А потім було вже пізно. Зрештою, досвідчений ватажок зміг би скористатися цією ситуацією. Найбільше розлютило Грегорія те, що, з одного боку, він не зміг зрозуміти намірів свого молодого суперника, а з іншого — не зміг розпочати братовбивчу боротьбу прямо зараз, під час походу. Він також не зміг протистояти супернику. Це було б проти права. Якби він помер, у січі запанували б сум'яття й безлад, а владу перебрала б вічно погрузла у сварках рада, і не рада старійшин, а збори січі. До того, як бродіння було б взято під контроль і обрано нового отамана, могло статися якесь нещастя, як-от напад загону Сергія.
Якби Грегорій переміг, то слави з цього не було б ніякої, а старшини родів, безсумнівно, скористалися б нагодою, щоб показати, що літній ватажок не здатен керувати навіть однією ватагою, вступаючи в бійку з підлеглими, і тому він точно не буде в змозі впоратися з цілою січчю. Право у цьому відношенні було нещадним, і рада мала привілей звільнити січового отамана більшістю голосів, а не – як це було за звичайних обставин – одностайним рішенням. Боротьба за лідерство могла відбуватися лише в січі, за згодою ради і за суворо визначеними правилами. Міхей знав це не гірше за ватажка і робив усе для досягнення своєї мети. Що б це не означало. У всякому разі, Грегорію довелося терпіти присутність Маріки з дитиною, він змушений був затримати похід заради них, щоб Сергій наздогнав їх до того, як вони підійдуть до домівки і влаштують певну засідку в добре їм відомому терені. Якщо отаман хотів утриматися при владі та здобути більший вплив, то тепер він мав схопити Костенка живим, щоб, згідно з правом, повісити його на очах всієї січі, де майже всі мали родичів на Залізних Хуторах, спалених хорунжим.
– Вони вже недалеко", — повторив Міхей.
– Чув, — нетерпляче відповів Грегорій. — І що? Їх лише шість, принаймні так вістив Кара перед смертю.
– Шість, — погодився Міхей. – Але це, напевне, його найкращі люди.
– Боїшся? – крива, провокуюча посмішка з'явилася на обличчі басьора.
– Ми повинні підготуватися. – Грищий зберіг кам'яний спокій. – Вони неодмінно захочуть напасти на нас, коли ми зупинимось, за звичаєм людей, перед світанком, коли сон найглибший.
– Ти будеш розповідати мені всіляку нісенітницю і те, що я знаю так само добре, як і ти, чи хочеш давати поради?
Міхей скоса зиркнув на отамана. Якби старий міг, він тут же встромив би свій улюблений кинджал йому між ребра.
– Ні одне, ні друге. Але треба щось вирішувати. Костенко захоче повернути жінку з дитиною. Він, однак, не знає, що його самку осквернив Калмик. А якби навіть знав, все одно залишається дівчинка. Люди дуже прив'язуються до своїх цуценят, вони готові пожертвувати за них життям.
Грегорій знову кивнув. У Міхея був якийсь план і, скоріш за все, хотів поділитися ним з отаманом. Якщо буде добрим і успішним, то слава дістанеться і вождю, і його офіцеру, але командиру завжди дістається більше вершків. Але якщо не вдасться, то Грегорій відповідатиме, бо він є головою виправи. Так чи інакше, в будь-якій ситуації молодий Грищий з того скористається.
Отаман уважно слухав Міхея, а в його душі народжувалося мимовільне визнання. Хто знає, може саме цей вовк повинен перейняти у нього владу над січчю, незважаючи на все небажання, яке до нього відчував. Але, напевно, ще не зараз. Тому він мусив власноручно дещо змінити план Міхея.
□□□
Гетьман вдарив кулаком по столу так сильно, що наповнений до половини вином глек упав, заливаючи мапу карміновою хвилею. Хмельницький не звернув на це увагу, з його очей,здавалося, сипали іскри люті.
— Сам собі пан, як завжди, — проричав він крізь стиснуті зуби. – Замість того, щоб йти навпростець на Волощину, задумалося йму полізти спочатку до власної наложниці! Але ж хай йому грець, має козак між ногами батіжок, то повинен його вживати, бо нам потрібні нові молодці і дівки здорові! Але ж за те, що самовільно покинув загін, виконуючи важливе завдання, за те накажу його провчити, паси зі спини дерти і на гак за ребра підвісити!
Непотрібний до сих пір донощик, один із багатьох, які він розмістив у вірних собі військах, і яких мав на хуторах, селах і містах, тепер став у нагоді.
Вірні молодці Костенка скоріше дозволять себе порубати, ніж розкажуть, що хорунжий покинув виконання завдання заради власної справи.
– Але ж, він залишив справу на свою найкращу людину, Гринька Шпака, щоб вести похід, – намагався заспокоїти Хмельницького кошовий отаман Ян Тетеря[3], єдиний, хто мав сміливість говорити з гетьманом, коли той впадав у лють, близьку божевіллю.
– А не заступайся за нього, Яне! – відповів йому глухий рев. – Не ставай за нього, кажу, щоб і я сам не подумав про тебе поганого!
Кошовий отаман переніс вибух з кам'яним спокоєм.
– Я не заступаюся, я просто хочу сказати, що непокора хорунжого не призведе до якихось жахливих наслідків, і завдання у нього не було не таким вже важливим. Так, волохів пошарпати…
– Не прикидайся, нібито не знаєш, яка була мета того походу! – збуджувався гетьман. — Волохам треба нагадати, хто кордоном трясе! А господаря налякати , щоб він віддав дочку моєму Тимошеві, а не Радзивіллам чи якимось Конецпольським!
– Так, знаю, знаю. – похитав сивою головою Тетеря. – Але для цього не потрібен розум сенатора, вистачить справного офіцера чи навіть унтера. Ви самі знаєте, що, так чи інакше, на нас чекає похід, бо марно сподіватися, що Лупул віддасть вам дівчину з власної волі, хоч би його щодня загони шарпали.
Хмельницький трохи заспокоївся, сів, і присутні на зборах зітхнули з полегшенням.
– Так чи інакше, – заявив гетьман, – Сергія кара не мине. Не буде перший-поперечний ватажок крутити мені перед носом!
– Аби тільки кара не була занадто суворою, – пробурмотів делегат січової голоти. – Люди хорунжого люблять і не бажають йому зла.
Гетьман важко зітхнув. Він і сам знав, що не може дозволити собі неприборкану суворість. Обов'язок помститися для козаків означав дуже багато, часто більше, ніж любов до своєї землі та роду. Вони зрозуміють Костенка, але не зрозуміють суворого покарання за таку провину.
Колись Хмельницький любив таких людей, заради них кілька років тому почав війну з Польщею, для них – хоробрих і незламних – хотів зробити з України вільну країну. Для їхньої користі та для власної... Але одне і друге було тісно пов'язане, принаймні в його розумінні. Йому також доводилося рахуватися з угодами, укладеними з Москвою; завжди непевним союзником і водночас ворогом – татарським ханом, який виконував волю турецького султана, з опозицією з боку вищих воєначальників, але й з думкою козацької черні. Без цього мотлоху він був би нічим, але міг розігрувати цю карту перед політичними супротивниками, умів звертатися до простого розуму.
Він все ще вмів… Як довго? Коли натовпи зрозуміють, що їх гетьман віддалився від них і почав прагнути до захмарних вершин влади? Коли вони зрозуміють, що він уже не любить неприборканість героїв-козаків, а радше бажав перетворити їх на слухняних підданих? Поки що він міг зберегти видимість, але на скільки ще вистачить йому терпіння?
– Ви маєте рацію, — сказав він після хвилини мовчання. – І ти, Яне, і ти, Мадей. Нічого поганого не трапиться, якщо похід очолить Гринька Шпак, і люди з радістю пробачать непокору хорунжого, який, напевно, втратив розум від болю. Давайте краще порадимося, що робити з вимогами царського посла. Якщо ми погодимося на висунуті умови, тоді отримаємо сили для подальшої війни з Польщею, але станемо більш залежними від Москви.
– Вже стали, — зауважив полковник Короман, що сидів в кінці столу. – Посланець зі сходу має право сказати в нашій справі більше, ніж увесь козацький круг.
Гетьман грізно глянув на промовця, але не перебив його. Іноді варто дати людям висловитися, вони охочіше слухатимуть пізніше.
– З ляхами ми билися за власні права, – вів далі полковник, – бо князьки і шляхта вважали нас за гній, робили, що хотіли, і лише шукали, щоб козаки їх виручали. Нині те ж саме робить Росія, і кожен, хто потрапив у неволю їхніх бояр і володарів, міг на собі відчути, що таке справжня зневага і здирство. Вони, нібито, мали зробити реєстр, більш ретельний, ніж в Речі Посполитій, але як він виглядає? Мені казати, чи самі знаєте?
– Сам знаю, Демене, — знехотя пробурмотів Хмельницький. – Можу лише сказати, що з обраного шляху повороту немає. Хто мріє жити під владою польських панів, скатертю дорога, може переселятися, куди хоче. Ми будемо вважати його зрадником, гіршим за відступника від віри, але я не маю наміру такого зупиняти. Якщо ви хочете таке зробити, пане полковнику, робіть.
– Але ж я не про це, – розгублено сказав Короман. — Я просто кажу, як є, і залишуся зі своїм народом і вірно йому служитиму, мені навіть на думку не спаде покинути вас. Зрештою, а куди саме я маю піти? Нас ненавидять і в Короні, і в Литві, пам'ятаючи, що ми їх били, міста палили, хотіли винищити, розігнати на чотири вітри.
Хмельницький прокашлявся, приховуючи посмішку задоволення. Полковник висловив те, про що мислили інші. Немає кращого зв'язуючого творива, ніж загальне прокляття. Страх перед ворогом є більш дієвим, ніж найбільш щирі присяги.
– Польща готується до війни з Москвою, — сказав він. – Чи, можливо, більш вірно було б казати, що це Москва шикується до війни з Річчю Посполитою. Царський посол загрожує і вимагає, але ж потребує від нас допомоги, бо ми знаємо, як воювати з ляхами, як стримувати їхню важку кавалерію. Всьому світові відомі наші табірні шикування, молодецька сміливість і презирство до смерті. Та і політику можемо вести не гірше. Наші посланники в далеких горах намовили тамошніх людей на повстання проти важкої руки польських панів.
– І ляхи подавили їх як клопів, — тихо сказав Короман.
Гетьман криво посміхнувся.
– Подавили, але наші мали менше сили.
Полковник не відповідав. Він сам їздив вмовляти горців почати бунт, обіцяючи їм підтримку Хмельницького. Костка-Наперський[4], ватажок малопольського збунтованого люду, довірився запевненням емісарів, підняв пригноблені маси на боротьбу. На жаль, як можна було сподіватися, позбавленим допомоги хлопам польські магнати приготували страшну долю, і Короман відчував себе відповідальним за це, на відміну від козацького гетьмана, який бачив у мешканцях Татр лише знаряддя боротьби з ненависним ворогом.