Міхал рубанув від вуха. Рядовий закричав і одразу замовк. Кінь спіткнувся, падаючи стрімголов. Князя скинуло з сідла. Він з гуркотом упав на лезо, спрямоване прямо йому в живіт.
Городня не бачив смерті Любомирського. Крім того, він не бачив нічого, крім кривавого туману та переляканих облич солдатів, розмитих боєм. Перед ним кірасири повільно танули, один за одним, не поспішаючи, ніби вода капала з бурульок у перших променях весняного сонця. Їхня кількість потроху зменшувалася.
Він взяв свисток у рот і свиснув, один раз довго, один раз коротко. Драгуни знали, що робити, але він ще й повторив наказ свистка:
— Вперед! У стрій!
Вершники підігнали своїх коней, щоб ті бігли швидше. Сержант наздогнав Єнса Петерсена. Датчанин був схожий на бойового демона. Його обладунки були забризкані кров'ю, обличчя чорне від пороху. Очевидно, піхотинець зробив постріл зблизька, але промахнувся, але обпік капітану щоку. Датчанин глянув на поляка й хрипко розсміявся. Навіть у гуркоті рушниць, у гаморі битви Городня здригнувся. Єнс не був схожий на бойового демона. Він просто ним ставав. Він легко збивав людей перед собою, і від нього виходила така жорстока сила, що піхотинці практично не чинили опору.
Вони прорвали чергову ворожу лінію, увірвавшись у відкрите поле, залишки драгунів та кірасирів зімкнулися в єдиний стрій. Городня з подивом подумав, що, можливо, Бог дасть їм ще один шанс вижити. Але потім він побачив, як кавалерія мчить до них. Добра половина ескадрону… Проти… Він швидко перерахував кавалерію. Проти п'ятнадцяти. Він похитав головою.
— На смерть! — крикнув він щосили.
Маніакальний сміх Петерсена відповів йому.
Підполковник Шиткін стояв на запасному командному пункті та спостерігав за розвитком подій. Він уже відновив самовладання, розмірковуючи лише над тим, куди поділися польські офіцери, які прийшли з тим царським фіртиком, який розбив огидну голову Федорові. Вони, мабуть, не хотіли воювати проти власного народу. Нічого, пізніше він притягне їх до відповідальності. Вони всі підуть до стіни.
А поки що він спостерігав, як жменька відчайдушних чоловіків в'їжджає в ряди російської кавалерії, що атакувала їх. У них не було жодного шансу.
Він відчув рух поблизу. Ліворуч він побачив кремезного польського сержанта. Як його звали? Щось французьке. А, Сарат.
— А чому ти не в бою? Де поручники?
— Прикривають мені спину, — пробурмотів Сарат.
Перш ніж Шиткін встиг збагнути, що відбувається, він відчув холод дула, притиснутого до його скроні. З гуркотом пострілу на нього опустилася темрява. Він більше не бачив, як троє гвардійців розправляються з його охоронцями.
Сарат глянув на Воловича та МакДараха.
— Нам тут нічого робити, — вирішив він. — Ми повинні тікати, перш ніж москалі зрозуміють, що це ми. Ми більше не можемо допомогти нашим.
Він жестом підборіддя показав на драгунів та кірасирів, оточених російською кіннотою.
Загін, розбитий вовками, щойно прибув із замку. Городня вже не мав сил підняти шаблю. Ні сил, ні волі. Він лише чекав на той останній удар, який зробить його непритомним, а отже, і мертвим. Його кінь хрипів під ним, багаторазово поранений, важче поранений, ніж манекен, призначений для навчання роти.
— Мені тільки тебе шкода, друже, — прошепотів вахмістр.
Попереду нього вже бився пішки Петерсен. Він мав би загинути, розчавлений кінними групами, що мчали вперед, але все ж таки кинувся на ворога. Він втратив шаблю, тому вихопив довгий ніж і використав його, щоб колоти або розривати боки коней. Навколо нього було порожньо. Ніхто з росіян не хотів наближатися до божевільного, з губ якого текла кривава піна, а неймовірно швидкі рухи робили його схожим на злого духа, а не на людину. Але Єнс не здавався. Він кинувся на найближчого вершника, встромив йому кинджалом у литку та глибоко поранив коня. Кінь піднявся дибки, а потім упав набік. Росіяни відступили ще далі.
— Пістолі! — наказав командир.
Городня спробував пробитися до датчанина.
— До мене! — закричав він, але крик завмер на його губах.
Поруч уже нікого не було.
Холодна сталь пронизала його ззаду. Городня випростався, розкинув руки та підняв їх до неба.
— Смерть, — прошепотів він з останніх сил.
А потім прогримів залп, заглушивши кровожерливий, шалений сміх капітана Єнса Петерсена.
РОЗДІЛ 11
Йосип подивився на берег річки, де, здавалося, зібралося все військо. Його серце стиснуло горе, таке ж велике, як і після втрати коханої дружини. Можливо, навіть більше? Усе його доросле, свідоме життя було пов'язане з цим островом на Подпольній, він сподівався, що Січ виживе, незважаючи на спроби бояр та небажання самої імператриці.
Останні хвилини садиби запорожців... Козаки не могли б протистояти російським військам. Зрештою, царський указ заборонив їм навіть будувати належні укріплення. Скільки людей привів сюди Петро Текелій, царський лакей? Він, нібито, притягнув за собою десять полків піхоти, вісім російської кінноти та аж тринадцять полків донських козаків. Зіткнувшись із такою силою, навіть доблесні запорожці мусили піддатися.
Мирон Ільчук підійшов до Йосипа. Він все ще кульгав на ліву ногу. Звісно, не минуло й двох місяців з моменту битви під замком в Костянтиновому. Весна тоді вступала у свій розпал, а тепер наближалося спекотне літо.
— Кошовий отаман піддає січ, — пробурмотів Мирон. — Старий не буде битися. Якби Грустинович був живий...
— Якби Грустинович був живий, він би теж нічого не зміг зробити! — сердито перебив Йосип. — Не нарікай на Калнишевського; ми вже достатньо пожили на цій річці та цьому острові.
— Все пішло на марно, — сказав Мирон. — Це кінець козаччини.
— Кінець тієї, яку ми знаємо, — погодився Йосип. — Але я не вірю, що наш дух помре. Доки цвіте калина, ми не забудемо свободи. А калина цвістиме вічно.
— Гарні слова, — гірко відповів Ільчук, — але порожні.
Він мовчав, спостерігаючи за солдатами, що метушилися в таборі.
— Сьогодні ніччю ми спускаємо човни на воду і відпливаємо, — нарешті сказав він.
— Знаю. — Йосип подивився на приятеля. — Важко покидати батьківщину і здаватися на милість хана...
— Тобі ж відомо, що ніхто інший нас не прийме. Річ Посполита надто слабка, і король зрадив би нас за першою ж вимогою проклятої Катерини, щоб її проказа сточила. Тільки піддані султана можуть запропонувати нам притулок, хоча б на деякий час. Ти ж, звісно, пливеш з нами?
Йосип важко зітхнув.
— А що мені робити? Я не звик носити ярмо в молодості, і не навчуся цього і в старості.
Мирон висунувся наперед і повернувся до Кірнаша.
— А що з тим? — тихо спитав він, вказуючи на пас старого козака, яким був підперезаний каптан.
— З чим? — удав здивування Йосип.
— З тим, що князь дав тобі перед битвою! — роздратовано сказав Мирон. — Ти що, думаєш, я дурний? Я бачив, як він тобі щось передавав. Ти з ним розмовляв. Що він наказав з цим робити?
Кірнаш поклав руку на шкіряну сумку, на якій були викарбувані таємничі символи.
— Він не видав наказів. Можу зробити все, що захочу.
— А що ти хочеш зробити? — Мирон напружено подивився в обличчя старого.
— Знаєш, я не хотів цього прийняти? — спитав Кірнаш замість відповіді. — Зрештою, у нас усіх був однаковий шанс пробитися або померти. Але Міхал сказав мені, що в нього не було жодного шансу. Він і не хотів його мати. Я думаю, що він зробив усе, щоб померти.
— І не кажи, — сердито пирхнув Ільчук. — Я бачив, як він рубав і москалів, і поляків, які перегороджували нам шлях. Ніби капустяні качани зрізав, а не людські голови.
— Я теж це бачив, — знизав плечима Йосип. — Просто думаю, він робив це, щоб допомогти якомога більшій кількості з нас вийти з бою. І все ж, зрештою, врятувалися лише ми двоє та принаймні маршалок. Звичайно, якщо його потім не спіймають. Можливо, ще й один з кірасирів. Бо драгуни пішли за князем як один… у потойбіччя. І нехай Бог буде з ними.
— Маршалка охороняли вовки, — зауважив Ільчук. — Але чи вони вижили?
— Не знаю. Бажаю їм повернутися до своїх. Князь вчинив неправильно, покладаючись на той клинок. Дуже неправильно.
— Він намагався врятувати свою країну, і він хотів врятувати і нас. Його наміри були добрими.
Йосип похитав головою.
— Я прожив досить довго і часто бачив, як добрі наміри перетворюються на втілене зло. Тут було те ж саме. Замість перемоги — поразка. Замість спасіння — смерть. А тепер нам доводиться тікати.
Він глибоко задумався, і лише кашель його товариша протверезив його.
— Цікаво, Мироне, хто ж був горбун, якого застрелив той офіцер. Здавалося, він знав про пана Любомирського більше, ніж будь-хто інший. І все ж вони точно ніколи не зустрічалися.
— Ми, мабуть, ніколи цього не дізнаємося. І ти не відповів на моє запитання, — застеріг Ільчук старого. — Що ти зробиш з цим стилетом?
— А що мені робити? Що б ти зробив?
— Слід було б ретельно розслідувати всю справу... — почав писар, але йому не дано було скінчити.
— Дурниці верзеш! — дорікнув йому Кірнаш. — Що ти намагаєшся розслідувати? Це проклятий предмет! Більше того, ніхто, крім кількох обраних, не може його торкнутися. Ми маємо його шукати? Нащо? Ти, мабуть, вже зрозумів, що вовкозаки в безладі, і їх залишилося небагато. Нехай живуть собі у мирі, поки можуть, і довга рука тирана до них не тягнеться...
— Ох, і розбалакався ти, — кисло сказав Ільчук. — Ти нарешті скажеш мені, що ти збираєшся робити з стилетом?
— А ось що!
Йосип вихопив з-за пояса шкіряну сумку, розбігся і з розмахом кинув її у воду Підпільної…
А точніше, він хотів кинути її, бо раптом його рука опустилася, і він повільно повернувся до Мирона.
— Що сталося? — стурбовано спитав Ільчук. — Місячний Стилет і тобою заволодів?
— Ні, — пробурмотів Йосип. — Хтось інший готовий знайти його тут. Я кину його десь по дорозі, на якійсь більшій глибині.
Мирон спостерігав, як старий козак засовує сумку назад за полу каптана.
— Цікаво, що з тією дівчинкою… — Йосип знову подивився на ворожі війська на березі. — З Зоєю. Солодка, як мед, крушина, нехай Бог благословить її.
Мирон з деякими труднощами відірвав погляд від місця, де Йосип сховав силет.
— Можливо, вона зазнає в житті більше щастя, ніж її батьки та брат, — сказав він.
□□□
Міхей помирав.
Він помирав з тієї ночі, коли кавалерист встромив йому спис у спину.