиву шану.
Марію Груббе вельми цікавив той близький тітчин родич. Їй усе якось не доводилося зустріти його ані в пані Рігіце, ані деінде; вона бачила його тільки один раз на вулиці, і то смерком, коли Люсі показала їй, як він їхав.
Усі говорили про нього, сливе кожного дня розповідали нові подробиці про його мужність. Вона чула й читала, що він герой, а захоплений гомін, що знявся поміж людьми тоді смерком, як він проїхав, справив на неї невитравне враження.
Велике наймення, наймення героя підносило його над тлумом звичайних людей.