Для вовка це знак, що його здобич втрачає сили. Не можна так озиратися назад, треба бігти вперед щосили. Але чого можна очікувати від дурного косого, який живе лише для того, щоб бути здобиччю для сильнішого? Вона спіймала нещасний пухнастий клубочок, зачепила зубами за задні лапи. Тварина впала, прокотилася кілька кроків, спробувала підстрибнути та втекти, але тут її з величезною силою вдарила вовча лапа, зламавши ребра. Серце зайця билося як шалене, він навіть не відчував болю від страху. У цей момент він дивився на морду, невиразну в темряві, що невблаганно наближалася до нього. Раптом морда завмерла, хижак втягнув повітря ніздрями. Він насолоджувався запахом страху, він чекав останнього, милосердного удару, він відтягував момент. Жоден звичайний вовк так не поводився, але заєць – звісно – цього не знав. Він лише відчував наростаючий страх, його маленький розум божеволів, десь на межі його тьмяної свідомості клубочився туман божевілля. Спритним рухом лапи переслідувач перевернув здобич черевом догори, і коли вовча морда знову опустилася над жертвою, та, нарешті, почала захищатися. Передні лапи розмахували повітрям, як тоді, коли молодий самець вперше у своєму житті брав участь у шлюбному поєдинку. Кіготь подряпав ніс вовчиці. Вона загрозливо загарчала, але маленька тваринка явно вирішила боротися до кінця. Швидкого кінця, бо ще один слабкий удар уже досяг іклів у відкритій пащі, і наступної миті паща нападника наповнилася гарячою кров'ю. Вовчиця підняла голову, відкрила закривавлену морду, але не видала жодного звуку, хоча мала непереборне бажання довго вити та сповіщати про тріумф. Людський уламок розуму, що наповнював частину її єства, підказував, що це було б нерозумно. Хто знає, чи десь нишпорять інші вовки? Після того, як січ було розбито, це могло статися. Зрештою, не так давно Грегорій послав до неї своїх воїнів... Вовкозаки не забувають кривд і поранень... Вона подивилася на кривавий клаптик. Кров здавалася чорною в її очах, пристосованою до темряви. З-над горизонту вже виринув фрагмент місяця. Він був ще невидимий для людських очей, але вона знала, що він там, відчувала його всією своєю істотою, ніч стала яскравішою, нагадуючи дуже хмарний, набряклий від дощу день. Благословенний і, одночасно, проклятий місяць. Той, що створив племена, подібні до Вовків, що дав їм владу, але водночас зробив їх такими обмеженими.
Вона похитала головою. Звідки в неї взялися такі думки? Особливо зараз, коли перетворена мала би радше зосередитися на здобичі? Вмираючий заєць сіпнувся в останньому спазмі, випростався і завмер. Вовчиця облизала морду, на якій кров уже трохи охолола.
А потім вона повернулася і побігла назад. Голод кудись зник, ніби його вгамувало саме вбивство, ніби ці кілька крапель крові могли його задовольнити. Але вона усвідомлювала, що це щось інше, щось більше. Вона, можливо, вже не належала до Вовків, але й не стала знову людиною.
Пробігши кілька верст, вона зупинилася біля низького паркану перед хатиною. Вовчиця важко дихала, з рота стікала слина. За потреби вовкозак міг бігти так навіть усю ніч, незважаючи на втому, вона чудово це знала, бо під час втечі з Гилевської січі вона не раз бігла щосили від сутінків до світанку. І навіть вдень вона могла дуже довго бігти в людській подобі. Але чому вона не з'їла зайця? Чи це був якийсь знак?
Вона перекотилася по землі, коли тіло, слухняне її волі, знову набуло людської форми.
"Можливо, це був знак, а може, щось інше?" — закінчила вона думку. Але чи було це щось більше чи менше? Це не має значення... Мабуть, це не має значення... Насправді вона чудово знала, чому не закінчила бенкет.
Маріка тихенько прокралася до кімнати. На щастя, вона не спала в одному ліжку з Сергієм. Його все ще надто турбували ледь загоєні рани, що відкрилися під час нападу вовків на хатину, і йому можна було легко їх вразити. Чому вони не хотіли як слід загоїтися? Вона подивилася з жалем. Так, це мало закінчитися. Скільки ще можна...
– Я дала йому макового відвару в гарячому меді, – сказала Параска зовсім розбудженим голосом. – Тобі не потрібно так сильно ховатися, голубко. Стало легше від цього?
– Якби ж то було так просто, матусю, – зітхнула Маріка. – Коли в Повний Місяць я людина, то прагну перевтілитися, але коли я входжу в тіло вовка, все в мені незабаром починає прагнути повернутися… Це затьмарює мій розум.
– Бо з тобою щось сталося, голубко, чого не повинно траплятися ні з ким. Досі, коли дівчинку викрадали вовкозаки, вона залишалася з ними і не поверталася.
Маріка сіла на важкий триногий стілець і закрила обличчя руками.
– Вважаєте, матусю, що мені не варто повертатися?
Параска якусь мить мовчала. Якби Маріка могла зараз побачити її обличчя, вона б побачила сльози, що котилися по її зморшкуватих щоках. Але коли стара заговорила, її голос був таким же впевненим, як і завжди.
– Не знаю, дитино. Не мені судити. Можливо, йому, твоєму чоловікові, було б легше, але чи знайшов би він щастя без тебе? Не вірю. Він мав намір, як тільки одужає достатньо, щоб залишатися в сідлі, вирушити на пошуки всупереч усім труднощам.
– Можливо, вбити мене?
– Вбити? – Параска коротко, хрипко засміялася. – Не смійся з мене, Маріко. Він любить тебе більше за життя. Він не якийсь безрозсудний молодець, який зробить дівчині пузо і згине собі на війні. Вже ні, – додала вона тихіше. – Бо я не знаю, яким він був раніше. Коли я зустріла його, у нього вже були очі зрілого чоловіка, який знає, чого хоче, і який пізнав глибину страждань.
Маріка не відповіла. Яка вже за рахунком була ця схожа розмова? Схожа, бо щоразу вона проходила по-різному, торкалася різних питань, але всі вони вели до одного – Параска намагалася переконати молоду жінку, що все так, як є, бо інакше бути не може, що її стосунки з Сергієм витримають, і Маріка слухала це, але не могла позбутися сумнівів.
Так, з нею сталося щось таке, чого не мало статися, але сталося, і вона нічого не могла з цим вдіяти. Маріка подивилася на колиску. Догораюче вугілля в печі тьмяно освітлювало один її бік, виводячи з темряви різьблені та розписані квіти, решта тонула в темряві, ще густішій саме тому, що межувала з тьмяним світлом. Дитини зовсім не було видно, ніби внутрішня частина колиски була наповнена лише темрявою.
– З одного боку, голубонько, – продовжила стара після хвилини мовчання, – нещастя сталося… спіткало тебе, але з іншого боку, ти знайшла чоловіка, який готовий не лише віддати за тебе життя, а й ризикнути власною душею. Він тебе любить.
– Гадаю, її він любить більше. – Маріка кивком вказала на колиску. – Як він на неї дивиться, як він з нею белькоче… І коли він скаже мені слово, навіть якщо воно гарне, а мені здається, ніби він десь дуже далеко.
Параска підійшла до колиски, нахилилася і деякий час слухала спокійне дихання дитини.
– А може, це ти десь далеко, дівчино? – спитала вона, повернувшись на своє місце біля пічної труби. – Може, це твої бажання відлітають в інші боки?
Маріка знову закрила обличчя руками. Її бажання? А які бажання в неї могли бути? Усі вони загинули, померли разом з минулим. Колись вона мріяла вийти заміж за справжнього воїна, оточеного повагою своїх друзів, таких же хоробрих воїнів. Це збулося. Але це здійснення також стало прокляттям, коли виявилося, що цей воїн з мрії протистояв могутньому, стрімкому кулаку мстивих істот. Вона мріяла про дитину, яка б втішила її життя, і отримала цю дитину від Бога, але одразу ж втратила її... і знову знайшла, але в момент, коли щось померло в її серці. Вона кохала Гальшку, але знала, що Сергій кохає дівчинку набагато більше. Маріка прагнула її тепла та близькості, але щоразу, коли брала дівчинку на руки, та дивилася в бік батька. Не плакала, не кривилася, а лише дивилася на нього. Або на Параску. У полоні вовкозаків Маріка хотіла повернутися до свого омріяного хорунжого, але повернення виявилося гірким. Кохання все ще було живим, але воно не було таким чудовим, як колись... воно зробилося іншим... Але чи було воно гіршим? Ніжність була чимось більшим, ніж просто близькість двох тіл. Вона згадала перший раз, коли вони кохалися після її повернення, жадібно, але обережно, через його рани. Чи буде цього достатньо? А може, цього мало бути достатньо?
– Я боюся мати бажання, матінко, — пробурмотіла вона. — Боюся мріяти.
– Знаю. — Старенька кивнула. — Не думай, що іншим легше. Я теж колись мріяла, а потім перестала. Це недобре. Якби я не боялася просити Бога, якби я наважилася піти іншим шляхом, ніж найпростішим у житті, я, можливо, була б сьогодні нещасною, але я б знала хоча б, що хочу чогось досягти і звідки береться моє нещастя.
– Як це? — Маріка підняла голову, пильно подивилася на цілительку. — Ти? Ти допомагаєш людям, вони тобі вдячні…
– Так, вони вдячні. — Тільки не буде нікого, хто закриє мені очі.
– Я закрию тобі очі, матінко. Не знаю, що зробить Сергій, але я залишуся біля вас.
□□□
Господар Молдавії, картаючи себе, чекав біля дверей гетьмана Хмельницького. Не так давно його також чекали різні багатії та магнати. А тепер він був залежним від козацького воєначальника. Він проклинав день, коли піддався і погодився видати свою дочку заміж за сина цього узурпатора та жорстокого чоловіка. По дорозі до Білої Церкви він бачив жахливі речі – спалені дотла села, де лисиці та дикі собаки гризли трупи, які викопали з-під землі. Він бачив шибениці, дерева, обвішані тілами, які вже розклалися, та коли. Він бачив, як виглядала земля після проходу татарських чамбулів, які, хоч і були союзниками козаків, діяли на змученій землі, ніби у ворожій країні. Мабуть, краще було мати лютого ворога, ніж такого союзника. Але для Хмельницького союз з татарами був, можливо, менш цінним з військової точки зору, а радше політичним питанням, загрозливим пальцем, спрямованим на Польщу, і водночас він мав зміцнити позиції гетьмана в переговорах з Росією.
Двері з гуркотом відчинилися. Василь подивився на молодця з пишними вусами та довгим оселедцем, що спадав аж до плечей. Звичай носити довгі пучки волосся на поголених головах здавався йому варварським, але він мусив визнати, що це пасує цим чоловікам з гострими рисами обличчя та твердим поглядом.
– Господарю Лупу, — сказав козак, — його світлість гетьман чекає".
Він чекає! Правитель, позбавлений трону, скривився від гніву.