Одначе Ісус каже: верни меч твій на місце його: всі-бо, що візьмуться за меч, од меча погинуть. Хай слова сі здадуться дивними нерозважності охоплених гнівом, хай покажуться безглуздими сліпоті сповнених зненавистю. Але слово є не кимвол брязкотливий, щоб його тільки слухати, та й годі. Так само як корабельний спід навантажений багатьма корисними речами, так слово навантажене мудрістю й роздумом, воно ж бо є шлях до сприйняття й розуміння. Тож заглибмося в слово й пошукаймо, як його тлумачити випадає. З якої причини меч має лишатися на місці його і всі, що візьмуться за меч, від меча погинуть? Се нам треба обміркувати з трьох поглядів.
Перший — се той, що людина є мікрокосмос премудро і з усіх боків прегарно злагоджений або ж малесенька земля, світ і добра і зла; бо як уже самий язик наш, мовляв апостол Яків, є цілий світ неправди, то як же не бути світом усьому тілові нашому — завидющому окові, хапливим ногам, загребущим рукам, ненаїдному череву, уклякненим колінам і чуйному вухові? А як тіло є цілий світ, то як же не бути ним коштовній і безсмертній душі нашій, не бути садом, наповненим солодкого й гіркого зілля, населеним дикими звірами — її поганими нахилами і білими агнцями — її доброчинностями? І хіба той, хто такий світ знищить, не є палій, і ґвалтівник, і ярмарковий злодій? А ви знаєте, яка належить кара і які муки такому злочинцеві.
Уже зовсім стемніло, і стовпище навколо проповідника видавалося тільки великою чорною плямою, що ледь коливалася й дедалі більшала.
— Другий погляд — той, що людина є мікротеос, відбиток чи подоба всемогутнього бога. А хіба той, хто підніме руку на подобу божу, не гірший за злодія, що краде святе церковне начиння та ризи чи гвалтовно грабує дім господній? А ви знаєте, яка належиться кара і які муки такому злочинцеві.
І останній, третій, погляд — се той, що людина має насамперед обов'язок перед Господом богом і повинна безперестанку боротися за нього, обладована чистим, блискучим панциром непорочного життя і вперезана гострим мечем правди. В такому озброєнні повинна вона боротись, як лицар господній, розтинаючи пекельне горло й підтоптуючи сатанинське чрево. Отож ми повинні лишити в піхвах тілесний меч, бо ж, напевне, матимемо досить роботи з мечем духовним!
Видно було, як з обох кінців вулиці надходили люди, що, повертаючись додому, присвічували собі невеличкими ліхтариками. Надибавши на стовпище, вони спинялися скраю і невдовзі утворили нерівне півколо з миготливих світелець, що пригасали й спалахували залежно від того, як люди рухалися. Подеколи хто-небудь піднімав ліхтарика вгору, і світло, блимаючи, шарило по білих стінах будинків та по темних шибках, аж поки застигало на поважному проповідниковому обличчі.
— Але як? — спитаєте ви в своєму серці й промовите: невже ми дозволимо зв'язати себе по руках і ногах ворогові, віддамо себе на глум і поталу? О мої любі, не кажіть так! Адже ви не з тих, що гадають, ніби Ісус не годен був випросити у вітця свого, аби він послав йому дванадцять легіонів янголів, і навіть ще більше. О, не впадайте в невіру, не нарікайте в серці своєму на заміри господні, не йдіть супроти волі його! Бо кого Господь захоче роздавити, той буде роздавлений, а кого захоче звеличати, той житиме в безпеці. Бо ж то він виводить нас стількома шляхами із пустель і хащів погуби. Хіба не може він відвернути вороже серце, хіба не наслав він янголів смерті на табір Сенахерібів?[29] Чи ви, може, забули про води Червоного моря, що поглинули ворогів Мойсеевих, і про наглу смерть царя Фараона?..[30]
У цьому місці Єспера Кіма перебили.
Натовп слухав його досить спокійно, тільки передні ряди подеколи загрозливо гули. Аж раптом Мета Сенопсиха вереснула до нього своїм пронизуватим голосом:
— Ох ти, чортів вістуне! Стулиш ти колись свою чорну пельку, собако? Не слухайте його, то шведські гроші говорять його вустами!
На хвилю запала цілковита тиша, тоді зчинився галас: на проповідника посипалися кпини, лайка й прокльони. Він спробував щось казати, та натовп закричав ще дужче, і найближчі до східців слухачі почали загрозливо наступати на нього. Якийсь сивий дідок, якраз перед ним, що досі весь час плакав, слухаючи проповідь, тепер люто штовхнув його довгою палицею із срібного головкою.
— Геть його! — горлали кругом. — Геть! Нехай зречеться своїх слів! Нехай скаже, скільки дістав за те, щоб збаламутити нас! Геть його! На допит! Ми швидко добудемо з нього все, що треба!
— До льоху його! — гукав хтось інший. — До магістратського льоху! Тягніть його, тягніть!
Кілька дужих хлопців уже схопили проповідника. Бідолаха цупко тримався за дерев'яне поруччя, та врешті хлопці зіпхнули його на вулицю разом із поруччям просто в натовп. Його зустріли носаками й кулаками. Жінки вчепилися йому в чуба, шарпали за одежу. Хлопчаки, що трималися ще за батькову руку, застрибали з утіхи.
— Дайте дорогу Меті! — загукали ззаду. — Розступіться, розступіться! Мета його на спит візьме.
Мета вийшла наперед.
— Зречешся ти свого диявольського казання? Зречешся, га, люципере?
— Нізащо! Нізащо! Треба більше слухатись бога, ніж людей, — так сказано в святому письмі.
— Треба, кажеш? — передражнила його Мета й скинула свого дерев'яного шкарбуна. — А дерев'яні шкарбуни в людей нащо? Ось він, глянь! Ти сатанинський пахолок, а не божий! Ось я тебе зараз як лусну цим шкарбуном, так лусну, що мозок на мур дзюрне! — І Мета вдарила його черевиком.
— Не беріть гріха на душу, Мето! — застогнав магістр.
— Стривай, дідьку, ще й не таке буде! — заверещала вона.
— Цитьте, цитьте! — почулося звідусіль. — Бережіться! Не налягайте так! Сюди їде Гюленлеве, генерал-лейтенант!
Повз них проїхала висока постать вершника.
— Слава Гюленлеве! Відважному Гюленлеве! — заревів натовп.
Люди вимахували капелюхами й шапками, вигуки не стихали ні на мить. Вершник подався в напрямку валів.
То був генерал-лейтенант добровольців, полковник кавалерії та піхоти Ульрік-Християн Гюленлеве[31], королів брат по батькові.
Натовп почав розходитися, людей ставало менше й менше, аж поки лишилося кілька чоловік.
— А кумедно якось воно виходить, — сказав фарб'яр Герт. — Ми розбиваємо голову тому, хто проповідує мир, і величаємо, аж хрипнемо, того, хто найбільше спричинився до війни!
— З богом, Герте Пюпере, з богом! І добраніч, — перебив його купець і поспішився геть.
— Боїться Метиного шкарбуна, — промурмотів фарб'яр і подався й собі додому.
А на сходах сидів самітний, покинутий Єспер Кім і тримався за голову, що аж розпукувалася, так боліла. По валу сповага походжали вартові, вдивляючись у темний берег, де панувала тиша, цілковита тиша, хоч там причаїлися тисячі ворогів.
IV
Ясно-червоні омахи світла вистрелили над сірими, як море, горбиками туману на обрії й запалили повітря, тоді розлилися ніжно-рожевим сяєвом, що дедалі ширилося й блідло, аж поки досягло ген до хмарини, вхопилося її хвилястого краю, позолотило його, і вона запалала на небесній бані. На Калебостронді було ясно від бузкових і червонявих відблисків із хмар там, де мало зійти сонце. У високій траві на Західному валі яскріла роса, а горобці так цвірінькали по дахах і садках, що аж лящало. Із садків вузькими смужками здіймався легенький, ледь помітний туман, і дерева повільно хилили обвішане овочами віття, коли від Зунду повівав вітер.
Із Західної брами тричі залунав протяглий згук ріжка, і йому відповіли з інших кінців міста. Поодинокі вартові почали швидше походжати на валу, обсмикували плащі й поправляли шапки: адже скоро мала надійти зміна.
На північному бастіоні, найближчому до Західної брами, стояв Ульрік-Фредерік Гюленлеве[32] й дивився на білих мев, що, наче вітрила, майоріли над блискучою водою у рові за валом.
Швидкоплинні легкі спогади двадцятирічної давності зринали в його душі, то тьмяні й невиразні, то барвисті, соковиті, ясні, немов живі-живісінькі. Вони прилинали в пахощах троянд і прохолоді зеленого лісу, в мисливському гулюканні, у музиці скрипки й шарудінні шелесткого шовку. Ось пропливло далеке, але осяяне сонцем його дитинство там, у гольштинському місті з череп'яними дахами. Він побачив високу постать своєї матері, пані Маргрети Папен, її чорний молитовник і білі руки, побачив її веснянкувату тонконогу покоївку, набряклого вчителя фехтування з синюватим обличчям і кривими ногами. Ось проплив перед його очима Готорповський сад і луки із запашними копицями сіна біля самого фіорду, опецькуватий єгерів Гайнріх, що вмів піяти по-півнячому й так спритно шпурляти по воді камінці. Потім перед ним постала церква з дивним мороком, з органом, що наче стогнав, із таємничими гратами в каплиці й худим Христом, що тримав червону хоругву в руці.
Від Західної брами знову озвався ріг, і ту ж мить визирнуло сонце, яскраве й тепле, розвіяло туман і похмурі барви.
А потім було полювання, коли він застрелив свого першого оленя і старий Детлер зробив йому на чолі знак оленячою кров'ю, а мисливці, що з'юрмилися навколо, нестямно сурмили в роги. Тоді був букет для Малени, ключникової дочки, і догана від гофмейстера, а далі мандрівка за кордон і перший герць прохолодного росяного ранку, цілі хвилі дзвінкого Анетиного сміху, балет у курфюрста і прогулянка одинцем за міську браму, коли йому голова тріщала з першого похмілля. Тоді послався золотий туман із дзенькотом келихів та духом вина, і була там Лізхен, і Лота, і була Мартина біла шия, і круглі Аделаїдині рамена. Нарешті, подорож до Копенгагена, милостива аудієнція у вельможного батька, нудні, морочливі дні при дворі і шалені ночі, коли рікою лилося вино, дзвеніли поцілунки, уривані веселим гомоном бучних мисливських свят, і ніжний шепіт на вечірніх побаченнях в Ібструбському саду чи позолочених залах Гілередського палацу[33].
Та набагато ясніше за все те бачив він палючі карі очі Софії Урне, набагато більше був захоплений згадкою про її повний зваби прекрасний голос, що, стихаючи, притягав до себе, немов білими руками, а дзвінкішаючи, здіймався, наче пташка, що манить веселим щебетом, але сама тікає...
Шурхіт у кущах на схилі валу збудив його з марень.
— Хто йде? — гукнув він.
— Та Данієль, пане Гюленлеве, Данієль Кнопф, — почулось у відповідь, і з кущів виліз скручений подагрою чоловічок і поклонився.
— Що? Коротько? Якого біса ти тут робиш?
Чоловічок сумно похилив голову.
— Ох, Данієлю, Данієлю, — сказав Ульрік-Фредерік і всміхнувся.