Саме господар Василь, відомий як Вовк, мав прийняти гетьмана на аудієнцію, а не навпаки. Він пішов за козаком, заспокоюючи дихання. Гнів нікуди його з Хмелем не приведе. Але він також не міг виявляти надто великої покірності, особливо після того, що сталося нещодавно. Гетьман чекав на нього, сидячи за великим темним столом, що колись належав якомусь російському магнату. В очах господаря гетьман, який щойно піднімався, щоб привітати його, був звичайним селянином, який досяг свого становища завдяки хитрості та безжалісності. Він одразу ж дорікнув собі за цю думку. Насправді, у кожного були предки, які колись працювали в полі, займалися торгівлею чи ремеслами. Правителі не з'являються з нізвідки; навіть сьогодні, попри труднощі, заможних людей з нижчих соціальних верств все ще допускають до дворянства в Короні. Однак влада змушує людину дуже охоче і дуже швидко забувати про своє походження. Як він... Якби ж цей первісний козак мав уявлення, звідки походить рід господаря, хто його предки... На щастя, це була суворо охоронювана таємниця, що передавалась від батька до сина. Він сам прийшов до влади, спочатку спровокувавши повстання проти Мирона, а потім, використовуючи турецьку підтримку, усунувши від влади Мойсея Могилу. А наївні простаки вірили, що влада походить від Бога. Швидше, від Сатани...
– Ласкаво просимо, дорогий друже, великий господарю. — Хмельницький підійшов до Василя з розпростертими обіймами та обійняв його. Лупу відповів на обійми, але зробив це формально, без переконання. Справа, заради якої він приїхав сюди, не спонукала до сердечності, і гетьман, мабуть, чудово це знав. І все ж він поводився так, ніби гість приїхав зі звичайним сімейним візитом. — Вибачте, що змушую вас чекати, але розумієте, справи державної важливості...
– Я теж приїжджаю зі справами державної важливості, — перебив його Василь.
– Я скоро посилаю війська до Валахії, як і обіцяв. Вони мають прибути з підмогою максимум за дві, три тижні.
– Знаю. Але ми обидва знаємо, що зробив ваш син. Новина летить, як птах, навіть з такої далекі відстані. Він, мовби якийсь розбійник, побив мою дочку і вашу невістку. Підданим це не сподобається. Мене з трону зігнали, але Розанду оточують любов'ю…
Щелепа Лупу тремтіла, було видно, що він ледве стримував спалах гніву.
– І ми будемо сваритися через цю пару штурханів? – Хмельницький знизав плечима. – Іноді молоді можуть і почубитися.
Василь відчував, що за мить розмова закінчиться не просто словесною перепалкою. Він і гетьман були абсолютно одного віку, обидва сильні та здатні боротися не лише в політиці. Обидва зрештою знали, що побиття дочки господаря, хоч і болісне для Лупу, не було суттю проблеми. Але вони не могли говорити про суть справи, не спровокувавши остаточного конфлікту.
– Ці кілька штурханів, Богдане, – процідив господар крізь зуби, – закінчилися на ліжку у лікарів. Розанда прийшла до тями лише через кілька днів, як мені повідомили. Тимофій мало не довів її до смерті.
– Можу лише висловити свої вболівання. – У голосі Хмельницького чулася нетерплячість. – Я також зроблю все, щоб загладити скоєну кривду... Насправді, все.
У цей момент до кімнати увійшов той самий козак, який привів сюди господаря. Побачивши насуплені брови гетьмана, він так низько і з таким розмахом вклонився, що аж замів підлогу своїм оселедцем.
– Вибач, батьку, що перебиваю, — сміливо сказав він, — але Боря[3] прибув з тим чоловіком, яким ти цікавився.
На обличчі Хмельницького з'явився вираз хижого задоволення, неприємний для того, хто спостерігав збоку.
– Приведіть його, не мешкаючи — наказав він, а потім повернувся до Лупу: – Не бажаєш товаришувати мені під час розмови? Зараз сюди приведуть когось, хто насмілився погрожувати мені помстою та смертю.
Василь лише кивнув. Це було не питання, і навіть не прохання, а радше щось на кшталт наказу. До того ж, йому було цікаво дізнатися про людину, яка так образила гетьмана. І Хмель, безсумнівно, хотів вразити свого гостя, показати йому, як він розправляється зі своїми супротивниками. За мить до кімнати увійшли четверо чоловіків. Троє високих солдатів вели зв'язаного чоловіка середнього зросту та віку, міцного, з впевненим, навіть зарозумілим виглядом, незважаючи на зв'язані руки. Всі вони були запилені, від них тхнуло кінським потом, змішаним зі смородом давно немитих тіл. Лупу злегка скривився. Він не звик до таких простецьких запахів, а точніше, відвик від них. Навіть під час довгих і важких походів він дбав про власну чистоту, і вимагав цього й від оточуючих. Якби це він приймав цих козаків, то спочатку наказав би їм попаритися в лазні. Усім, включаючи полоненого. Але це явно не турбувало Хмельницького. Він побував у надто багатьох походах, щоб не набути імунітет до неприємних запахів, та й сам не був особливо охайним. Він подивився на зв'язаного, став за кілька кроків від нього та посміхнувся.
– Чув, нібито ви хотіли мене вбити, пане Мелех.
Це ім'я мало що значило для Василя. Десь воно могло здаватися знайомим, але дуже далеко.
– Хотів, — сміливо відповів Мелех. — І досі хочу!
– Нахаба, — мимоволі признав Хмельницький.
– Я нахаба? — Павло вимушено засміявся. — Це ти зарізав мого брата, як барана, спочатку віддавши його на тортури, а потім і сам катував. Ти б відмовився від помсти?
– Бачиш… — гетьман став серйозним, — я обіцяв твоєму братові, що не чіпатиму тебе, за умови, однак, що ти також не намагатимешся мене вбити. Але ти погрожував мені і залишив своїх бандитів, щоб допасти мене. Так, так. — Він засміявся. – Я знаю про це та про інші справи. У мене скрізь очі й вуха.
– Очі можна одурити й заткнути вуха, – похмуро відповів Мелех. – Про це завжди варто пам'ятати. А крім того, свідчення очей і вух не завжди є достовірними.
– Бачу, що ти став філософом, – зневажливо пирхнув Хмельницький. – Тоді філософствуй швидко й багато, бо часу у тебе не залишилося.
Він відвернувся від бранця, який зробив рух, ніби хотів кинутися на нього, незважаючи на кайдани, але рука Борі зупинила його.
– Мене тільки дивує, – пробурмотів гетьман, – що ти дозволив себе взяти живим.
– Мені хотілося подивитися тобі в очі.
– А може, ти сподівався, що тобі вдасться щось зробити, коли нарешті зустрінеш мене?
Сталь заблищала в очах козацького ватажка, знову прикутих до бранця.
– Можливо. Тепер це вже не має значення, чи не так? Ти сам мене вб'єш чи накажеш своїм псам зробити це?
Хмельницький не відповів, він подивився на своїх людей.
– Ви його ретельно обшукали?
– Так, гетьмане, – відповів Боря. – Все перетряхнули.
– І все ж щось вислизнуло з вашої уваги, – заявив Хмельницький. – Невже вашим тупим головам не спало на думку, що такий боєць не дозволить себе живим взяти на вірну загибель? Ні, – відповів він сам собі. – Так, Боря, я нічого про це не казав, бо хотів…
Раптом він підскочив до полоненого і коротким замахом вдарив його в живіт. Павло зі стогоном зігнувся навпіл.
– Відкрий йому рота, але так, щоб не міг його закрити!
Сильні пальці розсунули щелепи Мелеха, мало не вивихнувши їх. Хмельницький на мить покопався в роті в'язня і витягнув маленький скляний міхурець, наповнений коричневою рідиною.
– А ось цього ви чомусь не помітили?
Боря зблід. Він не знав, що гетьман насправді тримає в пальцях, але відчував, що це щось дуже небезпечне, що не можна було не помітити.
– Бачите, пане Мелех? – Хмельницький підвів голову до козака, який задихався. – Ваші зусилля та готовність до самопожертви були марними. Не виходить життям за життя. Принаймні, не завжди.
– Що це, властиве, таке? – спитав Василь.
Він підозрював якусь отруту, він був знайомий з такими таємницями, але щось подібне бачив вперше.
– Отрута – пролунала коротка, очікувана відповідь.
– Я знаю це, але яку?
– Дуже дивний. Якби наш дорогий гість розкусив цю пляшечку і плюнув мені в обличчя, я б тільки витер. І жалюгідно помер у страшних муках, не минуло б й двох днів. Він також був би приречений. Але він би все одно помер, перш ніж отрута почне діяти. Він розраховував на те, що якщо з його планів нічого іншого не вийде і він не зможе вбити мене інакше, я захочу вбити його особисто, або хоча б наблизитися на мить, щоб він міг точно плюнути. А ти, – він подивився на полоненого, – ти вже знаєш, що тебе видало?
– Знаю, – похмуро відповів Павло.
Нащо він кинувся до гетьмана? Хмель би рано чи пізно підійшов, а потім... Той препарат коштував багато зусиль. Круха в таємниці перед Скапулярієм знайшла відому собі бабу, відому шептуху та отруйницю, якої боялися більше за диявола. Але всі зусилля були марними. Павло недооцінив Хмеля. Він боявся, що його брат також колись зробив подібну помилку. Але цей негідник, здавалося, мав якесь додаткове чуття, за допомогою якого він відчував небезпеку.
Лупу з цікавістю спостерігав за козаком. У цій людині було щось таке, що викликало повагу, якусь непохитну волю, відчуття, що він є небезпечним завжди і скрізь, незалежно від обставин.
– Виведіть його на ринкову площу та повісьте на ешафоті. В якості попередження. А потім повісьте догори ногами на стінах, нехай стервоїди…
Кохзаки потягли Павла, який не намагався чинити опір.
– Стій! — крикнув Лупу. – Стій!
Люди Хмельницького зупинилися, нерішуче дивлячись на гетьмана. Вони не знали, чи слухати цього приблуду, вигнанця з молдавського престолу, чи продовжувати виконувати накази вождя. Той зупинив їх рухом руки.
– Чого ви хочете, великий господарю? — спитав він з легкою насмішкою.
Василь на мить заплющив очі, борючись з бажанням відповісти так, як заслуговував його співрозмовник. Коли ж він нарешті заговорив, його голос був спокійним і впевненим:
– Пам'ятаєш, що обіцяв мені хвилину тому, Богдане?
□□□
Вони спостерігали за містом здалеку. Вовки не любили бути у великих скопищах. І хоча Міхей і Кирило провели чимало часу серед людей, вони все ще відчували неспокій від думки про те, що доведеться увійти в натовп, злитися з ним і водночас бути обережним, щоб не видати себе. З конями було гірше за все. Під час Повного Місяця вони особливо сильно відчували присутність вовків, особливо вночі, а вже наближався вечір. Їхні власні тварини якось з часом звикли до них, хоча й могли бути впертими, але чужі могли їх видати.