А тим часом дивиться на нас по черзі очима, сповненими підозри. "
— Кар-бю-ра-тор,— каже Менеджер.
— Тобто? — наполягає той, наче в житті не чув слова "карбюратор".
— У нас зіпсувався карбюратор,— пояснюю я йому стримано і спокійно.— У нас зіпсувався кар-бю-ра-тор, і ми не можемо зрушити з місця.
— Правда? — каже той і дивиться на нас так, наче ми якісь фантастичні істоти, динозаври, чи що.
Вже був закрив блокнот і збирався їхати геть, аж раптом чогось роздумав, зліз із мотоцикла, потягнувся, зробив два-три гімнастичні, рухи, щоб розім'ятися, потім підступив до Менеджера.
— Ох, і спека сьогодні! — сказав він.— То де ваш карбюратор? Я теж подивлюся, що там таке.
— Будь ласка! — погодився Менеджер.— Ви що, вважаєте, ми зупинилися тут, посеред Національної, заради власної втіхи?
Та не встиг інспектор нахилитися над мотором, як радіотелефон на мотоциклі дав сигнал. Він узяв трубку.
— Так, я на двісті чотирнадцятому. Ні, нічого серйозного. Одна приватна машина має пошкодження в карбюраторі. Що? Зіткнення на триста п'ятому? Гаразд, вирушаю негайно.
Потім повернувся до нас.
— Постарайтеся забратися звідси. Якнайшвидше!
Він осідлав мотоцикла і, від'їжджаючи, овіяв нас вихлопними газами.
Спроби зупинити якусь машину не дали наслідків.
— Адже нас троє, хто зупиниться й візьме цілу роту? — буркнув Менеджер.
— Річ не в кількості,— озвався слідчий.— З твоїми патлами та бакенбардами — до речі, ти хоч іноді буваєш у перукарні? — у тебе надто підозрілий вигляд.
— То це я вам на перешкоді? Ти до цього ведеш?
Одна вантажна машина тим часом зглянулась і зупинилася.
— Ви у порт? — спитав шофер.
— У порт. На пором,— відповів йому Менеджер.— Але ми вже спізнилися.
— Що там у вас?
— Карбюратор.
— Зі мною теж колись таке сталося. У лютому. І я застряв у снігу. У мене два вільні місця. Підходить? Третій — зайвий.
— Не підходить! — сказав Менеджер.
— Ми, бач, одна компанія, усі троє, і не можемо розлучитись.
— Тоді бувайте здорові! — сказав водій і покинув їх на дорозі.
Лишалася ще одна можливість уникнути пішого походу до міста, що було за п'ять кілометрів: автобус. Але до першої зупинки довелось іти майже чверть години. Там вони зупинились і стали чекати. Зрозуміло, машину вони замкнули й узяли з собою валізки.
Поки під'їхав автобус, минуло ще чверть години. Марні сподівання! Він був повнісінький, і водій махнув рукою, що місця немає.
— Дарма згаяли час! — бурчав Менеджер.— Берімо валізи — і пішака.
Менеджер єдиний із трьох ще зберігав бадьорий настрій. Поки йшли, вік то жартував, то починав розмову, щоб розвіяти смуток, який пойняв інших, але його спроби не призвели ні до чого. Хлопець із кафе "Спорт" сказав тільки, що ця затримка йому дуже прикра, бо тепер його пригода не закінчиться сьогодні ввечері, як він сподівався, і доведеться перебути ще одну непевну ніч. Щодо слідчого, то він просто лютував. Не минало й десяти хвилин, щоб він не лаявся.
— Ото вклепалися — як дурні! — бурчав він.— Спіткнулися на карбюраторі перед самим портом, яке безглуздя!
— Та не бурчи ти безперестану! — урвав його Менеджер.— З людьми завжди що-небудь трапляється. Могло б скоїтись і щось гірше. Скажімо, зіткнення, або пожежа, або я знаю що.
— Яким ти став філософом!
— Я хочу бути реалістом. Припустімо, що в нашій подорожі, крім машини та порому, передбачено піший маршрут. Отже, рушаймо.
За два кілометри від міста, на 217-му, стояла бензоколонка, а поряд — телефонна будка. Оператор, рудий хлопець із чирякуватим обличчям, сердито подивився, як вони усі втрьох сунуть до нього міняти гроші на телефон.
— Втиснемось усі в будку,— запропонував Менеджер.— Я думаю, вмістимося. Трохи тіснувато. Та нехай.
Вони залишили валізи перед будкою і щільно заповнили той простір площею у півтора квадратних метра.
— Хто візьме на себе честь доповісти шефові про новини? — спитав слідчий.
— Не має значення, хтось із нас двох.
— Якщо не має значення, то я з радістю передаю тобі слово. Ти усе влаштуєш. Як справжній менеджер!
Шефа не було в кабінеті: їм сказали, щоб не вішали трубки і зачекали.
У будці було страшенно жарко, а вони ще й гріли один одного. Потім у будку залетіла оса, кружляла, дзижчала, і вони стали гадати, кого з трьох вона обере.
— Алло! Хто дзвонить? — дуже виразно почувся в трубці голос шефа.
— Це я, Менеджер.
— То що там таке? До столиці ви ще не могли дістатися. Не думаю, щоб він у вас утік!
— Та ні, він тут поруч, у будці. Я телефоную з будки, за два кілометри від порту. Ми спізнилися на пором. Вийшов з ладу карбюратор. На двісті чотирнадцятому Національної-сорок.
Шеф мовчав. "Ну, буде вибух!" — подумав слідчий.
— Що, в біса, ми тепер скажемо Центрові? Там на вас чекають сьогодні ввечері. Треба доповісти їм усі подробиці.
— Що вам сказати? Таке нещастя! Хіба ми могли передбачити?
— Де ви точно тепер?
— Я вам сказав, за два кілометри від міста. На двісті сімнадцятому. Біля бензоколонки. Наш хлопець поруч із нами, в будці. Я ще раз вам про це нагадую.
— Що ви збираєтеся робити?
— Пошукаємо техдопомогу. Відремонтуємо машину, і вранці вирушимо поромом о шостій двадцять. Якщо у вас немає інших розпоряджень.
— Ні, немає.
— Що нам робити з нашим хлопцем? Тобто, що нам з ним робити саме тепер? Поки скінчиться ремонт. Ми думаємо лишити його тут, у місцевому відділенні служби безпеки.
— Виключено! — відрубав шеф.— Ти мене чуєш? Ви обоє мене чуєте? Виключено! Ні місцева служба безпеки, ні поліція не повинні втручатись у справу "Кафе "Спорт". Я маю усну інструкцію Центру, щоб ця справа лишилася між нами й Центром.
— Ну, гаразд. Але ж не годиться тягти його з собою в техдопомогу. Десь треба його лишити.
— Там, де будете й ви. В готелі. Знайдіть номер на три ліжка, тільки не на першому поверсі, щоб він у вас не вистрибнув крізь вікно. Зрозуміло? І неодмінно номер із санвузлом.
— Гаразд. Номер із санвузлом. Сподіваюся, що знайдемо.
— Звичайно, знайдете! Там багато готелів. Візьмете номер, що найкраще задовольнятиме вимоги безпеки, і зателефонуєте, як тільки влаштуєтесь.
— Хто залишиться із затриманим і хто піде по техдопомогу?
— Один із вас двох. Хто саме — мене не обходить.
. Шеф повісив трубку, і вони вийшли з будки.
— Не скажу, щоб він був задоволений з новин,— мовив Менеджер.
— А чого б ти хотів? Щоб він зрадів і надіслав нам привітання? Ну то як, хто піде по техдопомогу? Вирішимо одразу.
— Техдопомога і ремонт — це велика морока. Кожен з нас волів би залишитися в готелі. Це ясно.
— Тоді киньмо жереб.
Слідчий нахилився, узяв кілька камінців з доріжки, заклав руки за спину, потім простяг перед собою правий кулак.
— Пара чи ні? — сказав він, звертаючись до Менеджера.
Менеджер трохи подумав і відповів:
— Не пара!
— Програв. Чотири. Отже, я залишуся з нашим хлопцем, а ти підеш по техдопомогу.
— Що поробиш? Програв — то й програв. Але спершу треба дістатися до міста і знайти готель. Номер на троє ліжок, не на першому поверсі, з санвузлом.
Давно вже я не ходив так далеко пішки. Цілих п'ять кілометрів. З дому до служби і назад я добираюся машиною — вона в мене маленька, спортивна,— а з допитами, коли один перекриває інший, не маю ні часу, ні настрою для прогулянок. Єдина прогулянка — це в кабінеті, коли допитуваний завдає мені клопоту, і тоді я маю ваичку — щось нервове — ходити навколо його стільця, наче хочу заморочити йому голову або надихнути його на відвертість.
Отже, стомлені, розбиті, спітнілі від такої несподіваної прогулянки, опівдні, в задушливу спеку, ми нарешті дісталися до привокзальної площі. Для того, хто в'їжджає в місто Національною-40, воно починається із залізничного вокзалу й досить великої мальовничої площі з високими деревами, переважно евкаліптами та акаціями, з двома фонтанами, і називається вона не Вокзальна чи там Залізнична площа— її назва, не пам'ятаю вже точно яка, взагалі не має нічого спільного зі станцією чи з навколишнім оточенням.
— Боюся, нам буде нелегко знайти потрібний номер. На три ліжка, не на першому поверсі і неодмінно із санвузлом.
— Думаєш, тут також нас підстерігає невдача?
— Що тобі сказати? Я пригадую, з минулого разу, що готелі на цю пору завжди переповнені і годі знайти номер, якщо ти не замовив його десь за тиждень. ‘
— Тоді, щоб не тинятись усім з валізами, хай один піде шукати номер, а інші почекають.
— Гаразд! — погодився на мою пропозицію Менеджер.— Ти залишайся, а я пробіжусь по готелях. Якщо, звісно, не пощастить з першої спроби.
Ми усілися вдвох на лавочці, майже в центрі площі. Наші дві валізи я також поставив на лавочку, поки — хвилин за десять — прийшов якийсь дуже дражливий пан, і я зняв валізи, щоб звільнити йому місце
На площі був великий рух. Пасажири, які щойно прибули, і пасажири, що біжать на поїзд,— як звичайно, в останню мить. Гальмують таксі, вивантажуючи пасажирів та багаж. Люди галасують, прощаються, натовп вирує. Яскрава картина, вихоплена з самого життя.
Тільки на площі — аж п'ять готелів. І в провулку ще хтозна-скільки.
— Я сподіваюся, що знайдемо потрібний номер,— сказав я тому.— Навколо так багато готелів, що ми були б аж надто безталанні, якби його не знайшли.
— Не знаю. Я не думаю, що це питання талану. Нам потрібен номер з певними вигодами. Отже, ситуація ускладнюється: існує чи не існує вільний номер із зазначеними вигодами.
Якийсь малий крутився між лавочками з гребінцями в руці, складеними, як віяло. Я покликав його і купив один, бо забув свого вдома, вирушаючи дуже рано.
— Треба причепуритися,— сказав я, проводячи гребінцем по голові.
І побачив, що той усміхається. Потім він нахилився, взяв камінчик, погрався ним і акуратно поклав на те саме місце.
— Затримується Менеджер! — пробурчав я.
Невдовзі ми побачили, як він виходить із першого готелю "Модерн" і робить обома руками рухи, що їх неважко було витлумачити.
— Перша спроба марна! — резюмував я.
— На площі є ще чотири готелі. Може, номер знайдеться в котромусь із них. '
— Я б залюбки випив оце апельсинового соку. Від спеки, дороги, нервування через цю несподівану аварію мені аж недобре.
— То, може, зайдемо в бар? Онде праворуч, навпроти.
— Ні, ану ж прийде Менеджер і стане нас шукати.
Нам не довелося довго чекати на Менеджера.