На мою думку, це закінчиться дощем.
— Отже, ми розділилися два проти одного. Таким чином ви в більшості.
Наша швидкість весь час сто десять кілометрів на годину. Беру цигарку і думаю, яка безжальна, яка реалістична філософія шефа. Режим— це розділова лінія, це прірва: на одному її боці ті, хто з Режимом, на другому — ті, хто проти.
— Нам пощастило, — мовив Менеджер. — Тобто я хотів сказати, не пощастило — я дуже боюся спізнитись.
— Тепер, коли я знову про це подумав, і мені здається дивною така спека. Погана спека. І не виключено, що збирається на дощ.
— Як почнеться гроза, рух одразу стане ненормальним, і ми можемо втратити дорогоцінний час. Адже швидкість доведеться зменшити — щоб уникнути зіткнення.
— Так, так, — погодився я. — Сто десять — це таки забагато.
Менеджер поправив капелюха, що раз у раз зсувався на очі, і схилився над кермом, наче хотів віддати йому всю увагу. І справді, дорожна затримка не забарилася.
У третього, що сидить між нами, такий вираз, ніби йому зробили знеболюючий укол. А може, він просто дрімає і тому так розслабився. Навіть праве око заплющив.
Від того моменту, як він потрапив до рук служби безпеки і вступив у дію механізм слідства, його об'єкт автоматично опинився на тому березі. Він не міг довести, що він на боці Режиму. А може, він — проти. Ворог Режиму — і мій.
— Під дощем цей асфальт — просто біда для машини,— сказав він, поглянувши на Менеджера, потім на мене. — Слизький, наче його змастили.
— Я весь мокрий від поту, — поскаржився Менеджер.
— Я так само, — сказав я. Сорочка прилипла до тіла, а комір — наче лейкопластир. Навіть піджак змокрів.
— У мене руки, мов змащені, — сказав і той.
Я бачу в уяві, як він піднімає праву — а може, ліву — руку і каже шефові: "Я просто мирний громадянин, який любить спокій". Усі вони так починають, принаймні більшість, коли їх спіймають і приведуть на допит. Удають із себе ягнятко, невинну голубку. "Я просто мирний громадянин, який любить спокій" — це їхній гімн, усі вони його виконують. Ні, цього не досить. Якщо ти не провадиш позитивної діяльності на користь Режиму, то бути "просто мирним громадянином" нічого не означає, навпаки — обертається проти тебе. Треба якнайскоріше видати закон, який карав би як за певне правопорушення кожного, хто є "просто мирним громадянином" і не може навести конкретних доказів своєї солідарності з Режимом...
На 133-му кілометрі Національної-40 Менеджер дістав жуйку, запропонував і нам. Я взяв охоче. Уже давно мене мучила спрага, язик у роті був як стара висохла картоплина, я навіть сам хотів попросити у нього жуйку. Але третій відмовився.
— Ні, дякую! — сказав він Менеджерові. — Сподіваюся, вас не образить, якщо я на цей раз відмовлюся, — тобто я вже відмовився. Коли ви дали мені жуйку минулого разу, вона приклеїлася до хворого зуба. Передостанній з правої верхньої щелепи. Він уже давно...
— Зіпсований, і коли в дупло попадає холодна вода або їжа, ти божеволієш від болю,— докінчив Менеджер.— Це я пам'ятаю. Підслухав, коли ти розповідав колезі.
Уперше я зустрівся з шефом сім років тому, коли мене прийняли до служби безпеки слідчим на іспитовий термін — і вже за п'ять місяців зарахували в штат. Рекордний термін! Звичайно у штат переводять через три роки. В наказі з Центру, де йшлося про моє затвердження, я з гордістю прочитав і таке: "Беручи до уваги виняткові здібності, працездатність, виявлені за час іспитового терміну, а також відданість Режимові..." Так от, про шефа: від першої зустрічі з ним я відчув, яка це сильна особистість! Його вплив на мене, і безпосередній, і непрямий, був тривалим і органічним. До кісток пройняла мене його думка, тобто відсутність якоїсь думки.
У моїй свідомості назавжди закарбувалося те, що шеф сказав у вирішальну в моєму житті годину, коли ми, вісім слідчих на іспитовому терміні, приймали присягу: "Ви повинні знати, що для служби безпеки і для тих, хто в ній працює, існує своя філософія. Всі люди, згідно з цією філософією, поділяються не на добрих і поганих, чесних і злодіїв, чи там ще на якісь неістотні й непотрібні категорії, пережитки минулого. Слідчий служби безпеки визнає лише один принцип поділу: згідні з Режимом — незгідні з Режимом. Це спрощення дуже цінне і для всієї служби безпеки, і для кожного з нас. У цьому спрощенні запорука успіху і внутрішнього спокою і для Режиму, і для особи. Чим менше працює ваша думка, тим ви щасливіші й корисніші для Режиму, Мислити — це небезпека номер один. Ніяких градацій, ніяких внутрішніх діалогів. Єдиний принцип поділу, повторюю і підкреслюю, що ним має керуватися слідчий служби безпеки, це: згідні з Режимом — незгідні з Режимом. Я так розхвилювався, слухаючи шефа,— це було по обіді, у червні, одинадцятого числа,— що навіть драма у животі — в обід я ум'яв цілий кілограм черешень,— навіть ця драма не зменшила мого ентузіазму. В якийсь момент я відчув на очах сльози й одразу зняв чорні окуляри, які придбав того ранку спеціально, щоб носити їх на службі. Якби я лишився в окулярах, шеф не зміг би помітити моїх сліз.
— Може, трохи послухаєм музику? — запропонував Менеджер.— Зараз десять дванадцять. До пів на одинадцяту "Музика для всіх".
— Чудова ідея! — погодився я і схилився над радіоприймачем.
Після кількох спроб — багато перешкод —' мені вдалося спіймати передачу. Модерний, шалений ритм. Менеджер здригнувся.
— Ці сучасні ритми у мене в крові. Самі нерви та рух.
— А мені ця модерна музика нічого не говорить! — різко сказав третій і ско,са зиркнув на Менеджера, наче забагато собі дозволив.
— Ти добре зробив, що відверто висловив свою думку,— підбадьорив я його.— У Менеджера своя думка, у тебе — своя, у мене — своя" що збігається з думкою... Менеджера? Ні, я погоджуюся з тобою. До біса всі ці модерні, незрозумілі й безглузді ритми! А яка музика подобається тобі?
— Старовинні романси.
— Чудово! — мовив я захоплено.— Можна сказати, ми маємо спільні смаки.
— Коли, на вашу думку, ми прибудемо в столицю? — спитав він мене.
— Зараз поміркую. Об одинадцятій десять ми відчалимо на поромі. Дві з половиною години триватиме подорож морем. Десь о першій тридцять або за чверть до другої ми з'їдемо з порома, і ще три години машиною... О п'ятій годині, може, о п'ятій з хвилинами ми будемо на місці.
— Чудово! Ще досить рано, щоб закінчити справи в Центрі сьогодні ж. А потім я запрошу Менеджера й вас випити щось у нічному клубі. В столиці активне нічне життя, і ми втрьох можемо гарно провести час.
— Отже, ти певний, що тебе відпустять на волю,— сказав я,— і навіть негайно?
— Так. Адже за мною нічого немає. Отой, другий, абсолютно мені незнайомий, і коли нам влаштують очну ставку, немислимо, щоб він стверджував протилежне. Я заткну йому рота, коли він почне верзти щось подібне. Моя пригода закінчиться вже сьогодні, тільки-но ми прибудемо в Центр.
Я не став продовжувати розмову. Так само й Менеджер, який навряд чи й слухав її. Я тільки нахилився до дзеркальця і поправив свій букетик.
Раптом Менеджер засміявся. Дивна річ. Перед тим не сталося нічого, що могло б виправдати цей вибух реготу. Ми навіть не розмовляли — одна з мовчазних перерв.
— Що з тобою? — спитав я його.
— Онде, ліворуч, холодильник! — простогнав він, аж заходячись від реготу.
— Ну й що в ньому такого? Звичайний собі холодильник того сріблястого кольору, яким фарбують також літаки.
Ми їхали поряд.
— То що тебе так насмішило в тому холодильнику?
— Чи ти не бачиш, що там написано?
Я придивився і побачив, що на борту нерівними великими літерами виведено:
МОРОЖЕНА РИБА
"ПОСЕЙДОН"
СВІЖІША НІЖ У МОРІ
— Хіба не смішно? — спитав Менеджер.— Оце "свіжіша, ніж у морі"? Не знаю, як вам, а мені це здається дуже кумедним.
І знову вибухнув сміхом.
— Атож, це досить незвично,— сказав хлопець із кафе "Спорт".— Але не так уже й дотепно.
— Нехай! У вас своя думка, а в мене своя! — не погодився Менеджер.— До речі, я пригадав, що моя жінка замовила мені купити в столиці свіжої риби з гавані. І комплект.
— Який комплект? — спитав я.
— Та вона бачила в одному журналі рекламу нових комплектів, які виробляють у столиці. Навіть адресу мені дала, я поклав її в кишеню — якщо не загубив. Не знаю, що то за комплекти, якась вигадка. Лихо мені буде, як забуду виконати замовлення!
— Не турбуйтеся! — сказав йому хлопець із кафе "Спорт".— Обіцяю вам нагадати. І про рибу, і про комплект.
— Вдячно приймаю твою пропозицію. То ти вважаєш за певне, що так швидко розрахуєшся з нашим Центром?
— Авжеж! Проти мене нічого немає. Люди в Центрі, звичайно, зрозуміють одразу, що заарештовано мене безпідставно! І навіть перепросять мене.
— Не виключено,— сказав я.
Тільки проминули кілометрову позначку 214, як Менеджер повернувся і сказав нам:
' — Що це, в біса, сталося з машиною, що вона отаке виробляє? Вийду подивлюся, що скоїлось.
Я лишився в машині — не міг покинути нашого хлопця самого. Менеджер підняв капот і схилився над мотором.
— Чого це так не щастить сьогодні? — буркнув я.— Одна за одною затримки, так ми справді спізнимося на пором.
— Ти вже краще забудь про пором,— кинув Менеджер, піднімаючи від мотора замурзане обличчя.
— Що ти хочеш цим сказати? — аж підскочив я і вийшов з машини.
— Не гарячкуй! — мовив він.— Усе дуже просто: карбюратор накрився.
— А нехай йому сто чортів! — вибухнув я і загупав кулаками по крилу.
— От паскудство! Ти ж бачив, я й раніше відчував, що з машиною щось негаразд. Тепер усе з'ясувалося: справа в карбюраторі.
— Ану, я теж подивлюсь.
Менеджер підступив на два кроки до нашого хлопця, а я нахилився над мотором і порпався там довгий час. Принаймні десять хвилин.
— Твоя правда,— сказав я, закінчивши огляд.— Ми не просунемося й на півметра. Хто міг сподіватися, що нас зрадить цей карбюратор?!
— Вже за п'ять хвилин одинадцята. За чверть години пором відчалює. І нам доведеться чекати до завтрашнього ранку!
— А ти чого мовчиш? — звернувся я до третього.— Чого сидиш і глузуєш із нас?
Він подивився на мене, не зрушуючи з місця, якимись овечими очима. Не певен, чи вони були такі невинні, але що такі дурні — це точно.
— Що ж я маю казати? — заникуючись, озвався він.— Думаю, що найгірше від цього мені.
Через деякий час підкотив автоінспектор на мотоциклі й зупинився поруч з нашою машиною.
— Що тут таке? — запитує й дістає одразу блокнот записати порушення.