Бо і ви, і Богун вміли говорити з молодцями так, що вони воліли битися, ніж здаватися.
– А якби не ваш загін під командуванням хорунжого Костенки, який прикривав нам тили, то, мабуть, ляхи вбилися б нам у спину і почалася б паніка.
– Усі тоді діяли хоробро. – Ілля кивнув головою. – Я багато разів був на війні, знаю, скільки всякої наволочі надивиться людина, але тоді ми йшли як один. Ті, хто загинули в болотах і річці, не втратили життя даремно. Ми могли повернутися до бою.
– Могли, – тихо промовив до себе Демен. – Тільки навіщо?
– Що кажете? – запитав Заяць.
– Нічого важливого, – відповів Короман, рушаючи далі на обхід. – Добре, Іллі, розішли патрулі. А ті, що повернулися, привезли якісь важливі новини?
– Нічого. Вовкозаки сидять у січі, не висувають морд, крім звичайних слідопитів, які мають стежити за нами.
– Дивні створіння, – задумливо сказав полковник. – Якби ми йшли на людей, нас уже б атакували якісь загони, ми б натрапили на отруєні криниці, спалені хати.
– Вони воюють інакше. Вони впевнені у своїй перевазі, коли мають за спиною січ, так само, як ми впевнені в ній, воюючи у власному таборі. А оскільки нам наказано ще штурмувати їх у той час, коли вони можуть зазнати змін… – Він вказав на світлу полотнину величезного воза. – Сподіваюся, що ці тут стануть у нагоді.
– Ти лише маєш надію? – посміхнувся Короман. – А ти не повинен вірити, що те, що пообіцяв сам запорізький гетьман, має бути правдою?
Ілля тихо засміявся.
– Але ви теж так сказали, полковнику, – відповів він. – Хіба Богдан Хмельницький є Богом, щоб вважати себе непомильним?
– Коли він таким себе вважає...
– І хай йому йде на здоров'я, – кивнув головою Заяць. – Він чудовий вождь у полі і спритніший за ласку. Тільки не завжди робить те, що диктує розум.
Демен знову зупинився.
– Ти не боїшся так говорити? – запитав він. – Богдан мстивий, а руки в нього довгі.
Заяць подивився командиру прямо в очі.
– Ви зараз розмірковуєте, – сказав він повільно, виразно, – чи не гетьман послав мене і моїх товаришів, щоб ми стежили за вами, а потім доповіли йому все, що він міг би використати проти вас.
Короман не відповів відразу. Він подивився на найближче багаття, повернувшись трохи в той бік. Непомітним жестом він поклав руку на рукоятку пістоля.
– А що б ти подумав на моєму місці, козаче? Я отримав вас як якийсь подарунок...
– А подарунки ворога бувають більш небезпечними за несподіваний удар шаблею, – перебив Демена Заяць. – Але тобі не треба боятися. Якщо ми вийдемо з цієї бійки цілими, ні я, ні мої товариші не повернемося до Білої Церкви.
Демен нахмурився, на його чолі з'явилася глибока вертикальна зморшка, добре помітна в останніх променях кривавого сонця, що заходило за небокрай.
– Не розумію. Чому ви не хочете повертатися? Якщо нам пощастить, на вас чекає нагорода. А якщо ні, простих вояків не карають.
– Що б не сталося, для нас там уже все одно готують зашморг. Зараз ми потрібні гетьманові, бо трохи знаємо вовків, а йому, мабуть, дуже потрібна перемога, щоб проявити себе перед Москвою. Але потім ми втратимо цінність, зате Хмель захоче дізнатися, де можна знайти Сергія.
– А що йому ще потрібно від цього бідолахи? Хіба мало нещасть на нього вже випало? Ще давно на раді Хмельницький махнув на нього рукою, переконуючи, що про нього забув.
– Ви так говорите, ніби не знаєте гетьмана. Він запеклий і мстивий, і нашого хорунжого хотів би покарати за непокору.
– Так, – зітхнув Короман. – Іноді я забуваю, що Богдан не тільки великих цього світу і ворогів хотів би з'їсти з кашею, але в кожному бачить супротивника. Напевно, тому він і досяг таких висот.
Він розправив плечі, подивився на місяць, який було видно між хмарами, що насувалися з боку Чорного моря.
– Іди вже до своїх людей, відправ розвідку. А коли повернуться ті з Корзиня, відразу приведи їх до мене. Я з них шкіру здеру.
Демен дивився на козака, що віддалявся. Ось так все і було. Справедливе повстання, викликане кривдами і несправедливістю, перетворилося на багаторічну громадянську війну, і найбільше від цього страждали не тільки прості люди, які зазнавали набігів то з однієї, то з другої сторони, але навіть і звиклі, Богові духа винні вояки. Напевне, Хмель таки дійде свого, але вмираючи, буде мусить змагатися з власними демонами.
Ще молодим хлопцем, Короман взяв участь у повстанні проти Польщі під проводом гетьмана Тараса Федоровича. Потім він мусив разом зі своїми втікати, шукати притулку аж у Молдові. Коли вони повернулися, Тарас одразу приєднався до московських військ, що йшли на ненависну йому Річ Посполиту. Короман не хотів. Одне діло повстати проти гноблення, а інше — разом із вічним ворогом гнобити виродну, бо ж таки виродну, але все ж рідну батьківщину. Якби тоді хтось сказав полковнику, що через роки він рушить на ту саму батьківщину, підтримуваний військами татарської орди, він би, мабуть, без слова вистрілив йому в голову з пістоля. Людина змінюється... У будь-якому разі, Тарас Федорович знову мусив тікати. Цього разу він шукав притулку у свого колишнього підлеглого. Він був уже хворий, пригнічений, мучений докорами сумління. Демен дивився, як колишній гетьман помирає, а злі духи мучать його, як той відганяє їх, виправдовується перед тими, кого скривдив і довів до смерті, щоб досягти власних вигод. Він називав їхні імена, викрикував прокльони, перемежовуючи їх молитвами, а коли настав час віддати останній подих, благав про милосердя.
У Коромана, який це слухав, волосся ставало дибки.
Тоді він поклявся собі, що ніколи не дозволить, щоб його спіткала така доля. Але з часом спогад зблід, і він піддався чарам Хмельницького. Потім також піддався власним амбіціям, багато разів виступаючи проти рішень гетьмана. Але він не промовив ні слова, коли з'ясувалося, що треба укласти союз з бусурманами. Звичайно, під час поразки під Берестечком йому кортіло встромити ножа ханові в груди, але він не наважився. Вирішив, що козаки отримають нового ворога, безжального і страшного.
Тепер він про це шкодував. Султан, мабуть, навіть зрадів би смерті набридливого Іслама Герея, погрозив би пальцем, на деякий час розірвав союз і все. А Хмельницький тоді, можливо, втратив би ґрунт під ногами.
Полковник здригнувся. З усією силою повернулися спогади про витріщені від жаху очі Федоровича, вуха розривав хрипкий крик.
Чи він теж так помре?
Він тричі перехрестився, а потім швидко підійшов до найближчого багаття, біля якого співак саме починав наступну пісню.
– Можна до вас присісти, орли степові?
Козаки негайно звільнили місце для командира у власному колі. Короман занурився в суворі, але прекрасні голоси запорожців. Немає сенсу думати про завтра, а тим більше про післязавтра, коли сьогоднішній день настільки непевний, що невідомо, чи закінчиться темрява вранці, чи одразу після світанку настане наступна ніч.
Він з вдячністю прийняв пузатий глечик з медом, а потім чарку з горілкою. Полковник пив охоче, але розважливо. Він не міг віддатися гулянню, бо наступного дня мав бути абсолютно тверезим. Занадто вже багато залежало від нього.
□□□
Біг вовка тихий, з-під лап не лунає звук, сильніший за легкий свист крил сови на полюванні.
Крок вовка незмінно пружний і сповнений загрозливої, хижої грації.
Люди найбільше бояться виття, як великого вовка-одинака, так і хору зграї.
Коли темряву розриває кривавий заклик, шкіра на спині людини терпне. Адже найбільший ворог вовків повинен більше боятися не голосу хижака, а тиші.
Бо в тиші полює вовк. Він намагається здивувати жертву, мчачи як вітер, летячи над землею, майже не торкаючись її лапами.
Вовк – дивна істота. Він полює в зграї, але може задушити здобич і сам. Разом з родичами він оточує жертву, заганяє її в безвихідь, щоб розірвати і з'їсти в жахливій спільності спільного трапези. Однак він також вміє причаїтися мов змія, чекати в засідці на появу тварини, яка не усвідомлює небезпеки... Або людини. Тоді вовк з'являється раптово, і перелякана жертва має час лише моргнути оком, закричати або видати передсмертний крик.
Вовк також любить вистежувати. Він вловлює запах і вирушає на полювання. Мчачи з зграєю, він може загнати оленя на смерть, але й самотній вовк нерідко доводить до відчаю великого рогатого бика, змушує нещасного змиритися зрештою з долею і не вступати в бій, а якщо й вступає, то робить це без віри.
Бо не ведмідь, не хоробрий лось чи сильний олень, не божевільний кабан, а наполегливий, твердий вовк є справжнім володарем лісів, боліт і степів.
В цьому могли переконатися люди, що лежали серед бур'янів неподалік містечка. Однак це знання вже не мало для них ніякого значення. Вони не очікували нападу. І вже точно не з боку двох козаків, які пішки прямували на схід. Вони йшли швидко, майже бігли, і не зважали на крики патруля. Вершники, ситі й напоєні, задоволені після візиту до господарства, розташованого половину стаяня[18] від Корзиня, вони хотіли лише розважитися за рахунок цих двох. І нічого більше. У їх вухах ще лунали крики зґвалтованих дочок господаря, а в головах гуділа паршива, але міцна горілка, яку вони знайшли захованою в хліві. У шлунках тяжіла смачно запечена свинина. Після повернення до табору вони могли очікувати суворої лайки спочатку від Іллі Зайця, який став дуже важливим, відколи Короман призначив його командиром патрулів, а потім і від самого полковника. Але ж то все було варто заходу. А тут ще ці двоє настрілися.
– Забираємо їх до табору, – сказав Сидір, старший солдат, десятник, який командував патрулем.
– А на кой чорт, батечку? – запитав Кіташ, який їхав поруч із ним.
– А чому це козарлюги будуть блукати степами, коли кожна шабля знадобиться під час захоплення вовкозацької січі?
– А якщо вони не захочуть йти?
– Тоді ми змусимо їх силою. Вони знадобляться, – уперто відповів Сидір. – До того ж настає ніч, нехай приєднаються до нас. Але спочатку трохи розважимося з ними по-своєму.
Вони наздогнали двох піших і почали їздити навколо них. Ті стали спиною один до одного. По них було видно, що вони досвідчені, бо не оберталися за кортежем озброєних, а уважно стежили за кожним їхнім рухом, швидко повертаючи голови туди-сюди.