— Я б її так налушпанив, що вона ані всиділа б, ані влежала. Вона б у мене швидко перехотіла комизитись! Спитай колись мою стару, чи пізнає вона той ланцюжок, що ми ведмедя водимо, та й побачиш, як у неї спину засудомить на саму згадку про нього. Щоб вона прийшла, як оце я сиджу, і вихлюпнула мені додолу горілку? Та хай би вона була хоч сама королівна, я все одно доти б лупцював її, доки б сили стало і доки б рука не затерпла. Що вона з себе вдає, та краля мальована? Може, не з тої глини, що в усіх людей жінки? Завдати чоловікові такої ганьби при чесному товаристві! Гадає, що здохне, як ти торкнешся до неї, пригостившись від сього поштивого добродія? Послухай мене, Серене, — він махнув рукою, наче когось ударив, — дай їй як слід, а то не матимеш ніколи з неї пуття!
— Аякже, гляди, щоб він не дав! — глузливо озвався Расмус.
— Цить, Заскуло, а то як дзвизну, то й ув очах засвітить! — сказав Серен і вийшов.
Піднявшись нагору до Марії, він ногою зачинив двері й став розмотувати мотузку на клункові з одягом.
Марія сиділа на краю тапчана, сяк-так збитого з дощок.
— Ти гніваєшся, Серене? — спитала вона.
— Зараз побачиш.
— Гляди, Серене! Мене ще ніхто не бив, відколи я виросла, і я такого не стерплю.
Хай собі робить, що хоче, а своє дістане.
— На бога, Серене, на бога, не бий мене, не здіймай на мене руки, бо потім пожалкуєш!
Однак Серен схопив її за коси й став шмагати мотузкою.
Вона не кричала, тільки стогнала.
— Отак! — сказав нарешті Серен і кинувся на ліжко. Марія лишилася на підлозі.
Вона не могла з себе надивуватися: лежала й немов очікувала, що в душі її зародиться почуття лютої зненависті до Серена, непримиренної, навіки непрощенної зненависті, але дарма — відчувала тільки глибокий, тупий смуток, наче тихий жаль за розбитими надіями... Як він міг на таке зважитись?
XVIII
У травні шістсот дев'яносто шостого року помер Ерік Груббе, вісімдесят сім літ мавши.
Спадок відразу поділено між трьома його дочками, однак Марії припало небагато, бо старий перед смертю, понаписувавши фіктивні позичкові листи та іншими способами, уберіг від переділу більшу частину манна свого на Маріїні збитки та на користь решти двох дочок.
Та все ж Маріїної пайки вистачало, аби вона та її чоловік із жебраків стали незалежними людьми, і, розумно порядкуючи нею, вони б не бідували до кінця днів своїх. Але, на жаль, Серен узявся гендлювати кіньми і за кілька років згайнував майже всі гроші. А все ж того, що лишилося, вистачало, аби посісти перевіз Бурегус на острові Фальстері[104], отож вони й купили його.
Спочатку їм доводилось тяжко гарувати, і Марія теж часто сідала до весел, та згодом вона вже здебільшого тільки продавала пиво — то був привілей перевізників. Загалом жили вони щасливо, бо Марія й далі любила свого чоловіка понад усе, а як часом він і напивався та здіймав на неї руку, то не дуже тим журилася: адже серед тої верстви, до якої вона приписалася, то була звичайна річ. А коли часом їй усе-таки вривався терпець, то варто було згадати, що той самий суворий і брутальний Серен колись задля неї ладен був застрілити людину, як вона заспокоювалась.
Людей вони перевозили простих — селян і дрібних торговців, та часом траплялись і такі, що стояли на вищому щаблі. Так одного разу нагодився до них Сті Гей. Марія та її чоловік узялися до весел, а Сті всівся на кормі, щоб порозмовляти з Марією, яка гребла задніми веслами. Він упізнав її з першого ж погляду, але нітрохи не здивувався; мабуть, знав, що може її тут зустріти. А Марія впізнала його, аж як добре придивилася, так він змінився. Обличчя в нього стало червоне, масне й брезкле, очі сльозилися, спідня щелепа відвисла, як у паралітика, ноги висохли, а живіт віддувся — одне слово, все свідчило про те, що життя своє він змарнував на всілякі надмірності. І справді, він зовсім пустився берега, відколи розлучився з Марією. Зовні історія його життя така: якийсь час він був за маршалка й метрдотеля в одного вельможного кардинала в Римі і прийняв католицьку віру, тоді подався до свого брата Юста Гея, що на той час був послом у Німвегені, й знову перейшов на лютеранство, потім вернувся до Данії і тепер жив на харчах у брата.
— Се той? — спитав він і кивнув головою на Серена. — Той, що його я вам був напророкував колись?
— Так, той, — помовчавши, сказала Марія. Вона б воліла зовсім не відповідати.
— І він кращий, аніж я... був? — знову спитав Сті й випростав плечі.
— О, годі й рівняти, ваша мосць, — відповіла вона, зумисне вдаючись до тієї селянської манери говорити з панами.
— Що ж, так воно й буває... Обоє ми збили собі ціну, як і всі люди. Здалися на ласку долі, дешевше продалися, ніж сподівались продатися... кожне посвоєму.
— А ваша мосць не дуже зле мається? — так само по-простацькому спитала Марія.
— Не дуже зле? — засміявся він. — Не дуже злеозначає-таки зле. Авжеж, саме так я й живу, не дуже зле. А ви, Маріє?
— О, хвалити бога. Здорові, нівроку, а як не полінуємося, то маємо й на хліб, і до хліба.
Вони пристали до берега, Сті висів і попрощався.
— Господи! — жалісливо дивлячись услід йому, сказала Марія. — Як же його життя обчухрало!
Спокійно й одноманітно спливав час для господарів Бурегуса: щодня робота, щодня й заробіток. Помалу вони вибивалися в люди, найняли на перевіз наймитів, дечим торгували й надбудували свій дім. Вони пережили старе сторіччя, прихопили десяток років у новому, і Марії минуло шістдесят, а потім шістдесят п'ять, але вона була така сама здорова й моторна, так само любила і вміла попрацювати, як і в п'ятдесят років. Та ось, якраз того дня, коли їй вийшло шістдесят вісім, весною тисяча сімсот одинадцятого року Серен за дуже непевних обставин ненароком застрілив одного драгерського шкіпера, і його взяли під варту.
Для Марії то був тяжкий удар: від довгої непевності, яку ж йому визначать кару, — бо вирок вийшов аж другого року влітку, від страху, як би не випливла давня справа про замах на Ане Трінеруп, вона дуже постарілася.
Якось, на самому початку тієї важкої пори, Марія вийшла зустрічати порон, що причалював до берега. З нього злізло двоє подорожніх. Один із них, мандрівний підмайстер, відмовлявся показати подорожню книжку, все торочив, буцімто вже показував її перевізникам, коли сідав у порон, а ті заперечували, що ні, тож Марії довелося довго з ним наморочитись. Аж як вона загрозила, що йому доведеться заплатити всю ціну, коли він не доведе, що, як мандрівний підмайстер, має право на половину, парубчак показав книжку. І вже по тому Марія звернулася до другого подорожнього, невеличкого, хирлявого чоловіка, загорненого в темно-зелений плащ із грубого сукна, що стояв, спершись на поруччя витягненого з води човна. Він був блідий і тремтів, бо тільки-но перебув морську хворобу. Чоловічок невдоволеним голосом спитав, чи не міг би він спинитися в Бурегусі, і Марія запропонувала йому, щоб він пішов і сам подивився, чи вдовольнить його помешкання.
Вона повела його до невеличкої комірчини, де, крім ліжка й стільця, стояло ще барило горілки з лійкою і підставкою, кілька великих сулій із патокою та оцтом і ще стіл із пофарбованими під перламутр ніжками й стільницею з череп'яних плиток, на яких темно-бузковою фарбою намальовані були сцени із Старого й Нового заповіту. Прибулець відразу помітив, що на трьох плитках зображено те саме: Йону, якого викидає на берег із своєї пащі кит; а коли він поклав на плитку руку, то здригнувся й заявив, що неодмінно дістане нежить, як сяде читати й необережно зіпреться ліктями на стіл.
На Маріїне запитання він пояснив, що втік із столиці від джуми й хоче пересидіти тут, поки та пошесть ущухне. Їсти він звик тільки тричі на день, не любить ані солоного, ані свіжого хліба. А сам він магістр, нині алюмн[105] Борхівської колегії, і зветься Гольберг, Людвіг Гольберг.[106]
Магістр Гольберг був чоловік дуже тихий, надзвичайно молодий на виду: йому можна було дати вісімнадцять чи дев'ятнадцять років, та як придивитися до його вуст і рук, прислухатись до його голосу, то неважко було здогадатися, що він куди старший. Він тримався самотою, говорив мало і, видко, не дуже охоче. Однак товариства він не цурався, аби тільки воно лишало його в спокої і не вплутувало в розмову. Він явно тішився, як хтось прибував чи від'їздив пороном або як рибалки поверталися з ловів, любив здалеку спостерігати, як вони клопочуться коло своїх човнів, і наслухати їхню розмову. Взагалі він любив дивитись, як люди працюють: чи то орють, чи то скиртують сіно, чи як згортають вітрила, чи спускають на воду човни; а як хтось виявляв незвичайну спритність чи силу, то він задоволено всміхався й поводив плечима з тихої радості. Пробувши в Бурегусі десь із місяць, він трохи заприязнився з Марією Груббе, чи, радше, не уникав уже її товариства. Вони тепер часто теплими літніми вечорами сиділи разом у тій кімнаті, де Марія торгувала, й по годині або й по дві розмовляли, дивлячись крізь відчинені двері на блискучу гладінь, що пролягала аж ген до острова Мену, який синів у тумані.
Одного вечора, коли вони вже добре зазнайомилися, Марія розповіла йому про своє життя й наприкінці жалібно зітхнула, що в неї забрано Серена.
— Мушу признатися, — сказав Гольберг, — що я не годен збагнути, як ви могли проміняти на простого конюха й жебрака такого бездоганного кавалера, як його вельможність пан намісник, котрого всі вважають за неперевершеного майстра гречності й делікатних манер, ба навіть за взірець незвичайної галантності й люб'язності.
— Якби він був такий напханий делікатними манерами, як ота книжка, що зветься "Alamodische Sittenschule"[107], то й тоді вони б для мене анічогісінько не важили, скоро я відчула до нього такий dégoût[108] і відразу, що навіть глянути на нього мені було бридко. А ви ж знаєте, як тяжко здолати таке почуття, і хай би він мав навіть янгольські чесноти й погляди на життя, а все одно природна відраза переможе. А щодо свого теперішнього бідолашного чоловіка, то, навпаки, я запалала до нього таким раптовим і несподіваним почуттям, що його назвати можна тільки природним потягом, якому ніхто не годен опертися.
— Добрий мені резон! Лишається тільки скласти в скриньку геть усю мораль, послати її до дідька й жити, як велить наше серце.