– Але з роками та достоїнствами пробуджуєш у собі більшого звіра.
– Не звинувачуй мене у звірстві, ти, хто хотів попередити справжніх чудовиськ про те, що на них чекає!
– Тобі не шкода Костенка? – Тетеря ніби не звернув уваги на слова гетьмана. – Спочатку вовки на нього взялися з твоєї причини, бо він виконав наказ проти свого серця, а тепер і ти?
– У козака одна душа, – зі сміхом сказав Тимошко, – а ось ворогів на пучки, які хочуть її в нього вирвати. Така вже доля молодця.
□□□
Сергій прокинувся пізно, близько полудня. Вони по черзі чували ще одну ніч, але нічого не сталося. Хорунжий зазирнув у колиску. Вона була порожня. Бабуся, мабуть, повела малу працювати до скромного городу або до лісу за коровою. Всупереч тому, що казала знахарка, мати врятованої дівчинки не забула висловити подяку. Одного дня вона привела цю корову – маленьку й худу, але молочну. Це була приємна зміна після монотонного доїння кіз.
І справді, коли хорунжий став на порозі, стара жінка вийшла з хліва з Гальшкою, загорнутою в хустку і закріпленою між висохлими грудьми.
– Дивись, твій батько.
Але дівчинка не дивилася в бік будинку. Її увагу привернув чорний дрізд, що сидів на низькому даху та свистів. Параска поставила відро з молоком на лавку біля криниці та витерла піт з чола. Вона раділа з наявності корови, але не показувала цього.
– Вони, мабуть, самі її не могли прогодувати, – відбуркнула вона, коли Сергій похвалив щедрість господині.
– Та що ви кажете: не могли її прогодувати – заперечив він зі сміхом, щоб подражнити стару. – Що там та корові потрібно, трохи трави та й усе.
Параска лише відмахнулася. Він був той ще хитрун, в цьому старенька вже переконалася. Вона раділа про себе, що коли троє інших привели його, він був непритомний, бо якби вона хотіла його спокусити, він, мабуть, відшмагав би її нагаєм, а може, навіть і за конем потягнув, і вона б цього, можливо, не витримала. Він також нагадував їй якогось козака, який приїжджав до неї в гості багато років тому. Їй тоді було понад сорок років, але вона була все ще гарна; багато чоловіків із радістю подолали б свій страх перед чаклунством, щоб насолодитися жінкою. Але вона не хотіла жодного. І ось одного дня з'явився інший. Він хотів поради, як заманити дівку в пастку. На вправне око цілительки відварами нікого він спокушувати і не мусив, бо він був гарний, а колір шкіри був — як кров з молоком. Вона швидко зрозуміла, що з тою порадою тільки відвід очей. Навіть вечора не дочекався, щоб взяти Параску в обійми.
Спочатку вона піддалася, але потім перелякалася. Вона погрожувала прокляттям, виривалася, але він виявився невблаганним. І вона і справді не хотіла... Він посів її ґвалтом, а потім пішов. Тож вона сіла вночі біля вогню, приготувала трави та горщик окропу, щоб чари на кривдника відчинити. І вже кинула в казан богульник, вже приправила відвар шавлією, вже почала бурмотіти заклинання, як раптом її охопила туга за цими могутніми руками, за запахом чоловіка, за його гарячими губами. Вона вилила воду на вогнище, а потім провела безсонну ніч, метаючись між тугою та ненавистю. Заснула лише вранці. Коли прокинулася, першою думкою було те, що вона більше ніколи його не побачить. Він був молодший за неї, мабуть, навіть на десяток років. Останні перспективи кохання, яких вона мало відчула у своєму житті, вислизали від старіючої жінки.
Коли вона вийшла на ґанок, то застигла на місці. Він стояв посеред двору, де вона пізніше наказала викопати криницю, коли стара, що була за будинком, висохла. У руці він тримав букет жалюгідних, як на цю пору року, польових квітів, а на його прекрасному обличчі читався вираз каяття. Він нерухомо чекав, що зробить Параска. Він був готовий піти в будь-яку мить, якщо вона йому так накаже, це вона відчувала всією собою. І аж ніяк не знала, що ж робити. В будь-якому разі, наступну ніч вони провели разом, і вже не треба було застосовувати сили, щоб посісти її. Потім приходив і відходив. Часом, не було його місяць, часом – і півроку, але, кіекць кінцем, з'являвся, і вже обов'язково зимою. Але до якогось часу. Минуло кілька років, знахарка здужила вже прив'язатися до коханця, але прийшов час, коли вона знову залишилася сама.
Вона терпляче чекала з весни до першого снігу, а потім із тремтячим серцем запитала у лісового джерела, чи повернеться чоловік. Відповідь була чіткою та жорстокою.
Саме такої вона і чекала... Чекала з того моменту, як з якоїсь невідомої причини висохла криниця...
Жінка отямилась від спогадів. Так, хорунжий нагадував їй про Федора. Але тепер вона була занадто стара, щоб навіть пам'ятати про це, не до кохання їй, а до власних молитов біля димаря.
Дрізд невпинно співав на радість Гальшки. Дівчинка дивилася на птаха і простягнула ручку, яку їй вдалося звільнити з хустки.
– Я допоможу, бабко. — Сергій раптом опинився біля цілителя і схопив відро з молоком.
– Залиш, соколе, — сказала та, забираючи у нього посудину. — Немає сенсу силуватися.
Гальшка нарешті помітила батька і променисто посміхнулася.
– Вважаєш, бабо,, нам ще треба чувати? — спитав Сергій. – Як то кажуть, сон – мара, а Бог – віра. Не потрібно турбуватися хтозна-про що.
– Сонце світить, соколе, і тоді все виглядає інакше, здається простішим. Але коли настає ніч, світ одразу стає ворожим, втрачає свої кольори, і залишаються лише сірий та чорний. Не випадково нам наснився один і той самий сон.
– Не той самий. – Він похитав головою. – Я бачив якусь чорну карету, а ти бачила собаку з палаючими очима.
– Нам наснилося зло, Сергію. Чисте зло, незаплямоване променем світла. Обом одночасно. Повір мені, досвідченій жінці, такі речі не трапляються без причини.
Хорунжий не відповів. У глибині душі він знав, що Параска має рацію, але не хотів, щоб це було так. Він взяв доньку за ручку і поцілував її.
– Добре мати такого, про кого є турбуватися, – зауважила знахарка.
– Добре, – він кивнув і засумував. – А в бідної Маріки навіть цього не було.
– Ти вже вважаєш її мертвою, – пробурмотіла стара.
– А чи вона жива? Серед вовків, які хотіли мені помститися? Вони, мабуть, розірвали її там, саму та у відчаї. Я бачив її очі, бабуня. Той, хто хоче жити, так не виглядає. Людина так не виглядає…
– Мабуть, навіть краще, якби її вбили вовки. Але хто знає, соколе, хто зрозуміє їхнє право?
– Вовче право, – прошепотів він.
– Так, вовче право.
Сергій важко зітхнув, подивився на хмарне небо. Було тепло, але задушливо, ніби вдень мала прийти гроза.
– Ох, бабко, поселився б я з тобою, може, якусь тітку з села взяв, щоб про малу було піклування. І було б нам добре.
Параска погладила Гальшку по голівці. Дівчинка позіхнула, широко роззявивши рота.
– Час подрімати, маленька, чи не так? — тихо промовила цілителька. — А ти, синку мій, можеш залишатися тут скільки завгодно, навіть жити тут вічно. Але не бери жінку лише для того, щоб доглядати за дитиною. Немає нічого кращого за рідну матір. З мачухою ніколи не відомо. А хто знає, може, покохаєш когось іншого, тоді життя буде іншим.
– Де мені там до кохання? — знизав він плечима. — У мені все вигоріло. Від старого життя залишилася лише ця дитинка і стільки ж серця в грудях, скільки для неї.
– Цього ніколи не знаєш напевно, — похитала головою ворожка. — Можливо, ти здивуєшся самому собі та тому, що колись народиться в твоєму серці.
Сергій не мав наміру сперечатися з Параскою. Він чудово знав, що відчуває і як сильно йому боляче. Порожнечу в грудях могла замінити лише куля чи лезо шаблі. Якби не дочка, він би, можливо, й покінчив з собою. Але нехай стара думає інакше, якщо так вважає.
□□□
Кавалерійський загін стояв напоготові, чекаючи наказів. Короман із задоволенням оглядав щільний стрій. Козаки стояли стремено до стремена, двома довгими рядами, між якими можна було вільно їздити верхи, проводячи огляд. Кожен з молодців був одягнений у бурий стьобаний каптан, у того і іншого була накинута кольчуга, інші прикріпили наплічники та наручі, що в них було. Якби це було коронне військо, така різноманітність, мабуть, різала б око, але у вільному загоні вона здавалася цілком природною. У деяких до сідел були прикріплені калкани[19], часто гарної роботи, оздоблені шовковою ниткою та позолоченими ґудзиками.
Шаблі, пістолі та стволи мушкетів, гвинтівок-яничарок чи мисливських рушниць блищали, всупереч козацьким звичаям. Молодці дуже дбали про свою вогнепальну зброю, тримали її в бездоганній чистоті, але під час експедицій вони навмисно робили все, щоб сталь покривалася іржею. Тоді їх було важче помітити. Цього разу, однак, полковник наказав їм йти в бій, як на парад. Вони мали битися не криючись, а цілком відкрито. Він хотів, щоб його підлеглі представили себе якомога найкраще. Це мало б вразити вовкозаків.
Демен подивився на північ. Їм залишалося лише перетнути ліс, а за ним, у відкритому степу, чекала вовкозацька січ, фортеця розміром з велику станицю, далеко не така велика, як знаменита Запорізька Січ, де на островах, укріплених військовим мистецтвом, могли жити багато тисяч козаків. Однак, як і у випадку садиби запоріжців, нікому ще не вдавалося захопити таке місце. Названий переможним похід Сергія Костенка на Залізні Хутори, з якого Хмельницький намагався вчинити вікторію, що дорівнювала б Корсуневі чи Жовтим Водам, переконав небагатьох, що вовків можна перемогти. Сам хорунжий і не укривав, що втратив багатьох людей у зіткненні з жінками та підлітками. Там не було ні одного переміненого у повноті сил, до того ж козаки захлпили Залізні Хутори зненацька в той час, коли бестії не могли одягти вовчу шкіру.
Цього разу все мало бути інакше. Хмель вирішив довести, що можна розправитися з вовкозаками навіть у найнебезпечніший час. Короман лише сподівався, що ченці, які безперервно бурмотіли, стануть у нагоді. Якщо ні, тоді все військо чекає загибель.
До полковника під'їхав Яцько Горош, сотник кінноти. У нього було похмуре обличчя, на командира він дивився з-під лоба. Не дивно. Того ранку Короман наказав повісити друга Яцька, десятника Сидора. Він засудив його за непокору. За те, що спочатку затримався з людьми під Корзином, а потім привів їх до загибелі через власну дурість.