Жінка й гадки не мала, що трапилося, але це був двобій. Чоловіки швидко зібралися, і до неї підійшов той, кого звали Міхей.
— Ти належиш Кирилові, — оголосив він. – Він взяв тебе у полон, а коли повернеться, то вирішить, що з тобою робити.
Маріка хотіла запитати, чи означає це, що вони більше не намагатимуться витягти з неї відомості про Сергія, але не набралася духу. Міхей ніби прочитав її думки.
– Про твого аманта Грегорій випитувати не стане, — сказав він з презирством. – Ми знаємо, що Костенко вже йде за нами. Ми розминулися з ним лише на кілька днів. Велика шкода.
– Звідки ти знаєш? – спитала вона здавленим голосом.
Перш ніж відповісти, Міхей трохи завагався. Людська самка для нього була нічим. Нарешті він заговорив.
– Карі було видіння в момент його смерті.
Маріці дуже хотілося знати, чи саме це змусило отамана вовкозаків так спохмурніти, але вона розуміла, як така зухвалість могла розлютити Міхея. Козаки не люблять, коли їх допитують жінки, вони завжди йдуть своєю дорогою, не кажучи вже про диких вовкозаків... Якщо молодець має що сказати, то з доброї волі, а якщо змушений, то найшвидше покаже свої зуби або навіть почне бійку.
– Тримайся Кирила, бо у нього не бракує ворогів, хтось із яких міг би випадково наїхати на тебе.
"Хтось із яких міг би"... Від цих слів вона похолонула. Це означало, що вона стала виключною власністю того, хто вбив ґвалтівника, і цей вбивця міг робити з нею все, що забажає.
– Все, рухайся, самко! – гаркнув Міхей.
Маріка важко підвелася з каменя й дбайливо зав'язала хустку, що підтримувала дитину. На неї чекав ще один важкий день. Напевно, вона вже до кінця власного життя не зазнає спокою. І невідомо, скільки того життя їй залишилося... У жінки запаморочилося в голові. Коли бій закінчився, коли вона почула крик Калмика, вона відчула поштовх, ніби хтось вдарив її прямо в серце, потім прийшла слабкість, яка миттєво минула, але дівчина все не могла заспокоїтися.
Міхей пішов, не дивлячись більше на полонену. Сотня стала в колону й рушила вперед. Міхай йшов в самому кінці, поруч з ним Гудрий, старший син глави роду Беликанів.
– Чому старий так розлютився? – запитав він. Він, звичайно, не був дурний, мав ясний розум, але думав досить повільно.
– А ти не знаєш? Кара повинен був дати йому свою силу.
– А він не зробив?
– Не дав! Ти оглух чи осліп? Перед тим, як одійти, він почав пророкувати.
Гудрий нахмурив брови.
– А що пророцтво має до передачі душі?
– У звичайний час нічого. Але цього разу виглядало так, ніби Кара лише пророчив. Може, він не хотів віддати свою силу Грегорію?
– Тоді кому? Чи можна забрати двоєдушу до Посмерті?
– Не можна. Ти ж знаєш. Неназвану треба комусь передати, якщо не одному вовкові, то зграї.
– Але Кара не передав душу зграї, я б це відчув.
– Саме так, приятель. Не віддав і Грегорію.
Гудрий примружив очі й глянув на свого товариша.
– Тепер розумію. Він віддав її комусь іншому. Грегорій знає кому?
– Якби знав, то так би не сердився.
– А ти знаєш?
Міхей злегка знизав плечима.
– Може і знаю, а може і ні.
Гудрий замовк, перетравлюючи почуте.
– Це означає, що нас справді чекає боротьба за владу, — нарешті сказав він. — Я думав, що це просто балачки. Коли ми занадто довго сидимо в січі, подібні чутки завжди поширюються.
Міхей важко зітхнув.
– Як ти вважаєш, по що ми вирушили в цей похід? Тому що обов'язково треба було помститися Сергію Костенку? Це могло б і почекати. Старий Грегорій хотів лише відстрочити момент, коли йому доведеться зустрітися з суперником. Розумієш? Для нього, краще б помста козака над нами висіла, тоді б рада ніколи б не погодилася на бій. Неважливо, чи знайде Костенко трупи баби та доньки і стане шукати помсти, чи захоче їх звільнити. Тому Грегорій не наполягав на тому, щоб убити їх. У будь-якому разі він поки що в безпеці.
Гудрий кивнув.
– Так, ти маєш рацію. Але щоб Кара став проти Грегорія? Він був його вірним псом.
– Завжди очікуй зради від найближчих і шукай її поруч із собою, – тихо, наче сам до себе, сказав Міхей. – Калмик, мабуть, тримав образу на отамана за те, що він спочатку дозволив йому заволодіти тією жінкою, бо ти ж не віриш, що Кара взяв її без дозволу, а потім виставив його на двобій, удаючи, ніби нічого не знає.
— Але кому Калмик передав силу?
– Я теж хотів би це знати, – пробурмотів Міхей.
– Ти ж сказав, що знаєш, — здивовано сказав Гудрий.
– Я сказав, що, можливо, знаю, а може, й ні.
Гудрий скривився.
– Добрий отаман з тебе буде, — буркнув він. — Вмієш ти замутити.
РОЗДІЛ 3
Сергій підганяв товаришів, змушуючи їх та їхніх коней до величезних зусиль. Усією душею він прагнув наздогнати ватагу і або врятувати Маріку, або дізнатися, що її вже вбили. Ватага... Так козаки називали кожен загін вовків, так їх називали і самі вовки. Але справжня вовча ватага-зграя може складатися щонайбільше з десяти тварин, а у випадку з людьми-вовками – навіть із сотні. І саме з такою кількістю хорунжий мав рахуватися.
У всякому разі, в принципі не було різниці, чи було їх тридцять, чи триста. Шестеро чоловіків не могли відкрито боротися проти такої переваги, вони були приречені на застосування хитрощів. Найгірше те, що хорунжий абсолютно не мав до цього голови. Він думав тільки про Маріку та маленьку Гальшку. Всього кілька місяців тому він ніколи б не повірив, що так прив'яжеться до крихітної дівчинки. Після народження дитини йому вперше по-справжньому шкода було покидати село, де залишив серце, і, перебуваючи в січі, а потім і в Чигирині, незважаючи на численні обов'язки і постійні зустрічі, все ще думав про молоду дружину і доньку . Він з охотою вирвався б до них, але мусив сидіти біля гетьмана. Щось готувалося. Прихильники вигідної Росії політики мали намір зблизитися з Москвою за допомогою гетьмана, і донедавна це було єдине, що займало Сергія, але тепер питання вільної України стали йому, якщо не зовсім байдужими, то, напевно, досить далекими. Він почав розуміти всіх тих, хто не хотів походів і воєн, а вважав за краще залишатися сам по собі, мирно займаючись землеробством. Таке життя, звісно, було не для нього – молодець завжди гнався за славою, волів шаблю в руці, ніж плуг у полі та жорна на подвір'ї, але добре було знати, що має куди і до кого повернутися, а якщо в полі поляже, то жаліти будуть не тільки бойові побратими.
Ілля Заєць, який їхав попереду, звільнив і порівнявся з командиром.
– Не криються, отамане, — сказав він. – Схоже, вони хочуть, щоб ми без зайвих зусиль знайшли їхні сліди.
– Мене це не дивує, — відповів Сергій. – Вони жадають моєї крові, це ж перевертні, вони, кажуть, вправні в таємних знаннях і , мабуть, уже здогадалися, що я йду за ними.
Ілля кивнув у відповідь і знову висунувся вперед. В очах Костенка він бачив глибину пекла і обіцянку смерті; він волів зараз не ставати на шляху хорунжого, не задавати зайвих питань. Що має бути, те й буде…
Він знову озирнувся, на Сею, що йшов упритул за ватажком, на Лівку Пастуха, що не відставав від нього, на Павку Гурбача, що колупався в своїх гнилих зубах, і на Семена Порога, який йшов останнім, коню якого було найважче, і який вже почав стомлюватись. Вони мали вирвати родину хорунжого у сотні вовкозаків. Це так, ніби кілька людей виступили проти пекельних загонів. Хоча, часто здавалося, що отаман, беручись за якесь завдання, зовсім божеволів, а потім виявлялося, що у нього все навіть толком виходило, однак, ніколи ще не було в нього такого божевільного погляду.
Було видно, що він мало дбає про свою долю і долю власних товаришів, він не пожаліє їхніх життів і, якщо вважатиме за потрібне, поведе їх на вірну загибель. Смерті Ілля не боявся. А прізвисько Заєць отримав за чудовий слух і пильність, а не за якісь приміти духу.
Йому не раз доводилося вкорочувати язика якомусь несвідомому й необережному козакові, який кепкував з нього, переконаний, що можна безкарно знущатися з того, кого відверто називали боягузливим сірячком. Згодом слава прізвиська поширилася і бажаючих випробувати майстерність Іллі у володінні шаблею ставало все менше.
Він дивився вперед. Десь там ватага прямувала до своєї домівки, і вони були все ближчими до небезпечного ворога. В інший час козак вважав би за щастя, що вовки не на конях і що їх можна спіймати, але тепер він не був певен, чи це привід для радості. Козак відчув легке ниття в животі і кілька разів швидко видихнув.
Він ніколи б не зізнався в цьому, але зараз боявся. Ілля боявся по-справжньому й просто, мабуть, уперше в житті. І це був не страх битви чи смерті: його волосся ставало дибки від думки, що його вкусять і перетворять на вовка. Бог знає, чи ці бестії заражали лише в час переміни, маючи вовчі ікла в пащі. А може, вони це роблять весь час?
□□□
– Вони вже, напевно, недалеко, — сказав Міхей, сідаючи поруч з отаманом біля маленького вогнища. Небо все ще було захмарене, але принаймні не мрячило.
Грегорій лише кивнув у відповідь. Не так все це мало виглядати.
Він мав намір напасти на укріплене село, користуючись міццю Повні, вбити всіх без винятку і почекати, поки клятий козак, засліплений ненавистю та бажанням помсти, почне зі зброєю вимагати справедливості. Тоді у нього буде два варіанти: якщо вдасться, він зможе похвалитися перед радою знищенням запеклого ворога і зміцнити свою позицію на багато років, або міг відтягувати вирішальну битву, тримаючи раду в їжакових рукавицях. Але ж на тобі, дорогу йому перебігло це щеня, розумник Міхей. Його рід мало що значив, в ньому нараховувалося лише п'ятнадцять здатних до бою вовків, він ніколи не виставляв на бій власного повного куреня і завжди мусив стояти поруч із іншою родиною у строю. Ніколи раніше басьор роду Грищих не претендував на те, щоб очолити ватагу, не кажучи вже про цілу січ.
Грищі знали своє місце. Але Міхей був інший – підступний, при тому спритний, а до того вмів завоювати на свій бік спраглих слави товаришів, як, хоча би, Кирило.
Грегорій не сумнівався, що підлеглий Грища знайшов суку й цуценя Костенка за наказом командира, а можливо, й пощадив їх за його ж наказом. Саме через це позиція кардинально змінилася. Звичайно, отаман міг наказати зарізати жінку і дитинча, але розумів, що Міхей не допустить цього будь-якою ціною, навіть ціною пролиття крові власного племені.