Кіташ занепокоївся. Він помітив дещо дивне в оточених. Вони не боялися, це було видно.
– Їдьмо! – крикнув він командиру. – Нам до них ніякого діла, і їм до нас!
– Подивись, яка у того вищого гвинтівка. З такої навіть ведмедя вполюєш!
Сидір добряче випив, і хоча мав міцну голову, в ній гуділо так сильно, що заглушало голос розуму. Втім, і Кіташ, галопуючи по колу, також почав відчувати приємне запаморочення. А чого це вони тут бродять, треба їх навчити добрим манерам. А потім вони відразу поїдуть до своїх, щоб докласти, що було у патрулі. А оскільки повідомляти було нема про що, то й поспішати не варто. Завтра почнеться бій з вовками, до того часу вони встигнуть. А може, повернутися до того господарства? Дівчата після козацьких залицянь, мабуть, вже трохи відпочили, знову будуть пищати, коли їх погнати по подвір'ї!
І вже більш розвеселений Кіташ направив коня в центр кола, щоб за молодецьким звичаєм зняти шапку з голови одного з чоловіків. При цьому він реготав на повний голос.
Він навіть не встиг торкнутися головного убору жодного з оточених. Просвистіла шабля, і рука сміливця впала на землю. Кіташ не відразу зрозумів, що сталося, настільки швидким був рух супротивника і настільки гострим лезо. Сміючись, він обійшов піших і приєднався до кола.
Лише коли хотів взяти поводи правою рукою, він помітив струмінь крові, що хлинув із культі. Рука була відрубана рівно по зап'ястя, ніби поріз зробив досвідчений хірург. Козак закричав жахливим голосом, після чого впав з коня на землю і, скорчившись, притискав культю до тіла, намагаючись зупинити кровотечу. Жарти скінчилися. Побачивши, що його товариш постраждав, Сидір закричав: — Бий!
Почалася кривава бійня. Ось тільки кров лилася лише з козаків. У мить ока з одинадцяти бійців загону шестеро лежали на землі. Решта п'ятеро відскочили, зупинили коней, дивлячись з-під лоба на супротивників. Вони бачили на війні вже, мабуть, все, але з такою швидкістю і силою ворога ще не зустрічалися.
– Це вовкозаки, – скрикнув Кіташ. Якось йому вдалося розв'язати ремінь, на якому висіла шабля, і затиснути його над раною, допомагаючи собі зубами. Кровотеча, здавалося, повертала йому розум. Він зрозумів, з ким має справу і чому чужинці здавалися такими дивними. Їхні рухи, м'які і швидкі водночас, нагадували тільки одне.
– Вовкозаки! – вигукнув він голосніше.
Вершники дістали пістолі. Пролунали постріли, але кулі врізалися в землю там, де ще хвилину тому стояли двоє піших. Тепер вони обоє були зовсім деінде, кожен відскочив у свій бік, але не в протилежний, це було б занадто очевидно. Вищий перекотився через плече в бік козаків, шаровари другого затріпотіли, коли він, зробивши зірку, втік убік. Обидва також одразу впали на землю, перекотилися ще трохи, і на вершників, які вже тягнулися до прив'язаних до сідел яничарських шабель, дивилися дві пари палаючих вовчих очей. Місце одягу зайняла сіро-попеляста шерсть, шаблі та самопали висіли в упряжках на спинах і вздовж боків. Великі, блискучі в швидко наступаючій темряві ікла були вкриті слиною. Сидір подивився на небо і вилаявся. Він не мав уявлення, що достатньо половини місяця, щоб перевертні могли кутатися у вовчі шкури. Ніхто йому про це не казав... Чорт, а може, ніхто і не знав? Для козака, що жив далеко від вовчих осель, звичаї звірів були таємницею. Для тих, хто жив ближче, мабуть, теж.
Однак не було часу на роздуми. Десятник в одну мить протверезів. Він подивився на трупи своїх підлеглих, на згорбленого Кіташа, який підтримував поранену руку, з трудом приборкав наляканого видом і запахом хижаків коня і вигукнув:
– Відступаємо!
Йому не довелося повторювати наказ. Перелякані козаки як один чоловік розвернулися, підганяючи коней до галопу. А за їхніми спинами вовки знову прийняли людську подобу. В одну мить, наче за командою, вони зняли з плечей рушниці і піднесли їх до очей. Постріли пролунали один за одним. Двоє козаків впали з сідел, один з розкинутими руками назад через кінський зад, другий звалився на бік.
Решта навіть не озирнулися на товаришів, притиснувшись до розвіяних грив коней.
– Шкода, що ми дали їм втекти, – сказав Кирило.
Міхей рушив у бік пораненого Кіташа. Козак кинувся тікати, але в темряві спіткнувся об камінь, що стирчав серед трави. Раніше він хотів дістати свого коня, але коли перевертні перетворилися на вовків, під'їзний втік разом з конями вбитих солдатів.
Він ще намагався відповзти на карачках, незграбно спираючись на здорову руку, але в цей момент вовк схопив його за комір, і кремезний козак відчув, як надлюдська сила підіймає його з землі і ставить на ноги.
– Що ти збираєшся з ним робити? — запитав Кирило. — Переріж йому горло, нам треба йти.
– Спочатку ми його про все розпитаємо, — відповів глухим, загрозливим голосом Грищи.
Кіташ заціпенів від страху.
– Я нічого не знаю, — пробелькотів він. — Я простий боєць, командир нічого мені не каже... Я нічого не знаю...
Михайло витягнув пораненого на дорогу.
– Те, про що ми хочемо запитати, ти точно знаєш, – сказав він.
– Я нічого вам не скажу! – раптом закричав козак, відчувши приплив мужності та відчаю.
– Смерть одна і кожному призначена.
– Одна, кажеш, – спокійно сказав Михайло. – Але ти не помреш. Ми переріжемо тобі сухожилки під колінами і в ліктях, а потім він тебе вкусить. – Він вказав на Кирила, який на цей знак перетворився на вовка і оскалив зуби. – Ти станеш таким, як ми. У твоїх жилах буде текти вовча кров. Тільки жодна січ тебе не прийме, бо ти станеш калікою. Ти будеш полювати на старих і сліпих куріпок, може, іноді трапиться кульгавий заєць, у господаря, якому свині чи корови вип'єш кров, поки нарешті селяни тебе не заб'ють і не закопають у землю, мордою донизу. Але ти будеш жити, бо ми не вмираємо, як ти, мабуть, знаєш. Ти будеш жити і вічно лежати в землі, бо твої калічні лапи не будуть тебе слухати, а точніше та одна, що в тебе залишилася. Ти не виберешся з могили.
Кіташ відчував, як його покидає мужність і відчай. Від слів вовкозака йому стало холодно і нудно. Він тричі перехрестився культею. На бестій це не справило видимого враження.
– Я скажу, що ви хочете, – прошепотів він. – Тільки відпустіть мене, не впивайтеся вовчими іклами в душу…
А тепер він лежав разом зі своїми товаришами, мертвий, дивлячись скляними очима на місяць.
– Ти його добряче налякав, – сказав із захопленням Кирило, який протягом усього допиту полоненого залишався у вовчій подобі, щоб полонений не забув, що на нього може чекати.
– Люди все ще вірять у всі ці історії, – відповів Міхей. – І це добре.
– Звичайно, добре, – кивнув головою Кирило. – Гірше буде, коли вони колись дізнаються правду.
– Тож ми маємо намагатися, щоб це сталося якомога пізніше.
РОЗДІЛ 13
Тимошко мчав вулицями Білої Церкви на чолі загону вусатих козаків у високих баранячих шапках, з прив'язаними до стремена списами. У руці він тримав важкий нагай, знак того, що того дня він був у доброму настрої. Коли він був злий, замість батога зазвичай брав свою улюблену шашку, яку йому привезли в подарунок з якоїсь далекої подорожі. Тепер він бив нагаєм кожного, хто не встигав вчасно зійти з дороги.
Слідом за сином запорізького гетьмана летіли прокльони, що чергувалися з благословеннями. Одні бачили в ньому звичайного ватажка, єдиною заслугою якого було те, що його народила дружина Хмельницького, а інші вбачали в молодому спадкоємці надію для України і навіть її майбутнього правителя.
– Давай – кричав він щосили, сміючись і озираючись на своїх людей.
Віз із сіном раптово виїхав на вулицю з бічного провулка. Коли Тимошко, знову озирнувшись назад, побачив, що відбувається, було вже запізно зупинятися. Тож він підганяв коня, штовхнув його боки п'ятами і нахилився вперед усією вагою. Слухняна тварина стрибнула, і, мабуть, все закінчилося б лише переляком, якби не вила, що лежали на самому верху купи сіна. Кінь зачепив їх передніми копитами так, що ті підскочили і вдарили його по задніх ногах. Удар не був сильним, але достатнім, щоб вивести тварину з рівноваги. Падаючи на інший бік, вона спіткнулася і полетіла вперед, головою вперед. Тимошко встиг витягти ноги зі стремен і сильно відскочив убік, перш ніж кінь встиг притиснути його.
– Боже мій! – вигукнув візник, а потім закашлявся, стиснутий за горло потужною кулаком одного з охоронців молодого Хмельницького.
– Відпусти його! – Тимошко піднімався з землі. Кров котилася з розрізаної губи, він кульгав на праву ногу.
Козак відступив, а селянин вдячно низько вклонився гетьманському синові.
– Благословляю вашу милість, ясне пане, – пробурмотів він з трудом, все ще відчуваючи задушливий біль там, де щойно стискали пальці бійця. – Ви добрий…
Селянин не встиг договорити, як впав на землю, збитий ударом руків'я нагая.
– Знай мою милість, – засміявся Тимошко. Він ударив згорбленого чоловіка. – Я ще тобі її покажу. І ще.
Він бив нещасного, повторюючи це "ще", аж поки нарешті задихався, подивився на тих, що його супроводжували.
– Посадіть його на віз і нехай їде собі. Якщо зможе.
З задоволеною посмішкою він дивився, як солдати садять на козли закривавленого селянина, тиснуть йому в руку батіг і дають по потилиці на прощання.
Оглушений болем і страхом мужик намагався цмокнути на коней, але з рота витекла тільки кров і випав вибитий зуб. Козаки зі сміхом обходили віз, даючи побитому поради, куди їхати. А той вдячно кланявся їм, намагаючись розвернути віз на вузькій вулиці.
Тимошко тільки тепер подивився на козака, який тримав його коня біля рота. Копита тварини були червоні від крові.
– З ним все буде добре, – заспокоїв козак, гладячи по ніздрях переляканого коня. – Він тільки порізався об камінь. Зараз ми розімнемо хліб з павутиною і перев'яжемо рану.
Обличчя Тимошка спочатку почервоніло, а потім зблідло від гніву, очі стали страшними.
– Мій Бальтазар! – прохрипів він.
– З ним все буде добре, – повторив супроводжувач.
Тимошко не слухав. Він підскочив до найближчого озброєного, вирвав чекан з ремінної петлі біля сідла. Перш ніж хтось встиг зреагувати, нещасний селянин впав з воза з розбитою головою. Він ще встиг зробити відчайдушний жест, благаючи пощади, але молодий Хмельницький не звернув на це уваги.