Бо чуття й думки її, з одного боку, були занехаяні через брак уважного й суворого догляду, а з другого, дуже покалічені нерозважною, вередливою жорстокістю, тож вона мала б відчути майже заспокоєння й полегкість від того, що її ведуть твердою рукою правдивим шляхом, і веде той, хто начебто бажає їй тільки добра.
Одначе її не так ведено.
Пані Рігіце стільки уваги приділяла політиці та інтригам, стільки крутилася при дворі, що по півдня або й по цілому дню не бувала дома, а як і бувала, то мала повно всіляких справ і полишала Марію робити з собою і з своїм дозвіллям, що їй завгодно.
Коли ж вона врешті й знаходила хвилину для небоги, то через те, що пропустила так багато часу, була вдвічі нетерплячіша й гостріша. Тож і не диво, що. такі стосунки видавалися Марії просто безглуздими і вона вже ладна була вважати себе за поштурхача в родині, якого всі ненавидять і ніхто не любить.
І ось тепер, коли вона стояла біля вікна й дивилася на місто, почуття занедбаності й самоти знову пойняло її, вона схилила голову на підвіконня й розгублено стежила, як повільно пропливали по небу хмари.
Вона так добре розуміла все те, що Люсі казала про тугу. То наче щось горить у тебе всередині, і нічого не можна вдіяти, тільки терпіти — хай собі горить... О, вона таке спізнала... А що буде далі? Дні минають, схожі одні на одних. І нічого, анічогісінько радісного! Чи довго ще так буде? Авжеж, довго. Навіть, як мине шістнадцятий? Та не всі ж люди й далі так живуть! Не може бути, щоб її і в шістнадцять років змушували ходити ще в дитячому очіпочку. Он же сестра Ане-Марія не ходила! Тепер вона вже заміжня... Ще й досі в пам'яті стоїть її весілля. Як тоді гуляли, як співали ще довго по тому, як її відіслано спати... А музики як грали! Вона й сама залюбки вийшла б заміж. Але за кого? Може, за швагрового брата? Він, щоправда, страшенно бридкий, але якби вже таке сталося... Вона була б рада-радісінька. Бо чим же тішитися в житті? Хіба є чим? Щось вона не бачить.
Марія відійшла від вікна, задумливо сіла до столу й почала писати:
"Щире вітання посилаю тобі, завше в бозі люба Ане-Маріє, дорога сестро й пораднице моя. Хай береже тебе Господь, і дякую за добрість твою. Я взялася писати pour vous congratuler[17], оскільки ти щасливо обродинилася й тепер уже весела та здорова. Люба сестро, я живу гаразд і також здорова. Тітка живуть по-великопанському, і буває в нас часто багато гостей, здебільшого cavaliers[18] із двору, і, крім кількох старих дам, приходять тільки особи чоловічої статі. Багато з них знали нашу небіжку матір і хвалять її за вроду й таке інше. Мене щоразу садовлять до столу з гістьми, але ніхто зі мною ні про що не говорить, опріч Ульріка-Фредеріка[19], та краще б і він не говорив, бо в нього все більше chicane[20] та raillerie[21], замість поважної розмови. Він ще дуже молодий, а вже має не вельми гарну славу, вештається по шинках та пивницях і ще десь там. Новин у мене ніяких нема, хіба те, що нині в нас гості і він також буде. Щоразу, як я озвуся по-французькому, він дуже сміється й каже, ніби так говорили сто років тому. Воно, може, й правда, бо як панотець Єнс подорожував там, то був ще зовсім молодий. Однак він дуже хвалить мене за те, що я вмію складно вести мову, каже, що ніяка з придворних дам не вміє краще, тільки я думаю, що то просто лестощі, і вони мене зовсім не обходять. Із Тьєле давно вже нема ніякої звістки. Тітка лається та гнівається щоразу, коли згадує про нечувану річ, тобто, що наш любий батечко живе з тією, з якою він живе, з бабою такого посполитого роду. Мені часом буває так гірко через це, та нічого не вдієш. Ти не показуй цього листа Стюхо, але привітай його щиро.
Вересень, 1657.
З любов'ю твоя сестра
Марія Груббе
Вельмишановній пані Ане-Марії Груббе, дружині Стюхо Гея з Гердслева, моїй товаришці й сестрі писано від щирого серця".
Гості підвелися з-за столу й перейшли до великої зали, де Люсі розносила позолочену воду. Марія сховалася в заглибині вікна й прикрилася широкою завісою. Ульрік-Фредерік підійшов до неї, перебільшено шанобливо вклонився і з вельми поважним виглядом висловив свій жаль, що за столом йому довелося так далеко сидіти від мадемуазель. Говорячи, він поклав невелику засмаглу руку на підвіконня. Марія позирнула на неї й зашарілася, мов рожа.
— Пардон, мадемуазель, бачу, ви аж почервоніли з гніву, що я дозволив собі висловити вам своє найпокірніше шануваннячко. Либонь, я буду аж надто зухвалий, коли спитаю, чим же я, негідний, так образив вас?
— Я ані почервоніла, ані розгнівалася.
— Вам подобається називати сей колір білим? Bien![22] Я лишень хотів би знати, як же ви іменуєте той колір, що його має так звана червона троянда?
— Невже ви ніколи не годні сказати розважного слова?
— Стривайте, я подумаю! О так — признаюся, що таке справді зі мною лучалось, тільки страшенно рідко.
Doch Chloë, Chloe, zürne nicht!
Toll brennet deiner Augen Licht
Mich wie das Hundsgestirn die Hunde,
Und Worte schäumen mir vom Munde
Dem Geifer gleich der Wasserscheu ...[23]
— Ну, на таке ви мастак!
— О мадемуазель, ви так мало спізнали владу Амура! Повірите мені? Бувають ночі, коли я, вражений коханням, скрадаюся на шовковарню, перестрибую через балюстраду в сад до Крістена Скеля[24], стою там, мов статуя, серед духмяних троянд та лакфіолів і не зводжу очей з вашого вікна, аж поки ніжна Аврора проведе своїм рожевим пальчиком по моїх кучерях.
— О мсьє, мені здається, ви помилилися найменням, згадуючи Амура. То, напевне, мав бути Вакх. І можна легко заблукати, коли вештатися ночами. Бо ви не в Скелевому саду стояли, а були в "Могенса в Кападокії", серед чарок і пляшок. І якщо ви не могли ворухнутися й сиділи, мов статуя, то не через любовні мрії, а тому, що ногами не володіли.
— Ви до мене вкрай несправедливі. Як часом і буває, що я заглядаю до шинків, то не задля плезиру або ж розваги, а тільки щоб притлумити тугу, що точить моє серце.
— О!
— Ви не здаєтесь на мене, не вірите в постійність мого Амура. О небо! Чи бачите ви східне віконце на вежі святого Миколи? Цілих три дні я просидів коло нього й милувався вашим прегарним личком, як ви сиділи за п'яльцями.
— Ох, та й невдаха ж ви! Ледве розтулите рота, як уже спіймаєтесь на марнословстві — адже я ніколи не сиділа за п'яльцями навпроти святого Миколи. Знаєте таку байку?
Вночі серед поля
Піймав старий троля[25]
Й так тролеві каже:
"Чекай-но лиш, враже!
Тепер аж тоді ти опинишся знову на волі,
Як мовиш те слово, що ним ти правуєш
в чортівському колі".
І троль на те йому: "Слухай!"
Старий тільки руку до вуха —
А троль і пропав серед ночі,
Немов не з'являвся на очі.
Чи може ж тут бути мова,
Що троль не дотримав слова?
Ульрік-Фредерік шанобливо вклонився їй і відійшов, не промовивши й слова.
Вона поглянула, як він ступав по підлозі. Атож, гарна-таки в нього була хода! Шовкові панчохи були білі, аж мерехтіли, й облягали ноги без єдиної згорточки, особливо коло кісточок. А які ж прегарні були довгі, вузькі черевики! Досі вона ніколи не помічала, що в нього на чолі був невеличкий рожевий шрам.
Вона крадькома позирнула на свої руки й ледь скривилася: їй-бо здалося, що пальці в неї закороткі.
III
Надійшла зима. Настала тяжка пора для лісової звірини й польових птахів. Убоге випало Різдво за обмащеними глиною стінами й за шпангоутами шхун. Західне узбережжя було геть завалене уламками потрощених суден: обмерзлими снастями, поламаними щоглами, розбитими човнами й цілими мертвими кораблями. Все те добро накопичувалося на березі, перемелювалося й перетиралося на непотрібний брухт, тонуло й засипалося піском, бо вітер не стихав, море бурхало далі й стояв лютий холод, тож ніщо не доставалося до рук людям. Завірюха зрівняла небо з землею, накидалася на злидні й лахміття, вдиралася в нещільні ляди й видавлені люки, упихалася під дахи й під двері до тих, хто живе в достатках і вбирається в хутра. Жебраки й подорожні замерзали в канавах, під греблями, бідні вмирали з холоду на солом'яній постелі, та й худобі в багатих було не краще.
Потім завірюха стихла і впали пекучі, безвітряні морози. Почалася сувора пора для держави й для країни. Зимова покута за літню дурість: шведське військо висіло на данський берег.
Тоді настав мир. Далі надійшла весна з яскравим листям і гарною годиною, але цього року зеландські хлопці не їздили верхи на Великдень по місту — скрізь кишіло шведськими вояками. Панував мир, та все одно відчутно було тягар війни і все показувало, що мир той недовго триватиме.
Коли травнева зелень потемнішала й погрубішала від літньої спеки, шведи підступили до Копенгагенських валів.
Другої серпневої неділі під час вечірні несподівано пішла поголоска, що шведи висіли в Корсері[26].
Миттю на всіх вулицях стало повно народу. Люди походжали спокійно, поважно, однак безперестанку говорили всі разом, і їхні голоси та їхня хода зливалися в один могутній, невиразний деркотливий гомін, що ані дужчав, ані притихав, ані вривався, а котився й котився з дивною гнітючою одноманітністю.
Поголоска дійшла до церкви посеред казання. Хапливим здавленим шепотом стрибнула вона з заднього ряду стільців до чоловіка, що сидів у другому, до трьох людей у третьому, поминувши в четвертому старого діда, що примостився одинцем, до п'ятого ряду й далі аж наперед. Люди в середніх рядах оберталися до задніх і кивали головами — мовляв, усе зрозуміло, а один, що сидів посамперед, навіть підвівся й підозріливо позирнув на двері. Невдовзі вже ніхто не дивився на священика. Всі посхиляли голови, наче задумалися над словами казання, одначе вони перешіптувалися, часом замовкали, на хвильку напружено дослухаючись до священикових слів, немов зважуючи, чи далеко ще до кінця, тоді знову починали шепотіти. Глухий гамір натовпу з вулиці виразнішав, і його ставало тяжко слухати: люди в церкві нишком почали ховати в кишені псалтирі.
— Амінь!
Усі обличчя повернулися до священика. Під час загальної молитви всі міркували про те, чи священик щось знає. Потім помолилися за королівський двір, за державних радників і за шляхту взагалі, за всіх, хто посідав високе місце або виконував почесну службу, і в багатьох на очі навернулися сльози, а коли дійшли до прикінцевих слів, дехто почав схлипувати, і з сотні вуст тихо, але виразно злинуло:
— Господи, змилосердься й відверни від землі й держави нашої війну й кровопролиття, джуму й наглу смерть, голод і неврожай, бурю й негоду, потоп і вогонь, щоб ми за милість твою довіку славили й звеличували святе ім'я твоє.
Ледве скінчився псалом, як церква вмент спорожніла, тільки лунали ще згуки органа.
Другого дня юрми людей, що знову були на ногах, дістали вже певну мету — мали куди йти, бо шведський флот закинув кітвиці побіля Драгера.