Все виглядало так, ніби природа готувалася до жорстокого видовища. І справді так було.
Кирило стояв навпроти Кари з оголеною шаблею. Калмик також тримав у руці вигнутий клинок і дивився на супротивника, скалячи зуби.
– Вовка в ньому видно навіть, коли Повні немає, — пробурмотів Міхей до Степана, який стояв поруч. Вони були майже ровесниками, останній, можливо, трохи старший, але точно не набагато.
– Бо звіра під серцем носить, — так само тихо відповів Степан. – Такі народжуються всюди – і серед нас, і серед людей. Але в них, напевне, частіше.
– Як клятий Сергій, — рикнув Міхей.
– Як він, — погодився Степан. — Але заспокоймося, бо ось-ось почнуть.
Грегорій по черзі наблизився до кожного з супротивників, поклавши їм на плече широку важку руку. Кирило та Кара були одягнені лише в сорочки та широкі штани, заправлені у високі чоботи.
– Ми всі вовчої крові, – урочисто оголосив отаман, – і як вовки, мужньо стоїмо в бою. Нехай переможе найкращий.
– Нехай переможе найкращий, — відповіла сотня голосів.
– Відповідно до закону, у бій вступає потерпілий, тобто наш брат Кирило, який звинувачує Кару, званого Калмиком, у зловживанні його ясиром. Кирило, вустами свого воєначальника Міхея з роду Грищих, вимагав бою, і я, як верховний начальник, даю на це згоду. Тож нехай станеться те, що має бути!
Перевертні утворили коло, в якому стояли бійці.
Першим наніс удар Кара. Вдарив він швидко, від зап'ястка, викинувши руку вперед, різким рухом повернувши лезо так, щоб воно сікло не скроню, як можна було очікувати від першого руху, а щелепу знизу. Однак, Кирило знав цю штучку, він просто відкинув голову назад і зробив випад з правої ноги, щоб сікнути вниз у живіт. Але Кара не дав себе застати зненацька блискавичною відповіддю. Вони давно воювали разом і встигли пізнати звички один одного.
– Трохи це займе часу, — зауважив Степан. — Вони обоє знають свою справу.
– Мабуть, – погодився Міхей. Він дивився на свого приятеля, що зараз бився, з певним занепокоєнням. Під час нападу на село Кирило постраждав — якийсь заядлий недобитий селянин несподівано вдарив його по спині вузлуватою палицею. Під час маршу це особливо не турбувало, але під час поєдинку вовк, напевно, дуже відчував травму. Навіть під час того першого прийому було видно, що він не міг викинути руку достатньо далеко, щоб дотягнутися до суперника. Навіть якби Кара не був таким швидким, вістря шаблі Кирила ледь торкнулося б сорочки Калмика. Збираючись вимагати притягнення суперника до відповідальності за його підлий вчинок, Міхей сподівався, що боротися з огидним приблудою випаде саме йому, але отаман розбирався в законі краще за нього. Він посилався на записи, вирізьблені на священних стовпах, згідно з якими під час війни чи походів лише відповідна особа могла вимагати своїх прав без чиїхось посередницьких чи представницьких функцій. А оскільки жінка Костенка була визнана власністю Кирила, то помститися кривдникові міг тільки він.
Калмик завернув зброєю млинка над головою. Можливо, він не був дуже розумним, але, безумовно, достатньо кмітливим, щоб помітити недомагання ворога. Він вирішив скористатися перевагою негайно, не чекаючи. Почав кружити навколо Кирила в його праву сторону, змушуючи того повертатись і направляти шаблю в такому напрямку, в якому рухи його були дещо ускладнені. Можливо, це була невелика перевага, але в поєдинкові не на життя, а на смерть все має значення. Раптом Калмик побіг, дроблячи кроки, потім щосили сікнув, зупинившись на місці. Кирило в останню мить відбив удар, викресавши з леза єдину іскру. Кара знову повів вправо і знову наніс сильний удар. Кирило здригнувся від уколу під лопаткою. Проклятий селянин з дубиною! І якби його хтось так вдарив під час різні, так ні – вискочив, як пилип із конопель, коли вовкозак відводив Сергієву жінку, і власне її він, мабуть, хтів пригостити деревиною. Мабуть, думав, що якщо вб'є бабу хорунжого, то родина не стане в'язати йому рук. Кирило в останню мить загородив собою Маріку, але удар був справді потужним, від якого перехопило подих на добру половину молитви.
– Ти вже мертвий. – Кара ще більше вишкірив зуби. Кирило ненавидів цю вічно перекошену від жорстокості рожу; він хотів би вибити ворогові білі ікла рукояттю шаблі, один за одним, повільно й з благоговінням.
Маріка сиділа на камені поза колом. Усе, що вона чула, це брязкіт зброї та гомін тих, хто дивився. Їй було байдуже, вона не могла уявити, щоб з нею трапилося щось гірше, ніж те, що сталося тієї ночі, навіть болісна смерть. Якби не маленька Гальшка, вона вкрала б ножа в когось із вовкозаків і покінчила з собою. Але поки дитина була жива, вона не могла сама вирішувати власну долю. Жінка ненавиділа огидного Кару, вона ненавиділа спокійного, як камінь, Міхея, ненавиділа старого отамана вовків, навіть цього Кирила, який спочатку пощадив її, а тепер хотів убити її ґвалтівника. Його вона, мабуть, ненавиділа найбільше. Можливо, тому, що в ласці вовкозака вона не бачила людських почуттів: ані жалю, ані навіть тіні зацікавленості. Було таке враження, ніби він робив те, що мав робити, а її не існувало. Тому вона навіть не намагалася дивитися на поєдинок.
Кара все ще кружляв навколо свого супротивника, але той прийняв інший підхід: замість того, щоб повертатися за ворогом, чекаючи атаки, він рушив в тому ж напрямку. Через це Калмикові довелося пристосуватися до нового ритму, втрачаючи власну перевагу. Було видно, що він починає злитися. Кирило вирішив підлити масла у вогонь.
– Як був ти дурнем, таким назавжди і залишишся, — сказав він спокійно, зневажливо. – Я маю на увазі, вже скоро. Щоб володіти шаблею, потрібен розум, бо залізо — це не просто якийсь голий пісюн, будь-куди його не встромиш.
Кара щось прошипів у відповідь, але невиразно, скоріше, це було прокляття, ніж злоба. Він зробив випад і наніс плаский удар, намагаючись вцілити між ребер. Кирило без особливих труднощів відбив клинок і коротко засміявся.
– Я ж казав, що шабля – не пісюн, але, думаю, що твоя жалюгідна срака налякає мене більше, ніж лезо.
– Забагато говорить, — прошепотів Степан.
– Він знає, що робить, — відповів Міхей.
Він чудово знав, до чого веде Кирило. Кара, незважаючи на те, що казав вовк, чудово вмів обходитися з залізом, але йому бракувало контролю, він був схильний до гніву та бойової люті. Те, що було придатним у сутичці чи битві, могло виявитися згубним у поєдинку один на один із досвідченим воїном. Калмик ще володів собою, червоний туман люті ще не затуманив його зір, але він уже був близький до вибуху. Кара заблокував ріжучий удар Кирила, відступив на півкроку і пірнув під лезо, що було по-батьківські направлено в щоку. Він намагався дотягнутися до ніг ворога. Чоловікові довелося відскочити, щоб не бути пораненим, і тоді Кара стрибнув, порізавши йому ліве плече, яке на мить було оголене: поранення дало про себе знати. Кирило трохи опустив шаблю. Він закрутився, щоб уникнути леза, що зачепило руку та порізало шкіру.
– Бачиш, розумнику? Я зробив тобі боляче!
– І це ти називаєш раною? – засміявся Кирило. – І ти, мабуть, кажеш жінкам, що те, що ти до них вливаєш, є справжнім насінням? Вони, мабуть, мають з тобою купу сміху!
Для запального Калмика цього було занадто. Він відчув, як його охоплює божевілля, світ розплився, звуки стали глухими, чоловік міг чітко бачити лише свого супротивника, а його тіло й обидві душі волали крові. Він кинувся в шалену атаку, розмахуючи шаблею і завдаючи численні удари. Він не намагався вдатися до будь-яких хитрощів чи витончених прийомів; він просто продовжував рухатися вперед мовби по своє власне. Частину ударів Кирило приймав на лезо, частину пропускав, а перед частиною просто відскакував. Він продовжував відступати по колу, чекаючи, поки Кара трохи втомиться. Однак не схоже було, що це станеться найближчим часом. Необхідність постійно закриватися клинком приводила до того, що біль у його побитій спині ставав дедалі сильнішим і нестерпнішим. Кирило знав, що йому треба швидко щось придумати, інакше цей божевільний вітряк зрештою наздожене його й порубає на шматки. Він озирнувся на вовків, які спостерігали за сутичкою. Лише хитрість могла зараз протистояти жорстокій силі. Він почав відступати в бік кола озброєних людей. Їм не можна було розійтися, тому, якщо він досягне своїх товаришів, його відштовхнуть до центру поля бою. Кожен стояв з оголеною шаблею, щоб захистити себе на випадок, якщо ненавмисний удар припаде в їхній бік, що легко могло статися в гарячці.
– Ти все ще стверджуєш, що Кирило знає, що робить? – глузливо спитав Степан.
– Тихше, дай мені подивитися, – докорив йому Міхей.
Кирило був уже за крок від стіни козаків, які приготувалися вдарити його, щойно він опиниться на відстані витягнутої руки, але тут раптом вовкозак відскочив ліворуч, перекинувся через плече, загарчавши від болю, що пронизував спину і поранене плече. І Кара, засліплений жадобою вбивства, зіткнувся з підготовленими клинками, від яких його шабля задзвеніла. Своїм поривом він налетів на глядачів, і ті відштовхнули його сильно, можливо, навіть сильніше, ніж потрібно. Мало хто відчував дружні почуття до лютого і непередбачуваного Калмика.
Кирило, і справді, міг закінчити двобій на цьому етапі, вдаривши по шиї противника, який намагався утримати рівновагу, але він був занадто далеко, і коли підбіг, Кара вже був готовий поставити захист. Однак несподівана подія вивела його з бойового амоку, і раптом змусила відчути крайню втому. Саме на це розраховував його зболілий суперник. І його кілька разів охоплювало бойове шаленство під час битв з татарами чи волохами, тож він чудово знав, що ціною за це є втрата сил. Проте Кирилові довелося поспішати, бо вовкозаки дуже швидко долали втому навіть у часи, далекі від Повні. Тому він атакував щосили, не звертаючи уваги на кров, що хлинула з рани. Він завдавав короткі, потужні різані удари і смертельні уколи. Вже раз чи два лезо пройшло повз запізно поставлені завіси; з різаної рани на грудях і животі Калмика вже сочилася посока. Її запах п'янив Кирила і змусив його перестати зважати на будь-які незручності. Він підскочив ближче до свого противника, схопив його за праве передпліччя, потягнув на себе, відступаючи вбік, а потім не глибоко, але сильно різонув.