Вони сиділи мовчки за одним столом, він із перев'язаною спиною, вона дивилася на колиску зі сплячою, втомленою від плачу і страху Гальшкою, а ворожка турботливо дивилася на них обох.
– Тобі б хотілося, щоб я не жила, — нарешті порушила мовчання Маріка.
Сергій підхопився, незважаючи на біль під лопаткою. Через голову пролітали тисячі думок. За все життя, мабуть, їх не було так багато, як зараз, як за останні дні та місяці. Так, він сподівався, що Маріка мертва, але не заради того, щоб зректися її, а з побоювання, що вона може страждати, що вовкозаки кривдять її, щоб помститися йому. А тієї ночі, коли він здогадався, хто ця могутня тварина, він спочатку відчув полегшення, а потім страх. Полегшення, що його дружина, покинута серед перевертнів, змогла вижити, і страх, бо він не знав, чи вона вже лише кровожерлива тварина, чи ще людина.
– Це не так..., — почав він і запнувся. Він не знав, як висловити те, що вирувало в його душі. Він був простим козаком, а не поетом, вченим чи хоча б лірником, якому ніколи не бракує слів.
Маріка не намагалася його підганяти. Вона розуміла, що йому нелегко, можливо, навіть важче, ніж їй.
– Це не так, – намагалася допомогти козаку знахарка. – Він тебе ніколи не забував. Ти б бачила, як він іноді задумливо сидів. Сюди приходять різні баби. Молоді й старі, часто такі, що охоче підняли б спідниці перед молодим хлопцем. Він навіть не дивився на жодну з них. Він пам'ятав тебе, хоча й не промовив ні слова.
Маріка запитально подивилася на чоловіка. Той відвів погляд. Він, який без страху дивився смерті прямо в очі, не моргнувши оком приймав страшні рани, свої та друзів, не міг дивитися в глибокі, темні очі дружини... Тобто тої, яку ще недавно називав дружиною... Бо тепер він сам не міг сказати, чи вона все ще та дівчина, що колись, та сама дочка мудрого Баранчука.
– Це я і не я, – вона без зусиль вгадала його думки. – Не питай, ким я є більше, людиною чи вовчицею. Ще вчора я б відповіла, що вовчицею, але сьогодні, коли я побачила маленьку, коли згадала все, що було між нами... Не знаю, Сергію. – Вона сумно опустила голову.
Костенко все мовчав, не в змозі вимовити ні слова. Маріка встала, повільно підійшла до колиски. Побачивши світле личко дитини, серце почало битися швидше, в грудях закипіла туга. Щоб не розбудити донечку, вона ніжно погладила її повне щічко, перехрестила чоло.
– Мені час іти, – тихо сказала вона, не обертаючись.
Хорунжий відчув полегшення і смуток. Він уже трохи упорядкував свої думки. З одного боку, він хотів, щоб вона пішла, її присутність тяжіла йому, з іншого – йому було шкода самотню жінку, яку він колись кохав. Колись? Не так давно, а здавалося, ніби минули цілі роки. Так, буде краще, якщо вона піде, повернеться до своїх, адже зараз їй найближчі вовкозаки.
– Хочеш повернутися до січі? – запитала Параска. Її серце розривалося від вигляду нещасної, загубленої матері.
– Січі вже немає, – відповіла вона. – Але десь у лісах і степах я знайду вовчі зграї. Там моє місце.
Вона обернулася і, не дивлячись на Сергія та травницю, рушила до дверей. Під її ногами заскрипіли поламані дошки, вона зупинилася на порозі, глибоко вдихнула, а потім рішуче вийшла.
– Стій! – крикнув Сергій.
Спочатку він не знав, чому це зробив, а потім його охопило жаль і хвиля милосердя. Ніхто не заслуговував на таку долю. Навіть вовчиця, якщо Маріка повністю нею стала.
Тінь жінки, видима в дверях, зупинилася.
– Стій, – повторив хорунжий, а коли Маріка повернулася до кімнати, суворо сказав: – Твоє місце біля Гальшки. Залишайся з нами… Будь ласка… – додав він з ваганням.
Маріка кивнула головою. Вона була йому вдячна. Вона здогадувалася, скільки має коштувати гордому козаку це прохання, звернене до жінки, яка стала для нього чужою. Жінка бачила це в його очах, які зараз були націлені прямо в її зіниці. Вона знайшла в них біль, невпевненість і приниження.
– Ти впевнений, що цього хочеш, Сергію? – запитала вона. – Добре подумай.
"Неважливо, якою буде відповідь, – промайнуло в її голові, – але я точно не дозволю, щоб його ім'я зникло з пам'яті. Навіть закон вовків не може мені цього наказати".
— Не знаю, — вимовив він із зусиллям. — Але якщо ти підеш, я ніколи не дізнаюся... Ми не дізнаємося...
Параска поглядала то на нього, то на жінку. Вони змагалися поглядами, ніби хотіли прочитати те, що таїлося в їхніх серцях. Козак мав рацію — невідомо, як воно буде. Невідомо, наскільки Маріка здатна приборкати свою нову природу. Але спробувати треба.
Промінь сонця, що увірвався через розбите вікно, полоскотав дівчинку, і Гальшка сильно чихнула, а потім чихання немов би налякало її. Параска з Сергієм побігли до дівчинки, але знахарка затрималася, поклала на плече хорунжого. Їй не треба було нічого казати, він зрозумів це відразу.
Маріка спочатку завмерла, а потім підійшла до колиски.
Переклад: Марченко володимир Борисович, 2025 рік
НАСТУПНІ КНИГИ РАФАЛА ДЕМБСЬКОГО З СЕРІЇ "ВОВКОЗАКИ":
"КРОВ ВІД КРОВІ" і
"МІСЯЧНИЙ СТИЛЕТ"
[1] Вадера (wadera) – самиця вовка; басьор (basior) – вовк-самець, як правило, вожак стаї.
[2] Мультанська сторона, мультанський бік – земля, яка була під контролем турецького султана, зокрема — Молдавія.
[3] Скоріше за все, Автор цієї (не забуваймо, фантастичної) книги має на увазі Павла Тетерю — українського дипломата, військового, політичного і державного діяча. Гетьман Війська Запорозького, голова козацької держави Правобережної України (1663–1665).
[4] Олександр Леон Костка-Наперський (1620 — 18 липня 1651) — польський офіцер, керівник селянського повстання в Краківському Підгаллі в 1651 ріку. Навесні 1651 року Олександр Костка-Наперський з'явився в Краківському воєводстві і очолив селянське повстання в Підгаллі. Контактував з гетьманом Війська запорозького Богданом Хмельницьким і мав у себе його універсали. Сам він хвалився в листі, надісланому з Чорштину Станіславу Лентовському, що "має добрий союз з Хмельницьким та татарами". Олександр Костка-Наперський планував підняти селян на повстання, розіслати їх по гірських дорогах, а потім йти на Краків "і далі через всю, якщо вдасться, Польщу". Він швидко орієнтувався у ситуації, бував у маєтках і монастирях, часто відвідував Краків. Він завойовував собі довіру та загальні симпатії. Надії Олександра Костки-Наперського на загальне повстання у Польщі не справдилися. Військо краківського єпископа обложило Чорштин, де знаходився сам Костка-Наперський, а з ним близько 40 осіб. Селянські загони, що зібралися, не зважилися пробитися через регулярні військові загони, озброєні артилерією. Облога Чорштина тривала з 22 по 24 червня. 24 червня зрадники здали замок полковнику Вільгельму Яроцькому і видали йому Олександра Костку-Наперського і Станіслава Лентовського. Усіх керівників заколоту було засуджено до смерті. 18 липня 1651 року в Краківі Олександр Костка-Наперський був зазнаний болісній страті — спаленню на повільному вогні. Йому спочатку спалили один бік, потім інший, а потім напівживого посадили на палю. Його соратники Мартін Радоцький та Станіслав Лентовський також були страчені. Через кілька днів тіла вивезли і поховали в невідомому місці.
[5] Янича́рка, янча́рка — довгий турецький мушкет з ґнотовим або кремінним азійським замком.
[6] Гульдинка – вид довгоствольної мисливської вогнепальної зброї, який використовувався в XVII-XVIII ст.
Літературні повідомлення свідчать, що це була нарізна зброя. Від іншої мисливської зброї вона мала відрізнятися більшим калібром, призначаючись для великої дичини – на відміну від малокаліберних "пташничок", призначених для полювання на птахів. У XVII столітті Якуб Гаур вважав її зброєю для полювання на кабанів. Однак в інших джерелах гульдинку окреслюють як "поганенька мисливська рушниця" або "паршивої якості".
На думку Зигмунта Глогера з посиланням на припущення Яна Карловича, назва цієї рушниці могла походити від курляндського міста Голдінген (нині Кулдига в Латвії).
[7] Пісня гурту з Великобританії The Ukrainians "Оленка" (2009). Рекомендую всім!!! https://www.youtube.com/watch?v=sjhp4gCdG6o
[8] В спрощеній формі – Параска – Автор чомусь називає її "Параша". Ні буде Параскою.
[9] Скапуля́рій, скапуля́р, шкаплі́р (лат. scapulare — від scapulae — "лопатки") — складова католицького чернечого облачення, а також особливий свячений предмет ("малий скапулярій"), який католики носять за обітницею. Друга назва: параман (параманд) — (від грец. παραμάντιον, παραμάνδυον — "додаток до мантії", "понад мантію") — елемент облачення ченця малої схими, чотирикутна хустка з зображенням восьмикінцевого хреста, знарядь Страстей Христових (тростини з губкою і списа Лонгина) та Адамової голови (черепа). По кутах пришивають шнури-зав'язки.
[10] Теорба – старовинний щипковий інструмент, басовий різновид лютні.
[11] Тете́ря (рябко́) — страва подібна до кулешу, що готувалася з пшона і заправлялася рідким гречаним або житнім тістом. Готова тетеря мала сіро-жовтий колір (звідси й назва). Засмачували її затовченим салом або засмажкою з цибулі на олії. У найкращі дні тетерю готували на м'ясній або рибній юшці.
[12] Полковника Тетерю, гетьмана Війська Запорізького на Правоберженій Україні, звали Павлом Івановичем.
[13] Хайдавери – козацькі шаровари
[14] Шоломі́я, також шалама́я, шалома́й, джаламáй, шалмéй, шоломі́йка або шолома́йка — духовий дерев'яний музичний інструмент з подвійним язичком, споріднений із гобоєм, ймовірно, різновид сурми.