— Деяких речей вона мені не звіряє. А втім, містере Дартон, я тримаю вашу сторону і я побалакаю з Саллі.
— Спасибі вам, спасибі! — сказав фермер уже веселішим голосом, і тим запевненням скінчився цей не вельми вдалий візит. По корінню явора Дартон спустився на дорогу; тоді місіс Голл забрала світло в дім і зачинила двері. Та вже при долині фермер замалим не наскочив на чоловіка, що прямував нагору.
— Чи може нещасна людина покладатись на свої куці чуття такої темної ночі? — вигукнув той чоловік, і Дартон, попри несподіванку, впізнав голос. — Клянусь, що ні, а хотілося б!
То говорив Джонс.
Дартон сказав, що радий нагоді, хоч яка вона кепська, покласти край сварці, яка тривала роки, і спитав молочаря, чого той шукає на цій дорозі.
Мить — і перед Дартоном стояв той самий добряга Джафет, довірливий і веселий.
— Я йду до твоєї… гм… рідні — я завжди мав їх за твоїх, — сказав він, — цебто я йду до місіс Голл і Саллі. Бачиш, Чарлзе, річ у тім, що чоловік — варвар від природи, а парубоцьке життя робить його ще грубішим. А що твої* покидьки завжди були добрі для мене, то я пробую тут прилучитися до цивілізації.
І він кивнув головою на будинок.
— Чи не до Саллі… свататися? — спитав Дартон, відчувши, як наче струминка крижаної води потекла йому поміж лопаток.
— Атож, як поможе провидіння та мої особисті чари. І, думаю, вона буде моя. Я щотижня ходжу цією дорогою — знаєш, тепер моя молочарня всього за чотири милі звідси, — і бачу її у вікні. Дивно трохи, що саме цього вечора я вперше надумався побалакати з нею про діло. А ти тільки від них?
— Та посидів трохи. Але вона ні разу не згадала про тебе.
— Це добрий знак, добрий знак. Тоді я, значить, рішився. Я сміло піду вперед, і, як задумав, так вона й відповість мені цього самого вечора.
Вони перекинулися ще кількома словами, і Дартон, удавано жартливим тоном побажавши приятелеві щастя з Саллі, попрощався з ним. А Джонс, пообіцявши написати про подробиці, рушив нагору й щез у тіні будинку й дерева. Скоро блиснув прямокутник світла — це Джонса впустили, і знову розлилась темрява.
— Щасливий Джафет! — зітхнув Дартон. — Так ось де заковика!
Він надумав негайно вернутися додому. За чверть години він виїхав з того села, і наступного дня копав собі й складав брукву, ніби нічого й не сталося.
Він чекав та й чекав, що Джонс йому напише, чи призначено день весілля, проте листа не було. Він так і не почув нічого, аж поки здибав якось Джонса на кінному аукціоні й вигукнув весело (трохи веселіше, ніж було в нього на серці):
— Коли ж той радісний день?
Собі на превеликий подив він побачив, що його запитання не викликало в Джонса ніякої радості.
— Де там, — відказав той вельми пригніченим голосом. — Кепські справи — не хоче вона за мене.
Дартон затамував подих, а тоді сказав із підступною турботливістю:
— А ти спробуй ще раз — то вона соромиться.
— Зовсім ні, — рішуче відказав Джонс. — Нічого такого не було. Ми говорили й переговорили разів двадцять, і то все прямо й щиро. Вона мені так і каже, що я їй не підходжу. Йти свататися до неї знову — це тільки набридати їй. Ах, Чарлзе, загубив ти свій талан, коли випустив її з рук п'ять років тому.
— Атож, атож, — погодився Дартон.
Коли він вернувся з того аукціону, нові почуття грали у нього в грудях. І як це він так помилився, що побачив у Джонсі щасливого суперника! Виходить, зрештою, він таки може покладати надії на Саллі.
Цього разу в Дартона саме набралося чимало діла, і він удався до пера й чорнила, написавши їй таку мужню й пряму пропозицію, якої тільки могла хотіти жінка. Скоро надійшла й відповідь.
"Дорогий містере Дартон!
Я бачу, як і всяка жінка побачила б, ту доброту, що спонукала Вас зробити мені вдруге цю пропозицію. Кращі за мене жінки пишалися б цією честю, бо, коли я читаю Ваші милі довгі промови про кормовий буряк та інші такі речі в кастербріджському фермерському клубі, я відчуваю, яка це честь, запевняю Вас. Але відповідь моя лишається така самісінька. Я не пояснюватиму того, чого, по правді, не можу пояснити, а просто скажу, що мушу відмовитися вийти за Вас заміж. З добрими побажаннями, як і в колишні часи, Ваш щирий друг
Саллі Голл"
Дартон у відчаї впустив того листа. Окрім відмови, був там ще й легенький натяк на сарказм — "милі довгі промови про кормовий буряк" звучали підозріло. А втім, із сарказмом чи без нього, а ось вона, відповідь, і він хоч-не-хоч має задовольнитися нею.
Він і далі шукав собі розради в ділі, яке тепер поглинало багато його часу, — треба було спростувати дивну чутку, що саме ходила по графству: подейкували, ніби він розорився через недавнє банкрутство місцевого банку. Інший фермер, теж Дартон на прізвище, зазнав тяжких збитків, і, певно, однакові прізвища й призвели до помилки. Проте довелося на кілька днів засісти за листи, щоб зарадити біді й переконати світ, що він, Дартон, кредитоспроможний, як завжди. Він тільки-тільки впорався з цим клопотом, коли, йому на втіху, надійшов ще один лист, написаний рукою Саллі.
Дартон розірвав конверта — лист був дуже короткий.
"Дорогий містере Дартон!
Ми останніми днями були так стурбовані звісткою про Ваше розорення, що тепер, коли ця звістка спростована, я, на материне побажання, спішу сказати Вам, з якою радістю ми почули, що всі ті чутки безпідставні. Після тієї добрості, з якою Ви поставилися до дітей мого бідного брата, я не могла не написати в таку хвилину. Цими днями дістали ми від них по листу.
Ваш вірний друг
Саллі Голл"
— От хитрі жіночки! — посміхнувся собі Дартон. — Так ось чого вона відмовилася цього разу — думала, що я розорений!
Але такий був Дартон — минула година-друга, і він уже великодушно пробачив Саллі. Що він хотів знайти в дружині? — питав він себе. Любов і чистоту. Що іще? Життєву мудрість. А чим же ще, як не життєвою мудрістю, була її відмова ступити на корабель, що тоне? Тепер вона знала, що він не збанкрутував.
— Їй-бо, — сказав він, — я спробую ще раз її здобути.
Він так націлився на Саллі і тільки на Саллі, що ніяка перешкода не могла збити його з пуття, а сумнівався він просто для годиться.
Дотримуватись роковин не випадало, і він дочекався гарного дня наприкінці травня, коли вся жива природа, нерозважна й довірлива, марила, що це вже вік ніжитиметься на сонечку. Він їхав по Лонг-Еш-лейн і не впізнавав путівця — невже це тут пролягли дві його зимові мандрівки? Тепер він би вже не помилився, навіть якби їхав із заплющеними очима. Зозулине "ку-ку" лунало на повну силу, позбувшись квітневої несміливості і ще не досягши літньої немочі, а ящірки та змійки бавилися на осонні так любо, мов кошенята на печі. Хоч день хилився до вечора і була десь та сама година, що й останнього разу, сонце ще світило ясно, коли він в'їхав у Гінток, і віддалік з дороги можна було до дрібниць роздивитися молочарню на Белебні. Він побачив Саллі на городі й весь затрепетав. Спочатку подумав був зайти до заїзду, але сказав собі "ні".
— Я прив'яжу коня до хвіртки, — міркував він уголос. — Як усе буде добре, потім заведу його до заїзду, а як ні, то сяду й поїду собі.
Висока тінь верхівця забовваніла у вікні кімнати, де сиділа місіс Голл, і господиня злякалася, бо він виїхав нагору бічною стежкою, кудою рідко проїжджали кінні. За якусь мить він був уже на городі з Саллі.
П'ять — ні, три хвилини тривала їхня розмова за тим рядком вуликів. Дарма що прийшла весна і небесна блакить благословляла їх згори, — Дартон не здобув нічого.
— Ні, — твердо сказала Саллі. — Я ніколи, ніколи не вийду за вас, містере Дартон. Був час, коли я могла одружитися з вами, але тепер уже не можу, і край.
— Та чого ж! — почав благати Дартон. І, вибухнувши справжнім потоком красномовства, почав перелічувати всяку всячину, що він, мовляв, хоче робити для неї. Він і до матері возитиме її щотижня, і до Лондона повезе, і купу грошей перепише на неї, і один бог знає, чого тільки не обіцяв, не пропонував, як тільки не підлещувався до неї. Та нічого не помогло. Вона обірвала його рішучим "ні", що перепинило запальну його мову, наче залізна брама поперек дороги опустилася. Дартон помовчав.
— Отже, — сказав він простосердо, — ви тоді не чули про моє гадане розорення, коли відмовили мені востаннє?
— Не чула, — відповіла вона. — Та якби й чула, це нічого не змінило б.
— А це не тому, що ви ображаєтеся, бо я вами погребував кілька років тому?
— Ні. Та образа давно минулась.
— Ах… то ви зневажаєте мене, Саллі!
— Ні, — поволі відказала вона. — Не те, щоб я вас зневажала. Ви для мене вже не той герой, що був колись, — от і все. По правді, то я і так щаслива, і я взагалі не збираюсь одружуватись. Послухайте, сер, чи я можу щось попросити?
Невимовно чарівна була її мова, і, коли тільки Дартон згадував ті чари, він до віку кляв себе за те, що втратив її.
— Просіть, що хочете.
— Будьте ласкаві, не питайте мене більше, чи піду я за вас. Дружба — скільки завгодно, але ніякого кохання та шлюбу.
— Ніколи не спитаю, — пообіцяв Дартон. — Хоч і сто років житиму.
І він таки більше ніколи не питався. Надто добре розумів, що став уже немилий її серцю.
Коли повиростали його названі діти й повлаштовувалися в житті, всякий зв'язок між Дартоном і Голлами урвався. І то тільки випадково довідався він через багато років, що Саллі, попри всі залицяння, які накликала на себе своїми принадами, кільком піднесла гарбуза і все пильнувала своєї мети — жити самотою.