Оскільки підполковник Шиткін взяв на себе командування всім військом, їм було мало що робити. Батальйони мали своїх офіцерів та унтер-офіцерів, і крім того, вони навіть не мали особливого уявлення, як командувати піхотою, за винятком, можливо, Сарата. Але він не горів бажанням брати на себе навіть взвод. Вся ця місія не подобалася йому з самого початку, і з кожною хвилиною думав про неї все гірше.
— На своїх маємо йти, — бурчав він. "Ось до чого дійшла найясніша Річ Посполита.
— Її найяскравіше сяйво давно пригасло, — зауважив Волович. — Але ти маєш рацію; огидно йти з ордою загарбників проти своїх співвітчизників.
— Говори тихіше, — дорікнув йому Едгар. — Ы без таких маячень багато хто вважає тебе бунтівником.
— Зате ти обережний за себе і за мене, — пирхнув Волович.
— Тихіше, — різко сказав капітан. — Ян, наш улюблений МакДарах має рацію. Зараз не час для твоїх патріотичних виливів.
— Не час, не час, — пробурмотів Волович собі під ніс. — Давно вже час стати поляком. Будь-який російський солдат має серед нас більше прав, ніж порядний шляхтич.
— Заткни врешті свій дзьоб! — не витримав Ієронім. — Краще пильнуйте за всім, спостерігайте, що відбувається. Моїх очей може не вистачити, а мені потрібно подати детальний звіт королю. А тепер, вибачте, я маю віддати накази командирам батальйонів.
Коли він їхав до загонів, що чекали наказів, він побачив, як російські солдати відводять полонених чоловіків. За десяток кроків позаду них йшов горбань, підганяючи перед собою дві маленькі постаті. Діти! Який же звір!
Ієронім стиснув зуби від люті, але нічого не міг вдіяти. Принаймні, не в цю мить.
— Хотів би я, щоб чорти затягли тебе живцем до пекла, — промовив він пошепки. — Хотів би я, щоб ти помирав від спраги, стоячи по коліна у воді...
Федір різко повернув голову і подивився на нього, ніби почув, що каже капітан. Ієронім міг би поклястися, що, незважаючи на темряву, він бачив почорнілі пеньки зубів алхіміка, що глузливо посміхався.
□□□
— Ми в пастці. — Маршалок Малаховський підійшов до високого стільця з різьбленою спинкою і важко сів. — Невже зраду та невірність в цій нещасній країні засадили густіше, ніж троянди в єпископському саду?
— Ви живете в столиці, граф, тож самі повинні знати краще — іронічно зауважив князь. Він глянув на вовкозаків. — Сядьмо, нам потрібно все обміркувати. Слуг і всіх, хто бажає покинути замок, вже слід було відправити. Ви теж можете втекти непомітно...
— Не можемо, — перебив Кирил. — Ми бачили, скільки солдатів прибуло. Миша б не прослизнула, не кажучи вже про вовка. Одне діло — піти до міста, а зовсім інше — втекти через поля.
— Ви могли б втекти раніше, бачачи, що відбувається, — пробурмотів Любомирський. — Наступ армії точно не пройшов повз твою увагу.
— Могли? — глузливо запитав Міхей. — Зрештою, ми ж мусили прийти. Це прокляте знаряддя, яке ти носиш за пазухою, є гіршим за кайдани.
— І все ж ви блукали довкола замку деякий час, чому не прийшли відразу.
— Бо якось ще можна зволікати та подолати цей зв'язок, але розірвати його неможливо.
Князь стиснув губи. Він відчував провину перед цими двома вовкозаками, він відчував провину перед запрошеними козаками, перед маршалком… перед усіма, хто потрапив у пастку. Ніби він викопав глибоку яму, стрибнув у неї наосліп, та ще й потягнув за собою цих людей.
— Що ж, — пробурмотів він, — у мене немає іншого вибору, як зняти з вас всі закляття. Ви вільні. Хто знає, може вам вдасться прорватися крізь ворожі ряди?
Міхей здивовано подивився на князя.
— Ти збираєшся битися?
— До князя треба звертатися "Ваша князівська…", — почав сержант Городня, але Любомирський перебив його помахом руки. — Нехай звертається, як хоче. Це я їх у цю халепу втягнув; він навіть мав би право ображати мене кожним словом. Так, Міхею, я маю намір битися. Я багато разів виривався з лап москалів та їхніх поплічників, багато разів їх підколював. А тепер я візьму з собою стільки, скільки зможу. Навіть якщо мені доведеться самому атакувати їхні сили.
— Ви не будете самі, пане, — сказав Городня крізь стиснуте горло. — Я піду з вами, і наші драгуни, кожен до одного.
— І ми теж підемо з вами, — заявив Грустинович, а інші козаки кивнули.
— І я зі своїми людьми, — сказав маршалок. — Чи правильно я кажу, пане Петерсен?
— Не інакше, — відповів капітан. — За будь-яким наказом. У такій компанії не соромно пожертвувати власним життям.
Любомирський похитав головою.
— Не треба, — тихо сказав він. — Я підвів вас. Я підвів, і спочатку обдурив вас. Я думав, що щось ще можна змінити древньою магією, але замість цього лише втратив свою душу та поставив під загрозу ваші життя.
— Гадаю, вже трохи запізно для таких сумнівів, — холодно зауважив Малаховський. — Так, мій пане, ви втягнули нас усіх у це, і ми разом заплатимо за ваші фантазії. Інша справа, що мене самого обдурила надія.
Він подивився на вовкозаків і важко зітхнув.
— Ми мріяли про цілу армію перевертнів. Щоб врятувати нашу Річ Посполиту, а не для себе. Але в їхніх очах Польща — це просто ще один ворог.
— Не ворог, — заперечив Міхей. — За ваших королів і панів ми могли жити; на нас не полювали, нас не розшукували, щоб вибити до одного. Але ваша Річ Посполита продала землі, на яких ми жили, тим, хто не виносить свободи, тому й іншим не дають жити вільно. З цим вже ніяк не порадити.
— Вибачте, — пробурмотів князь. Він кинув Місячний Стилет на стіл і важко подивився на нього. — Здається, над моїм родом зависло не благословення, а прокляття... Мабуть, всім пророцтвам не судилося збутися так, як ми мріяли. Така вже доля...
— Чи нам тепер сумувати, чи вирішувати, що робити? — Йосипу набридли ці безглузді розмови. Він зустрівся схвальним поглядом з іншим вовком, Кирилом. — Ми ж казали, що поруч з тобою, князю. Зараз не час чіплятися до ворожнечі.
— Саме так, — погодився Мирон. — Вибачте, панове ляхи, але ви починаєте скаржитися, як старі баби. А тут нам треба битися! Дорого продати свою шкуру, а не торгувати мізерними обривками дорогоцінних хвилин життя!
— Битися! — Князь гордо підняв голову і подивився на вахмістра. — Приготуй своїх людей, Мирославе. — Скажи їм, що якщо хтось ще хоче піти і здатися москалям, я не триматиму зла.
— Ніхто не піде, — прогарчав Городня. — Ми були поруч з вами під час Конфедерації, і залишимося зараз. Той, хто мав піти, вже пішов, і нехай благословить їх Бог. У москалів нас чекає лише сором і смерть.
— Не піддаєтесь... — кивнув Міхей. Тепер він почувався так, ніби опинився серед своїх вовків.
— Ні, — посміхнувся князь. Він явно відчув полегшення від того, що рішення було прийнято. — Але ми також не будемо надто поспішати з боєм. Напевно прибудуть ще парламентарі. А поки що поїмо. Кухарів немає, але їжі у нас точно буде вдосталь. Комори повні, та й руки в нас, зрештою, вправні.
□□□
— Мені сказали забиратися к чортовій матері, — сказав поручик Спальний.
— Тобі лише до неї, — пробурмотів Ліхоцький, який супроводжував росіянина під час переговорів у замку. — Мене відправили в набагато гірше місце. Разом з моєю матір'ю та всіма моїми тітками.
— Отже, вони не збираються здаватися, — підсумував Шиткін.
— Князь Любомирський сказав, що їм ще потрібно порадитися.
— Нехай радяться, — підполковник махнув рукою. — У нас є час, почекаємо на гармати. Цей курник впаде навіть під вогнем звичайних польових гармат.
Ієронім, слухаючи, зітхнув подумки. Замок, можливо, і не такий укріплений, як у минулому, але його стіни були ще міцними. Однак, за свідченнями полонених слуг, усередині залишилися лише тридцять княжих драгунів, двадцять кірасирів з ескорту якогось таємничого гостя, кілька козаків та чоловіки, які прибули ввечері. Вони могли б утримувати скромні стіни замку, але про тривалу оборону не могло бути й мови.
— Здадуться, здадуться, — пролунав пронизливий голос. Федір вийшов з темряви. — Я подбаю про те, щоб вони здали і передали те, за чим я прийшов.
— Що ти маєш на увазі? — підполковник з неохотою скривився. — Що ти плануєш?
— Побачите, коли прийде час, — засміявся алхімік. — Ви всі тут лише тому, що я цього хотів. Я та імператриця. А коли все закінчиться, я щиро подякую вам за все презирство та приниження.
Він пішов, вибухаючи огидним, оглушливим сміхом.
— От же гадюка, — прошипів Спальний. – Такому б лише голову звернути.
— Поручик, — закликав його до порядку Шиткін, — це не вам вирішувати. Цей покидьок залишається в особистому розпорядженні Її Імператорської Величності, це не наша справа.
— Якби ви бачили, пане полковнику, як налякані ті діти, яких він захапав...
— Хтось біжить сюди.
Кольбер помітив рух на тлі вогню.
— Полковник, — підбіг до них задиханий капрал, — той заявлений кавалерійський ескадрон прибув.
— Добре, — пробурмотів підполковник. — Хоча мені для облоги кавалеристи не потрібні. Завтра я відправлю їх на патрулювання.
Раптом спереду почувся гамір голосів.
— Що там відбувається? — сердито запитав Шиткін.
Відповіді довго чекати не довелося. Прибув посланець від передових частин.
— Вони виходять, пане полковнику! Доповідаю, вони виходять!
— Хто виходить? — здивувався російський командир.
— З замку виходять! Верхи!
Шиткін стиснув кулаки
— Все військо в стрій! Хочуть пробитися!
Серед солдатів зчинився галас; вони поскакували від вогнищ, хапаючи гвинтівки, поставлені у козли. Але в районі замку було тихо. Не було схоже, що поляки збираються атакувати.
— Парламентарій! — пролунав крик. — З білою ганчіркою їде.
— Смолоскипи, — наказав Шиткін.
Навколо нього та офіцерів одразу ж вишикувалися солдати з смолоскипами.
Пролунав цокіт копит, і в коло світла риссю в'їхав кавалерист у темно-синій формі з малиновими лацканами. Він легко зіскочив з сідла, відкинувши вбік кий, у який заткнутий шматок білого простирадла.
— Мирослав Городня, сержант княжих драгунів, — віддав він честь підполковнику.
— Вперше чую про княжих драгунів, — крижано відповів Шиткін. — Не знаю, чи у вас хоч королівські є...
— Ви збираєтеся сперечатися про назви, полковнику, чи слухати, що я скажу? — перебив його прибулий.
— Я б порадив вам бути ввічливішим, — різко сказав поручик Спальний. — Дивіться з ким розмовляєте!
— Мовчи, царський служник, — спокійно відповів сержант.