Найдальша головешка перетліла надвоє і вже не палахкотіла; свічка, яку він поставив був на камін, догоряла. Та однаково в кімнаті було видно, і світло йшло з якогось іншого місця. Обернувшись, він побачив дружину Філіпа Голла, що стояла на порозі кімнати з нічною свічкою в одній руці й мідним чайничком у другій, і його сукня — а він був певен, що то його сукня, — досі була на ній.
— Гелена! — вигукнув Дартон, скочивши на рівні.
Вона збентежилась.
— Я… не знала, що ви тут, містере Дартон, — вибачливо сказала вона, зашарівшись. — Я думала, всі пішли спати… хотіла скип'ятити трохи води — моєму чоловікові наче погіршало. Та, може, розпалю вогонь на кухні.
— Не йдіть звідси через мене. Поставте чайника тут, як ви хотіли, — сказав Дартон. — Дозвольте, я допоможу вам.
Він ступив наперед, щоб узяти в неї чайник, але вона йому не дозволила й сама поставила посудину на вогонь.
Вони стояли далеченько одне від одного — між ними був камін і свічка на ньому — і чекали, поки закипить вода; Гелена невідривно дивилася на чайник. Дартон перший порушив мовчанку.
— Покликати Саллі? — спитав він.
— О ні, — квапливо заперечила вона. — Ми й так завдали їм доволі мороки. Ми тут не маємо ніяких прав. Але ми іграшки долі й повинні були прийти сюди.
— Ніяких прав! — уражено повторив він.
— Ніяких. Я не можу пояснити зараз, — відповіла Гелена. — Чогось чайник довго не закипає…
Знову запала мовчанка, і годі було знайти кращий приклад до приказки: "Хто над чайником стоїть, він у того й не кипить".
Геленине лице було з тих, що просять помочі ніби мимоволі, — пряма протилежність обличчю Саллі, яке аж світилося певністю. Дартон перевів погляд із чайника на Геленине лице, тоді знов на чайник, тоді на лице — вже надовше.
— То я не дізнаюся хоч трохи про ту таємницю, що морочила мене цілий вечір? — сказав він. — Як це так, що жінка, яка погребувала мною, бо її, як я гадав, не задовольняло моє становище, виявилася дружиною чоловіка, в котрого, з усього видно, справи гірші, ніж у мене?
— Він перший запропонував мені руку й серце, — відказала вона.
— Як! Ви знали його тоді?
— Так, так! Прошу, не кажіть більш нічого, — благально мовила вона. — Хоч яка була моя помилка, я відпокутувала її за ці останні п'ять років!
Серце Дартона могло несподівано переповнятися почуттями. Він любив прощати.
— Я шкодую від щирого серця, — мовив він, несамохіть наближаючись до неї.
Гелена відступила на крок чи на два, і він похопився, хутко вернувшись на своє місце. Там він постояв мовчки, поки чайничок засвистів.
— Що ж, ви могли б бути моєю дружиною, якби того захотіли, — сказав він нарешті. — Але все це минулося. Проте, коли ви бідуєте, я буду радий допомогти вам і матиму на те право, як чоловік вашої зовиці. А ваш дядько знає, що ви в такій скруті?
— Дядько помер. Він нічого мені не залишив. А в нас двоє дітей на руках.
— Як — нічого вам не залишив? Чому ж він учинив так жорстоко?
— Я зганьбилася в його очах.
— Слухайте, — поважно мовив Дартон. — Дозвольте мені подбати про ваших дітей, принаймні поки ви такі невлаштовані. Самі ви належите іншому, тож про вас подбати я не можу.
— Ні, можете, — пролунав чийсь голос, і раптом поруч них опинилася третя постать. Це була Саллі. — Можете! Адже, здається, ви того бажаєте? — повторила дівчина. — Вона більше не належить іншому. Мій бідний брат помер!
Розпашіле обличчя, блискучі очі — вся її гордовита вдача була в цю мить на видноті.
— Я все чула! — палко говорила вона до нього. — Тепер можете опікуватися нею так само, як і її дітьми!
Тоді вона обернулась до схвильованої братової.
— Я щось почула, — сказала Саллі тихим голосом, дуже відмінним від того, яким були вимовлені попередні палкі слова, — і зайшла до нього. Мабуть, це було тієї хвилини, як вийшли ви. Він оддав богу душу так швидко й легко, так несподівано, що я навіть не встигла покликати вас.
Із плутаної розмови, що почалася потім, Дартон тільки й добрав, що, поки він куняв при вогні, цьому братові, якого він ніколи не бачив, погіршало, і що в той час, коли Гелена ходила по воду, несподівано настав кінець. Обидві молоді жінки подалися нагору, і він знову лишився на самоті.
Постоявши отак хвильку, він вийшов у сіни, прочинив двері й виглянув надвір; тоді, обережно зачинивши двері за собою, вийшов і став під крислатим явором. Непривітно мерехтіли зорі, і холодом дихала волога, що впала дощем на землю. Дартон був у дивному становищі, і він відчував це. Несподівана поява до краю зубожілої Гелени (молодої леді, дочки покійного морського офіцера, яку виховував дядько-опікун і яка років десять тому не захотіла стати дружиною Дартона), палкі, майже сердиті слова Саллі, коли та застала їх удвох, раптове Геленине вдівство — усьому цьому, що зненацька заразом звалилось йому на голову, нелегко було дати раду в одну хвилину, і він мусив питати себе, чи йому слід покинути дім, а чи запропонувати свою допомогу. Якби не поведінка Саллі, він без вагань зробив би це останнє.
Він усе ще стояв під деревом, коли двері перед ним одчинилися і на порозі стала місіс Голл. Не завваживши його, вона пішла попід будинком до хвіртки на город. Дартон рушив за нею, маючи на меті з нею поговорити. Ось господиня стала, ніби в задумі, а тоді пішла далі до місцини, куди найперше зазирає весняне сонце і не задуває північний вітер, — там рядком стояли вулики. Збагнувши, куди й чого прямує місіс Голл, Дартон став чекати, поки вона зробить те, що надумала.
У тих краях був такий звичай: коли хто помирав у родині, то будили бджіл, постукуючи по вуликах, — люди вірили, буцімто, як цього не зробити, бджоли засумують і вигинуть наступного року. Коли у відповідь на її постукування загуло в першому вулику, місіс Голл перейшла до другого і так обійшла весь рядок. Тоді вона повернулася йти назад, і він виступив їй назустріч.
— Що я можу зробити для вас у цій біді, місіс Голл? — спитався він.
— О… нічого, спасибі вам, нічого, — мовила вона крізь сльози, тільки тепер завваживши його. — Ми покликали Ребеку та її чоловіка, і вони зроблять усе, що треба.
В кількох словах вона переказала йому подробиці того, як прибився додому її син із надсадженим здоров'ям (насправді ж він прийшов помирати, хоча вони про те й не здогадувались), і запропонувала, пославшись на розмову, що відбулася між нею і дочкою, відкласти весілля.
— А так, річ звісна, — відказав Дартон. — Зараз я йду просто до заїзду, розкажу Джонсові, що скоїлося.
І, вже потиснувши їй руку, він обернувся нерішуче й додав:
— Чи не переказали б ви матері його дітей, що, оскільки нині вони зосталися без батька, я був би радий узяти старшенького собі, як вона і ви не матимете нічого проти?
Місіс Голл пообіцяла, що перекаже вдові свого сина Дартонову пропозицію, і вони розпрощалися. Він пішов наниз по корінню, яким був помережаний схил, і щез у напрямку заїзду, де розповів Джонсові, що обставини змінилися. Тим часом місіс Голл зайшла в дім. Саллі була якраз у вітальні сама, і мати сказала їй, що Дартон зразу пристав на те, щоб відкласти весілля.
— Ще б пак він не пристав, — одказала Саллі з невеселим притиском. — Весілля відкладено не на тиждень, не на місяць і не на рік. Я ніколи не вийду за нього, а вона вийде!
IV
Час минав, і мало-помалу в садибі на Белебні знову запанував мир під заспокійливою дією повсякденних клопотів. Безладне, вельми безладне листування тяглося поміж Саллі Голл і Дартоном, що, не зовсім певний, як йому розуміти її роздратовані слова, сказані в ніч братової смерті, досі чогось вичікував. Гелені з дітьми майже довелось поселитися в молочарні, і тому Дартон гадав, що розумніше буде стояти осторонь.
Одного дня, десь через сім місяців, коли Дартон, як звичайно, трудився на своїй фермі за двадцять миль од Гінтока, йому принесли записку від Гелени. Вона дякувала йому за добрі наміри щодо її дітей, про які її в належний час повідомила свекруха, і заявляла, що з радістю віддасть йому старшенького хлопця. Гелена, сказати щиро, мала в тому серйозну потребу, адже дядько зоставив її без грошей і всі її звертання до якихось родичів на півночі нічого не дали. До того ж, писала вона, коло Гінтока не було путящої школи, куди можна було б послати дитину.
Хлопець прибув гарного літнього дня. Півдороги з ним їхали Саллі та його мати — до "Білого коня" в Чок-Ньютоні, де його передано в руки Дартоновому управителю, що дожидав їх там у блискучому візку на ресорах.
Його записали до народної школи в Кастербріджі, за три чи чотири милі від Дартона, що спочатку навчив хлопця їздити на поні, на якому той ганяв чвалом до школи та зі школи і (як сподівався Дартон) щодня після коленої такої подорожі приносив повну голівку знань. Присутність хлопця мов звіяла задумливу мовчазність, у яку наостанку запав був Дартон.
Коли настали різдвяні канікули, було влаштовано так, щоб малий перебув їх коло матері. З якоїсь-то причини і цього разу вона мала зустріти його в "Білому коні", тільки тепер не управитель, а сам Дартон був із хлопцем, і їхали обидва верхи.
Добувшись до "Білого коня", Дартон спитався, чи тут міс і молодша місіс Голл. Ту ж мить на порозі з'явилась сама Гелена.
— В останню мить Саллі чогось перехотіла їхати, — збентежено промимрила вона.
Ця зустріч і вирішила спільну долю цих двох людей, що колись були розійшлися, а тепер сходились помалу. Проте ще якийсь час мова про це не заходила. Саллі Голл, відмовившись їхати з Геленою, по суті, перша їх підштовхнула. Скоро вона зробила другий крок, написавши ось яку записку.
"(Особисто).
Дорогий Чарлзе!
Проживши тут стільки з Геленою та близько з нею зійшовшись, я, природно, дізналася про її історію, а особливо про ту її частину, що стосується Вас. Я певна, що в належний час вона прийме Вас за чоловіка, і, я гадаю, Ви повинні надати їй таку змогу. В своїй давній записці Ви питали, чи я не шкодую, що виявила роздратування (це вам тільки так здалося) тієї ночі, коли почула, як Ви з нею розмовляли. Ні, Чарлзе, я зовсім не шкодую, що сказала тоді ті слова.
Щиро Ваша Саллі Голл"
Отак зрушилося Дартонове серце, і сам плин часу переносив його помалу туди, де воно жило колись. У липні Дартон пішов до свого приятеля Джафета просити його виконати нарешті весільний обов'язок, відкладений більш як півтора року тому.
— З дорогою душею, вірний чоловіче! — палко сказав молочар Джонс.