Я не був менеджером... яким я тобі казав. Я був менеджером вільної американської боротьби.
Після того запала мовчанка.
— Ви сказали, що пором відходить об одинадцятій десять. А наступний? — нарешті оззався той.
— Наступний завтра вранці о шостій двадцять, — відповів слідчий.
— А ти хіба ніколи не їздив до столиці у такий спосіб? — втрутився в розмову Менеджер.
— Ні, я вперше добираюся туди машиною і поромом. Досі, коли мені треба було до столиці, а це не так часто, я завжди їздив залізницею.
— Поїздом! — сказав Менеджер. — Це дуже незручно. І на півтори години довше.
— Я не знав, що машиною набагато зручніше. Матиму це на увазі, на майбутнє. Отже, по обіді нема порома?
— За розкладом, тільки два рейси на день, — сказав слідчий. — Один о шостій двадцять ранку, другий об одинадцятій десять. Післяобідні рейси тимчасово скасовано.
— Сподіваюся, ми не запізнимось і сьогодні дістанемось до столиці. Хай би вже скінчилася ця пригода! Побуваю в Центрі, там переконаються, що я ні в чому не винний, і відпустять мене на волю.
— Не турбуйся! — запевнив його Менеджер.— Ми будемо вчасно і на поромі, і потім — у столиці. Я цілком довіряю нашій машині!
— І нашому водієві! — додав той.
— Ти й мене побачиш за кермом, — сказав слідчий. — Ми домовилися з Менеджером, що від міста до порома машину веде він, а від порома до столиці — я. Отже, ти зможеш виявити, хто веде краще.
— Гаразд. Запевняю, що мій висновок буде цілком об'єктивний.
Зненацька Менеджер лайнувся, скерував машину до правої бровки автостради і загальмував.
— Яка там ще несподіванка?— стривожено запитав слідчий. — Ану ж ми застрянемо?
— Стривай, подивимося, що там, — урвав його Менеджер.
Він вийшов, підняв капот і заглянув у мотор.
— Ну що там сталося? Чого мовчиш? — знервовано гукнув слідчий, не виходячи з машини.
— Я тобі кажу, постривай! — озвався Менеджер, не розгинаючись. — Який нервовий!
— Це буде справжнє нещастя, якщо в нас аварія, — сказав той. — Сподіваюся, ви мене розумієте. Я хочу якнайшвидше дістатися до столиці. Щоб ця пригода уже сьогодні мала кінець!
— Не можу сказати нічого певного, — резюмував Менеджер, випростовуючись від капота. — Дивна річ! Усе ніби в порядку, але щось є... Не можу встановити, що саме. Ми обов'язково поїдемо. Гадаю, нема нічого серйозного.
Він сів у машину, витер руки від мастила, витяг жуйку — на цей раз нікого не почастував — і натиснув на газ.
— На щастя, Менеджер не знайшов нічого серйозного, — сказав той. — Для мене це буде справжній удар, якщо ми не дістанемося сьогодні до Центру. Скоріше б усе скінчилося!
— Будемо сподіватися, що з машиною все гаразд і ми встигнемо на пором, — сказав Менеджер.
Знову запала мовчанка. Ці хвилини тиші були благодайними. Задуха, стомлива подорож, хай там як, а впливали на них. Десять-п'ятнадцять хвилин мовчанки освіжили їх, наче холодний душ.
Усього шість із чвертю сторінок зайняв мій звіт про справу "Туалетний папір". Я востаннє переглянув надруковане, скоренько, але уважно, виправив якісь помилки, звичайні, друкарські. Потім розклав
чотири примірники. Коли я друкую на машинці свої звіти, то, крім першого примірника, роблю ще три копії. Згідно з інструкцією, звіти та протоколи допитів друкуються в чотирьох примірниках. Перший надсилається до Центру, одна копія — шефові, друга — для архіву служби безпеки, а третя — для персонального архіву слідчого.
Я підписав усі чотири екземпляри — розчерк на кожній сторінці — і взяв копію, призначену для шефа. Зачинив був двері — і повернувся вимкнути світло. Така в мене звичка. Не хочу, щоб за моєї відсутності у кабінеті горіло світло.
Шефів кабінет двома поверхами вище, на п'ятому поверсі, номер 560. Отже, треба піднятися ліфтом. Але всі три зайнято. Щоб не запізнитися, я пішов сходами.
Коли постукав, то почув і не почув звичне для шефа "так!". Взяв на себе ініціативу й зайшов. Зрештою, він мене викликав. У кабінеті шефа був Менеджер — вони стояли вдвох біля вікна і, здається, мали конфіденційну розмову. З моєю появою обидва замовкли.
— Боюся, я прийшов невчасно, — сказав я. — Мені вийти і повернутися потім?
— Ні, не виходь! — відрубав шеф і зняв окуляри, наче хотів роздивитися мене неозброєними очима.
Я побачив, як він дістає хусточку із задньої кишені штанів, — він усе туди клав, — і старанно протирає скельця окулярів.
Я вже давно почув, зовсім випадково, що у шефа астигматизм. Але я не був певний цього. Бо чув також, — і знову ж таки цілком випадково,— що немає в нього ні астигматизму, ні короткозорості, анічого. І що ті окуляри, які завжди на ньому, фальшиві. Тобто звичайні скельця. Як у акторів, що грають ролі короткозорих. Який сенс було йому носити такі окуляри, я не уявляв. Та й не хотів уявляти. Адже в службі безпеки все засекречено. Не тільки в сейфах загратованих приміщень, де зберігаються архіви з відомостями про злочинців та запідозрених у діяльності, спрямованій проти Режиму, або в тому, що їхня ідейна і моральна позиція не збігається з лінією Режиму. Секрети тут і в стінах, і в коридорах, і на сходах, і в ліфтах, і на внутрішньому подвір'ї, і на даху, і у вікнах, і на балконах, і в туалетах. Напевне, і в зливальному бачку встановлено надчутливий мікрофон, — така чутливість дозволена тільки для служби безпеки, — мікрофон, що фіксує всі звуки, і звичайні для туалету, і всякі вигуки, монологи та діалоги.
Ні, в мене не було ніякого бажання дізнаватися, чи є в шефа астигматизм, чи ні. Бо перша заповідь для кожного агента чи працівника служби безпеки — це розвідувати все, що відбувається поза стінами служби безпеки, навіть із небезпекою для життя, але не цікавитися нічим, що робиться в її стінах.
— Я тобі сказав, залишся! — мовив шеф, протерши окуляри. — А що виходити не треба, то не треба й повертатись. Ми маємо обговорити, Менеджер, ти і я, справу "Кафе "Спорт", про яку я тобі вже казав.
— Але ж я приніс звіт про справу "Туалетний папір". Він зайняв шість сторінок і...
Шеф спинив мене помахом руки. Узяв мій звіт, навіть не подивившись, і поклав на стіл. Праворуч від телефону.
— Гаразд, — сказав він. — Я беру звіт про справу "Туалетний папір", але для служби безпеки ця справа закінчилася. Якщо хочете сісти, хтось із вас двох, будь ласка. Я зараз викладу вам історію справи "Кафе "Спорт".
Сам він лишився стояти. Ми також.
— Усе це почалося сьогодні, — сказав він, — об одинадцятій ранку, коли я одержав листа, надісланого поштою вчора. Ось він, цей лист. І адресу, і текст надруковано на машинці.
Шефові Служби безпеки. У власні руки.
Завтра по обіді, 16 числа цього місяця, о годині 6.15—6.30 у кафе "Спорт" сидітиме визначний діяч антиурядової організації. Поки що він цілковито невідомий Службі безпеки. Додається його фотографія. На жаль, не остання, але вона досить чітка і, сподіваюся, може стати в пригоді для Служби безпеки, а надто в тому разі, коли вас зацікавить, з ким саме вказана особа має зустрітися в кафе "Спорт".
Що буде далі, мене не стосується.
— Ось і фотографія.
Ми подивились на фотографію. Вона нам нічого не промовляла. Цілком звичайне обличчя, із тих, що зустрічаються на кожному кроці. Безперечно, знімок чіткий: великі окуляри, великі вуха — одне велике вухо, — характерні вуса. З такою фотографією в руках агент служби безпеки зможе упізнати сфотографовану особу навіть серед сотні відвідувачів кафе "Спорт".
— Так почалася справа "Кафе "Спорт", — вів далі шеф.
Постукали в двері, і після шефового "так!" зайшов агент.
— Що сталося? — різко спитав його шеф. — Не думаю, щоб ти прийшов сповістити, що один із заарештованих у кафе "Спорт" заподіяв собі смерть. Досить і тієї несподіванки, яку ми мали з четвертим у справі "Туалетний папір", що уникнув наших рук.
— Ні, про самогубство не йдеться, — сказав агент. — Затриманий протестує. Вимагає очної ставки з другим.
Начальник посміхнувся. ,
— Заспокой його, — звелів він агентові. — Нагадай те, що я йому вже казав: скоро він матиме очну ставку, тільки це станеться в Центрі.
Агент вийшов.
— От бачите! Ну, то що ми повинні були робити з цим листом? Не брати до уваги? Ні! Ще зранку наші агенти влаштувалися в кафе "Спорт". Сіли за різні столики — хто зовні на тротуарі, хто в залі. Поодинці, по два, а то й по три за столик — і почали чекати. Що було ще робити? Єдині дані, які в нас були, — це фотографія незнайомого, ми розмножили її в багатьох примірниках. Отож наші люди придивлялися до всіх відвідувачів — схожі чи не схожі вони на фотографію. О шостій
дванадцять з'явився той, кого чекали. Не зовсім схожий на фотографію, трохи старіший і з іншою зачіскою. Зрештою, не було сумніву, що це той самий. Сів за столик з правого боку, поблизу великого вікна на бульвар. Замовив апельсиновий сік. "Прошу, добре охолоджений", — сказав він офіціантові. Випив сік через соломинку, дуже повільно. Як людина, що нікуди не поспішає. Розгорнув газету "Остання година", яку попросив у офіціанта, переглянув її, здається, без цікавості. Допив сік, — лишив у склянці на два пальці, — підвівся і пішов у туалет. Не знаю, чи вам відомо, що туалет у кафе "Спорт" вміщує лиш одну особу. Отже, в туалеті ми не могли за ним стежити. Через технічні труднощі... За дві хвилини, о шостій двадцять дев'ять, він вийшов з туалету і рушив між столиками до виходу. Наші агенти напоготові! Проходячи повз третій столик — третій від туалету, — він спіткнувся об праву ногу чоловіка, який там сидів, але не звернув на це уваги і йшов собі далі, до виходу. Але той розсердився і вигукнув: "Ви наступили мені на ногу, пане!" Незнайомець із фотографії зупинився й перепитав: "Я?" — "Так, ви! Ви наступили мені на праву ногу, а в мене там мозоль!" Тоді той подивився на нього іронічно і відповів: "Та що ви кажете? Повірте, я думав, що це у вас ліва". І швидко пішов до виходу, вийшов на бульвар Незалежності, повернув ліворуч, а позаду два наші агенти — сподівалися побачити, з ким він зустрінеться, щоб заарештувати обох. Але він ні з ким не зустрівся і був заарештований сам біля кінотеатру "Зоря". Щодо другого, з мозолем на правій нозі, — він єдиний, що входив із першим у контакт, можливо, з удаваною випадковістю, — то його заарештували також.