Одначе тепер вони були не такі схвильовані, мабуть, тому, що всі знали про від'їзд двох державних радників на переговори з ворогом, і то, мовляв, з такими широкими уповноваженнями, що неодмінно мало дійти до миру. Та коли у вівторок радники повернулися й сповістили, що миру не досягнуто, зайшла раптова бурхлива зміна.
Не стало більше натовпу поважних городян, що розгубилися в такі грізні часи. То був сутий вир химерних постатей, таких, що їх ніколи не траплялося бачити в межах міських стін, зовсім не схожих на тих, що мешкали в спокійних, упорядкованих будинках з різними прикметами всіляких немудрих буденних ремесел. Скільки пристрасті виявилося під каптанами і сурдутами! Який пекельний галас зняли ті поважні уста, як завзято вимахували ті руки у вузьких рукавах! Ніхто, не хоче лишатися одинцем, ніхто не хоче сидіти дома, всі стоять посеред вулиці, налякані, охоплені розпачем, нарікаючи й голосячи.
Гляньте на того поважного простоволосого діда з очима, налитими кров'ю: він повернувся землясто-сірим обличчям до муру й лупить по ньому кулаками! Послухайте, як товстий шкурник кляне державну раду й згубну війну! Подивіться, як на його молодих щоках закипає кров із ненависті до ворога, що хочепринести з собою весь той жах, який уже малює собі його уява!
Як ревуть вони з гніву, нарікаючи на свою немічність, і — господи праведний! — як моляться, як нестямно моляться!
Підводи спиняються посеред вулиці, служники кладуть кошики й відра на ганку та коло брам, подекуди з будинків виходять заможні городяни в найкращому своєму одязі, почервонілі з напруження, здивовано озираються навколо, дивляться на самих себе й починають вештатись поміж натовпом, радо встряючи в розмову, щоб відвернути увагу від свого вбрання. Що вони думають? І звідки беруться всі оті п'яні голодранці? їх аж кишить. Вони заточуються, горлають, лаються й падають, сидять на східцях, то стогнуть, то регочуть, ганяються за жінками й затівають бійки з чоловіками.
То був перший переляк — переляк інстинктивний. До полудня він минувся. Городян покликано на вали. Працювали там, мов на святі, бачивши, як лопати поглиблюють рови й вивищують оборонні вали. Повз них проходили вояки; ремісничі підмайстри, студенти й служники з панських будинків, озброєні кумедно, як хто міг, тримали варту. Підкотили гармати, по валах проїхав верхи король, і всі знали, що він тут залишиться. Все робилося розважно, і люди самі стали розважні.
Через день по обіді підпалено околицю міста біля Західної брами. Засмерділо горілим, і люди захвилювалися, а коли смерком, як вогонь кидав червоний бляск на вивітрені мури башти Святої діви й вигравав на золотих кулях шпиля церкви святого Петра, пішла поголоска, що ворог уже спускається з Вальдбю, все місто наче злякано зітхнуло. Вулицями, завулками й суточками лунало злякане, тремтяче: "Шведи! Шведи!" Хлопчаки гасали містом і дзвінко кричали те саме, люди кидалися до дверей і боязко споглядали на захід, крамички зачиняли, залізняки поспіхом ховали свій крам — чесні городяни велися так, наче сподівалися, що потужне вороже військо ось-ось налетить на місто.
Уздовж валу і в прилеглих вулицях було аж чорно від людей, що дивилися на пожежу, але багато їх юрмилося й там, звідки пожежі зовсім не видно було: біля потайного ходу й водогону. Розмова провадилася про всяке, а передовсім про те, коли шведи підуть у наступ: уночі чи аж уранці.
Герт Пюпер, фарб'яр, що мешкав коло водогону, запевняв, що наступатимуть, як тільки дадуть собі лад після маршу. Чого ж бо їм зволікати?
Ісландець Ерік Лауріцен, купець із Фарб'ярної вулиці, вважав, що було б надто ризиковано вночі, в темряві, захоплювати чуже місто, коли навіть не знаєш, де земля, а де вода.
— Аякже! — пирхнув фарб'яр Герт. — Дай боже нам хоч наполовину так знати свої позиції, як їх знає швед! І не кажіть мені! Він має своїх вивідачів, щоб ви знали, там, де їх зроду й не сподіваєшся. Атож! І бургомістр та міська рада достеменно про це знають, бо з самого ранку капрали робили кругом трус, аби їх ловити. Та спробуй-но достережи його! Бо швед хитрий, а надто в комерції метикує. На собі зазнав. Уже десять років минуло, а й досі ніяк не забуду, що він мені встругнув. Індиго, бачте, фарбує і начорно, й насиньо, й наблакитно, все залежить від протравного надіб'я, тільки від нього. Приготувати фарбу в казані може кожен челядник, треба лиш знати як, а от добре протравити — то вже не проста штука. Протравиш занадто, то перепалиш пряжу, сукно чи що там, і воно розлазитиметься по нитці. А протравиш замало, то фарба не вчепиться, хоч фарбуй і найдорожчим сандалом. Тому, бачте, протравлювання — то вже така таємниця, що її нікому не виказуєш. Ну, синові ще можна, але челядникам — нізащо...
— Авжеж, майстре Герте, — потакнув купець. — Ваша правда.
— Ну от, — повів далі фарб'яр, — як я вже казав, десь із десять років тому мав я челядника, що в нього мати була шведка. І він захотів конче винюшити, яке протравне надіб'я я беру до брунатної фарби. Та що я завше замикався, як важив його, винюшити було не легко. І як ви гадаєте, що вчинив той шалихвіст? Ось послухайте! Нам тут біля водогону не дають жити щури, точать нам і вовну, й полотно, отож ми все, що дістаємо фарбувати, підвішуємо до сволоків у великих брезентових мішках. І той ірод доглупався впросити котрогось із челядників, щоб і його підвісив до стелі в такому мішку. А я зайшов, відважую собі та змішую, уже майже наготував усе, коли це, на щастя, тому негідникові в мішку ногу засудомило, і він як заскімлить, як закричить, щоб я його вирятував. Ну, я вже його рятував, рятував, аж сам упрів, хай би йому кістка в горло! А бач, мало не обдурив мене. Бігме, мало не обдурив! І всі вони такі, ота шведва. Їх не можна й на поріг пускати!
— Таки не можна, ваша правда. Якийсь вони темний люд, — озвався Ерік Лауріцен. — Дома зуби на полиці тримають, а в чужих жеруть, як не в себе, наче діти з сирітського будинку — напихаються і за вчора, і за нині, і на завтра. Вкрасти що чи хапнути, де не так лежить, то незгірші за ворон і вішальників. А які кровожерні! Недарма кажуть: лізе до ножа, як швед.
— І розпусні страх які! — додав фарб'яр. — Як коли виганяють жінку з міста батогами, то спитайте кого, що вона за одна, — завше буде відповідь: шведська шльондра.
— Авжеж, у людей кров дуже неоднакова буває, і в звірини також. Шведва між людьми — все одно що мавпа між тваринами. В їхніх життєвих соках стільки хіті та шаленого палу, що природний розум, яким Господь бог наділив усіх людей, не може впоратися із плюгавими звичками й гріховними нахилами.
Фарб'яр кивнув кілька разів головою, згоджуючись із тим, що казав купець, а тоді мовив:
— Ваша правда, Еріку Лауріцене! Швед особливої, химерної породи, зовсім не такої, як решта людей. Я носом чую, як до моєї крамниці зайде чужинець, чи він швед, чи хтось інший. Від шведа смердить, як від цапа чи риб'ячого росолу. Я сам не раз про теє міркував, одначе ви добре сказали: той сморід у нього від гарячих і тваринячих соків, так воно й є.
— І не дивно, — докинула стара баба, що стояла поряд, — бо шведи й турки мають інший дух, аніж християнський люд.
— Е, це вже ви дурниці правите, Мето Сенопсихо, — перебив її фарб'яр. — Гадаєте, що шведи не хрещені, чи що?
— Звіть їх хрещеними, майстре Герте, як вам до вподоби, але мій календар каже, що фінни, поганці й тролі зроду не бували хрещені. І вже щира правда, що за короля Християна[27], царство йому небесне, як шведи стояли в Ютландії, то було таке, що цілий полк прибув, як настав місяць, та опівночі й розбігся навсібіч — хто перекинувся в опиря, а хто в чорта, та й гайда по лісах і болотах. І наробили ж лиха і людям, і худобі.
— Але ж я чув, що вони в неділю ходять до церкви, мають священиків і дяків так само, як і ми.
— Аякже! Так я вам і повірю! Вони так само ходять до церкви, те диявольське кодло, як відьми на лису гору, коли чорт править всеношну. О ні, хоч ви там що кажіть, а вони заворожені! їх ані ядро, ані порох не бере. Та й око в них чи не в кожного наврочливе, а то чого б, ви думали, віспа щоразу так і піде косити людей, як тільки ті нечестивці ступлять до нас своєю проклятою ногою? Скажіть мені, майстре фарб'ярний, скажіть, коли годні!
Фарб'яр саме хотів відповісти, та Ерік Лауріцен, що вже якусь хвилю неспокійно озирався навколо, перебив його:
— Цитьте-бо, Герте Пюпере! Хто б то такий був, що он там наче казання каже, а люди юрмляться навколо нього?
Вони поспішилися до натовпу, і дорогою фарб'яр Герт сказав, що то, певне, Єспер Кім. Раніше, мовляв, він проповідував у церкві Святого духа, а нині, як Герт чув від людей учених, став не такий твердий у вірі, як личило б його святості та санові духовному.
То був схожий на дога невисокий чоловік років тридцяти, з довгим, гладеньким, чорним чубом, плескатим обличчям, бульбатим носиком, меткими карими очима й червоними губами. Він стояв на східцях якогось будинку, вимахував руками і говорив швидко й палко, але трохи хрипко й шепеляючи:
— У голові двадцять шостій, рядках п'ятдесят першому — п'ятдесят четвертому Євангелія від Матея написано так: "І ось один із тих, що з Ісусом, простягши руку, вихопив меча свого і, вдаривши слугу архієрейського, відтяв йому вухо. Тоді рече до нього Ісус: "Верни меч твій на місце його: всі-бо, що візьмуться за меч, од меча погинуть. Або думаєш, що не міг би нині вблагати Отця мого й не приставив би мені більше дванадцяти легіонів ангелів? Як же тоді справдилось би писання, що так мусить статися?" Але як же справджується святе письмо? Отак і має справдитись.
Авжеж, любі миряни, так і має справдитись. Ось перед благенькими валами й мізерними укріпленнями сього міста стоїть могутнє військо, якнайліпше озброєне, і король його та воєначальник розтулив уста й велів вогнем і мечем, наступом і облогою підкорити се місто й сутніх у ньому і зробити своїми підданцями, ба навіть своїми рабами.
А мешканці міста, бачивши, що майно їхнє під загрозою і що судилася їм заглада, беруться до зброї, тягнуть на вали мортири та інше згубне знаряддя війни і вмовляють себе, кажучи: хіба не повинні ми палючим вогнем і блискучим мечем ударити на порушників миру, що хочуть згуби нашої? Навіщо ж Господь небесний збудив у грудях людських запал і відвагу, як не на те, щоб такому ворогові протистояти й нищити його? І яко апостол Петро, видобувають вони меча свого, щоб відтяти ним вухо Малхові[28].