— Не минулася тобі так легко ця ніч у "Вогненній печі"! Певне, німець-бровар трохи перегрів тебе.
Чоловічок почав видряпуватися на вал. Данієль Кнопф, через свою постать званий іще Коротьком, був багатий гуртовий торгівець років двадцяти з лишком, однаково відомий своїм багатством, гострим язиком і вмінням фехтувати. Він близько приятелював із молодими шляхтичами, а саме з певним колом, що мало назву le cercle des mourants[34] — до нього входила молодь, що стояла найближче до двору. Ульрік-Фредерік був душа того кола, що було швидше життєлюбне, аніж мудре, мало швидше погану славу, аніж добру, хоч, власне, викликало не менше заздрощів і захвату, аніж осуду.
Данієль був у тих людей чи то за гофмейстера, чи то за блазня. Він не стрічався з ними на людних вулицях чи в шляхетських домах, але на фехтувальному майданчику, в пивниці чи в шинку без нього не можна було обійтися. Ніхто так мудро не вмів розповісти про гру в м'яча чи вишколювання собак і так масно про фінти й паради. Ніхто краще за нього не знав вин. Він мав премудру теорію гри в кості, а також уміння кохати і міг довго й по-вченому пояснювати недоречність схрещування тубільної породи коней із зальцбурзькою. Нарешті, він знав геть про все анекдоти, а найбільше подобалося молодикам те, що він про все мав певну думку.
До того ж він був вельми потульний і послужливий, ніколи не забував про відстань між ним і шляхтою і мав такий неймовірно кумедний вигляд, коли вони, розгулявшись чи сп'янівши, уберуть його, бувало, на якийсь блазенський штиб. Він ніколи не сердився, коли його лаяли чи брали на кпини, і взагалі був такий добродушний, що не раз офірував собою, як цим міг припинити розмову, яка загрожувала порушити мир у товаристві.
Усе це давало йому можливість знатися з тими людьми, а він повинен був знатися з ними, адже для нього, каліки посполитого роду, шляхтичі були напівбоги; тільки вони жили, тільки їхня масонська мова була людською мовою, тільки їхнє життя купалося в світлі дня, в морі пахощів, тимчасом як решта станів животіли в сірій пітьмі й чаду. Він проклинав своє простацьке походження, вважаючи його куди більшим лихом за каліцтво, і як лишався сам, так гірко й тяжко нарікав на нього, що мало не божеволів.
— Ну, Данієлю, — сказав Ульрік-Фредерік, коли Коротько виліз нагору до нього, — певне, густий туман стояв цієї ночі в тебе перед очима, що ти аж тут, на Західному валу, причалив! Чи, може, вино вчора ввечері піднялося так високо, що тебе сюди прибило, мов Ноїв ковчег до гори Арарат?
— Принце Канарійський, ви помиляєтесь, коли гадаєте, що цієї ночі я був у вашому товаристві.
— То якого дідька тобі треба? — нетерпляче крикнув Ульрік-Фредерік.
— Пане Гюленлеве! — поважно вже мовив Данієль і глянув на нього очима, повними сліз. — Нещасна я людина!
— Крамарчук ти паршивий, та й годі! Чи, бува, не за шхуну з оселедцями ти тремтиш, що її швед забере? Чи побиваєшся, що торгу не буде й шафран утратить міць, а перець та всіляке коріння спліснявіє? Крамарська ж твоя душа! Наче для порядного громадянина нема іншої гризоти, як думати, чи не забере дідько його жалюгідного краму, коли пахне загибеллю й королеві, й державі!
— Пане Гюленлеве!
— Та йди до бісового батька, не скигли.
— Ні, пане Гюленлеве, — урочисто сказав Данієль і відступив крок назад. — Не занепад у торгівлі мене журить і не те, що я втрачу гроші чи їм ціна впаде. Начхати мені й на оселедці, й на шафран, а от що мене прогнали, як прокаженого чи шахрая, і офіцери, й простолюд, то се вже просто гріх, пане Гюленлеве. Тому ж я й прокачався цілу ніч у траві та скавулів, як шолудивий пес, що його вигнано з дому, через те й скорчився та зігнувся, як найостанніша твар плазуща. У горі й безсиллі своєму я волав до всемогутнього бога й дорікав йому, бо чого ж мною гордувати мають? Чого руку мою мають вважати за всохлу й нездатну ані до шаблі, ані до рушниці, коли озброюються і служники, й челядники...
— Але хто ж у бісового батька тебе прогнав?
— Та я, пане Гюленлеве, побіг на вали разом з іншими. Підійшов до одного гурту — мені кажуть, що в них уже й без мене людей повно, підійшов до другого — а вони беруть мене на глум: мовляв, у них самі прості городяни, а для шляхти й значного люду там місця мало, ну, і ще всяке теревенили. Подекуди казали, що не хочуть мати до діла з каліками, бо в них і так біда, до них кулі самі летять, і вони не хочуть важити своїм життям і здоров'ям, залишаючи в себе людину, що на неї вже сам Господь наклав тавро. Тоді я попросив генерал-майора Алефельда, щоб мені якесь місце призначили, та він тільки головою похитав і засміявся: ще, мовляв, не так скрутно доводиться, аби підлатувати лави приземками, які лише заважатимуть замість допомагати.
— То чому ж ти не звернувся до когось із знайомих офіцерів?
— Я звертався, пане Гюленлеве, відразу подумав про наш гурток і побалакав з двома приреченнями, з Королем Спідньої Сорочки й Позолоченим Лицарем.
— Ну, й допомогли вони тобі?
— Аякже, допомогли, пане Гюленлеве, так допомогли, що нехай їм бог заплатить! Данієлю, сказали, йди додому й ласуй собі сливами. Вони, мовляв, думали, що мені стане глузду не приходити сюди й не блазнювати. Одна річ на веселій пиятиці — там я надаюся їм на комедіанта й блазня, а інша річ, як вони на службі, — тут мені краще й на очі їм не потикатися. Хіба гарно так казати, пане Гюленлеве? Ні, гріх, просто гріх! А що вони по шинках лигалися зі мною, то не тому, мовляв, що вважали мене за рівню, тож нічого мені пхатися сюди й думати, що я можу бути їм за товариша, коли вони службу відбувають. Надто я до них липну, пане Гюленлеве! Мені навіть у голові покладати собі не слід, що я можу втулитися до їхнього товариства в цьому місці, їм тут не треба майора від блазенських справ. Ось що сказали вони мені, пане Гюленлеве! А я ж хотів тільки одного: важити життям разом з усіма, плече в плече з іншими городянами.
— Так, — мовив Ульрік-Фредерік і позіхнув. — Я розумію, тобі прикро, що ти лишився осторонь від усього цього. Та й нудно, либонь, сидіти й пітніти за прилавком, коли тут, на валах, вирішується доля держави. Ну що ж, треба взяти й тебе. Бо... — він недовірливо позирнув на Данієля. — А тут нема якихось хитрощів, майстре, га?
Коротько затупав ногами з люті; він побілів, як стіна, й аж зубами заскреготів.
— Ну годі, годі! — повів далі Ульрік-Фредерік. — Я тобі вірю, але ж ти не можеш вимагати, щоб тобі вірили так, як на слово честі шляхтича. І не забувай, що свої перші ж тебе відштовхнули й... Ану, цить!
З одного Східного бастіону гримнув постріл, перший за цю війну.
Ульрік-Фредерік випростався, кров ударила йому в обличчя, очі його захоплено й спрагло стежили за білим димом, і коли він озвався, то голос йому якось дивно дрижав.
— Данієлю, — мовив він, — не пізніше як до півдня можеш прийти до мене й забудь про те, що я тобі сказав.
І він пішов.
Данієль захоплено подивився йому вслід, тоді глибоко зітхнув, сів на траву й заплакав так, як плаче нещасна дитина.
Було вже по півдні. Сильний рвучкий вітер бурхав міськими вулицями, збиваючи хмари стружок, соломинок і пилюки й перекидаючи їх із місця на місце. Він скидав із дахів черепицю, заганяв дим назад у димарі й грався з вивісками. Напинав темними дугами довгі калієві прапори фарб'ярів, ляскав чорними звивами й гудів, крутячи їх навколо розхитаних жердин.
Коліщата прядників без упину крутилися сюди й туди, вивіски римарів билися об стіну кудлатими хвостами, а прегарні скляні сонця склодувів розтривожено хиталися й поблискували наввипередки з виглянсуваними мідницями голярів.
На задвірках ляскали віконця й ляди, кури ховалися за бочками й повітками, і навіть свині тривожилися в хлівах, коли вітер свистів у щілинах і фугах.
Та хоч і віяв вітер, стояла важка спека; парило згори.
У будинках люди позіхали з задухи, тільки мухи жваво дзижчали в гарячому повітрі. На вулиці годі було витримати, на ганках тягло, тому всі, хто міг, перебиралися до саду. У великому саду за будинком Христофера Урне на Винницькій вулиці в затінку розлогого клена сиділа молода дівчина.
Сиділа й шила.
Була вона висока, струнка, майже худа, але груди мала широкі й пишні. Обличчя в неї було бліде і здавалося ще блідніше через густі чорні кучеряві коси й величезні боязкі карі очі. Ніс у неї був гострий, але гарний, рот великий, але не грубий, а усмішка її мала в собі якусь хворобливу звабу. Вуста були червоні, підборіддя трохи загострене, проте міцне й вольове. Вбрана вона була не дуже гарно: в стару широку й довгу сукню з чорного оксамиту із побляклим золотим візерунком, новий зелений сукняний капелюшок із білим як сніг струсячим пером і шкіряні черевички з облупленими носаками. В косах у неї був пух, і ні її комір, ні вузькі білі руки не були вельми чисті.
То була Софія, небога Христофера Урне. Її батько, державний радник і маршал, Йорген Урне[35], дідич із Альслев, кавалер ордена Слона[36], помер, як вона ще була дитиною, а мати, пані Маргрета Марсвін, — за кілька років після нього. Тому дівчинку забрав до себе старий дядько, а що він був удівець, то вона, принаймні на словах, стала господинею дому.
Вона сиділа, шила й мугикала пісеньку, похитуючи в лад черевичком на кінчику ноги.
Вгорі над головою гойдалися й шуміли, наче море, густолисті крони. Високі, обтикані квітом рожі все хитали верхівками, виписуючи нерівні дуги, наче в якомусь неспокійному божевіллі, а малина легкодухо хилилася, вивертаючи біле спідсподу листя, й мінилася з кожним подувом вітру. В повітрі кружляло сухе листя, трава аж стелилася по землі, а на кущі таволги, на ясних листяних хвилях колихалася біла квітчана піна, то збиваючись, то розпорошуючись.
Тоді на мить вітер ущух. Усе випросталося, немов тремтячи ще зі страху і стримавши дух у чеканні; а другої миті знову завив вітер, і по саду знову покотилися хвилі, зашуміли, заблищали, шалено вигойдуючись і ненастанно міняючись.
Філіс човником пливла,
Та як тільки загула
Корідонова сопілка[37],
То серденько вмить зів'яло,
І весельце з рук упало,
І весельце з рук упа...
Від хвіртки з другого кінця саду йшов Ульрік-Фредерік. Софія на мить здивовано позирнула в той бік, тоді знову схилилася над шитвом, співаючи собі далі.
Ульрік-Фредерік не поспішаючи простував доріжкою, подекуди спинявся, дивився на квіти і вдавав, ніби не помітив, що в садку хтось є.