Він злякано зиркнув по церкві, замахав руками, показуючи зухвальцям на двері, обурено затупотів ногами й погнав їх перед собою аж за поріг. Там він на хвильку спинився, докірливо глянув на юрбу, наче звинувачував її в тому, що допіру сталося, тоді, все ще тремтячи, став на своє місце.
Натовп зустрів вигнанців глузливим реготом і градом дошкульних питань. Серен люто відгризався й вовком позирав навколо, а Марія була вдоволена: вона виставила себе під удар, що ними поштиві громадяни завше щедро обдаровують таких злидарів, як Серен та подібні до нього, і дістала той удар.
В одному з найбідніших заїздів в Оргусі напередодні ярмарку святого Олуфа сиділи ввечері четверо чоловіків і грали в стюрвольта[103].
Один із них був Серен Стаєнний. З ним у парі грав смаглявий вродливий парубійко з чорним як смола чубом. Він був штукар, а прозивали його Єнсом Невдахою. В другій парі грали поводатарі облізлого ведмедя, обидва страшенно бридкі. Один, на прізвисько Сальман Ведмедник, мав величезну заячу губу, а другий був одноокий, вилицюватий і рябий; прозивали його Расмус Заскула, мабуть, через те, що шкіра навколо сліпого ока в нього зібралася густими зморшками й здавалося, ніби він хоче зазирнути ним у шпарку на ключ чи в якусь іншу маленьку дірочку.
Картярі сиділи в кінці довгого столу під вікном, а перед ними стояла свічка й кварта без вушка. До стіни навпроти них прироблений був відкидний столик, узятий на залізний гак. У другому кінці кімнати містився шинквас, а на ньому блимала тоненька свічка з довгою нагарою, заткнута в циплик старої лійки. Вона кидала тьмяне світло на полицю позаду, де стояло кілька гранчастих дзбанів та кварт і з десяток чарок поряд із солом'янкою, повною зерен гірчиці, та великим ліхтарем, що йому за шибки правили відбиті від чарок денця. Один край шинквасу займала Марія, що навпереміну то дрімала, то щось плела, а з другого сидів якийсь чоловік, що, нахилившись уперед і впершись ліктями в коліна, дуже пильно натягав свого сукняного капелюха якомога нижче на голову, а натягнувши, брався за широкі криси і, заплющивши очі та скрививши рота, певне, тому, що скуб себе за чуба, повільно крутив капелюха і стягав його з голови. Потім починав усе наново.
— Граємо останнє коло, — сказав Єнс Невдаха й виклав карту.
Расмус Заскула постукав об стіл кісточками пальців, даючи на здогад Сальманові, щоб той бив козирною.
Сальман убив двійкою.
— Знов двоякі — обурився Расмус. — Що, ти нагріб самих двійок та трійок?
— Так, прости господи, одна дрібнота лізе та зрідка маленький козир.
Серен Стаєнний перебив шісткою.
— Ой-ой! — забідкався Расмус. — Він на папу римського націлюється. На якого дідька ти солиш козирі, Сальмане?
Він кинув свою карту, і Серен потяг.
— Я зайду з Кірстен Комарихи, — сказав Серен і виклав червову четвірку.
— А я підкину її сестру Нетяму, — озвався Расмус і виклав дзвінкову четвірку.
— Може, вистачить стюрвольта, — мовив Єнс і виклав козирного туза.
— Бий, хлопче, бий, поки є чим! — не вгавав Расмус.
— Не втну, — жалібно зітхнув Сальман і здався.
— Піду-но я з сімки та ще й другу дам на додачу, — сказав Єнс.
Серен знову потяг.
— Тепер козою, — додав Єнс, кладучи козирну вісімку.
— А я її буланою кобилякою! — вигукнув Сальман і побив червовою двійкою.
— Ну, до стайні ти її не заведеш, — засміявся Серен і перебив виновою четвіркою.
— Програли! — зарепетував Расмус Заскула і шпурнув карти. — Програли з червовою двійкою! Чисто заметено! Ні, ні, ми далі не граємо, хай ті, хто виграв, цілуються з картами.
Картярі взялися підраховувати братки, а тим часом до кімнати зайшов огрядний, гарно вбраний гість. Він відразу ж відкинув столика біля стіни й сів до нього. Проходячи повз картярів, він торкнувся палицею із срібною головкою капелюха й привітався:
— Добрий вечір сій хаті.
— Дякуємо, — відповіли картярі й усі четверо сплюнули.
Гість витяг пачку тютюну й довгу череп'яну люльку, натоптав її і постукав палицею об стіл.
Боса дівчина принесла йому жарівницю з гранню і велику кварту з олив'яною накривкою.
Він дістав із кишені в камізельці мідяні щипчики, поклав ними в люльку гранину, підсунув до себе кварту й відхилився назад, умощуючись якомога зручніше.
— Скільки коштує така пачечка, як оце в майстра? — спитав Сальман, теж натоптуючи невеличку люльку із капшука тюленячої шкіри з червоними зав'язками.
— Дванадцять скілінгів, — відповів гість і додав, немов виправдуючись за таку марнотратність: — Дуже-бо він добрий на груди, скажу я вам.
— Ну як воно, ремесло ваше, добре годує? — повів далі Сальман, запалюючи люльку.
— Нічогенько, щиро дякую за увагу, нічогенько! Та тільки старість уже взнаки дається, скажу я вам.
— Та воно так, — сказав Расмус Заскула, — але ж вам не доводиться бігати та клієнтів приманювати, їх вам геть усіх приводять?
— Авжеж, — засміявся гість. Нічого не скажеш, ремесло моє добре, та й не треба язиком молоти, свій крам вихваляючи. Бери кожен, що випало, нема тобі права ані вибирати, ані вередувати.
— І додачі не просять? — вів далі Расмус. — Ніхто не хоче мати більше, ніж йому належиться?
— А що, дуже вони кричать, майстре? — стиха спитав Серен.
— Та рідко хто зуби шкірить.
— Бр, препаскудне ремесло!
— То, виходить, дарма я сподівався, що ви мені допоможете?
— Себто ви на нас сподівалися? — грізно спитав Расмус і аж підвівся.
— Та ні, ні, не те щоб сподівався, але я шукаю собі помічника, хай би поки що пособляв мені, а тоді й місце моє перебрав, ось що на гадці в мене, скажу я вам.
— А скільки ж платять помічникові? — діловито спитав Єнс Невдаха.
— П'ятнадцять далерів на рік грішми, третину одягу і по марці з кожного далера, заробленого від такси.
— А що ж воно за такса?
— Ну, така міра. От, наприклад, як треба когось відшмагати дубцями — платять п'ять далерів, відшмагати й вигнати з міста — сім, вигнати з округи — чотири, випекти тавро — теж чотири.
— А за ліпшу роботу?
— У тім-то й річ, що така робота рідше випадає, але скажу: щоб відрубати голову, платять вісім далерів, се як сокирою, а як мечем — то десять, однак такого треба роками чекати. За вішальника платять чотирнадцять рігсдалерів: десять за саму роботу, а чотири — за те, що знімеш тіло з шибениці. Посадити когось на палю й колесувати — сім далерів за все разом, до того ж я маю сам і палю принести, й закопати. Ну, що ще? Ага, поламати комусь руки й ноги на німецький кшталт, а тоді посадовити його на палю — буде чотирнадцять... так, чотирнадцять, а четвертувати й наколоти на палю — дванадцять буде. Щипати розпеченими кліщами — по два далери за кожен щип. Оце й усе, більше нічого не доводиться робити, хіба що який особливий випадок трапиться.
— А сього не дуже важко навчитися?
— Себто ремесла? Та його кожен утне, тільки як — от у чім річ. Тут треба добре набити руку та й спритність неабияку мати, як у всякій роботі. Ось хоч би й дубцями шмагати не так легко, як здається. Бо належиться зразу трьома бити, та щоб кожен пристав, і стьобати так рівненько та гладенько, наче ти хоруговкою вимахуєш, а тим часом кожен дубець має як слід куснути, аби й суворий закон удовольнити, і грішника на добру стежку направити.
— Я, либонь, спробував би, — сказав Єнс і тяжко зітхнув.
Сусіди трошки повідсувалися від нього.
— А ось і завдаточок! — сказав чоловік біля відкидного столика й спокусливо висипав перед собою кілька блискучих срібняків.
— Поміркуй-но добре! — застеріг його Серен.
— Хто гарно міркує та довго чекає, той, крім голоду й холоду, нічого не знає, — відповів Єнс і підвівся. — Прощавай, брате, і хай тобі щастить у чесному ремеслі твоєму, — сказав він і простяг Серенові руку.
— Прощавай і йди собі з богом із нашого цеху, — відповів Серен.
Так приказуючи, Єнс обійшов увесь стіл і дістав від кожного ту саму відповідь. Попрощався він і з Марією та з чоловіком у кутку, якому довелося на хвильку лишити в спокої свого капелюха.
Потім Єнс підійшов до гостя біля відкидного столика. Той прибрав урочисту міну, відклав люльку й сказав:
— Я, майстер Герман Кепен, кат міста Оргуса, наставляю тебе при сих добрих людях своїм помічником, щоб ти справляв своє діло на славу божу, собі на щастя, а мені та чесному цехові катівському на користь.
І, виголошуючи ту помпезну орацію, що, видко, страшенно його тішила, майстер тицьнув Єнсові в руку блискучі срібняки. Тоді підвівся, скинув капелюха, вклонився й спитав, чи не зроблять шановні свідки йому ласки та не вип'ють на його кошт по чарці медової.
Не діставши відповіді, він знову сказав, що мав би за велику, за дуже велику честь пригостити їх горілкою, аби вони випили між собою за щастя колишнього свого товариша.
Усі три запитливо перезирнулися і майже одночасно кивнули головою.
Боса дівчина принесла простий череп'яний келих і три зелені скляні чарки, поцятковані червоними й жовтими зірочками, поставила келих перед Єнсом, а чарочки перед Сереном та поводатарями, потім дістала велике барильце й наповнила спершу чарки чесних людей, далі череп'яного келиха, а вже решту вилила у власний кухоль майстра Германа.
Расмус присунув до себе чарку й сплюнув, решта двоє зробили те саме, і всі мовчки перезирнулися, очікуючи, наче ніхто не хотів починати перший. Ту мить до Серена підійшла Марія Груббе й щось шепнула йому на вухо, але він тільки похитав головою. Вона хотіла ще щось шепнути, та Серен не став слухати. Вона трохи постояла, вагаючись, тоді схопила його чарку, вилила з неї горілку додолу й сказала, що не годиться пригощатись на катові гроші. Серен зірвався з місця, міцно схопив її за руку, вивів за двері й грізно звелів іти нагору. Тоді попросив собі пугар горілки й вернувся на своє місце.
— Ну, хай би спробувала таке зробити моя небіжка Абелона! — сказав Расмус і випив.
— Авжеж! — докинув Сальман. — Хай дякує богу, що вона не моя жінка, а то я б їй показав, як виливати під ноги дар божий.
— Бачиш, Сальмане, — мовив Расмус, лукаво підморгнувши майстрові Германові, — твоя стара не велика цяця, не панського роду, а така собі горопаха, як і ми, грішні. Отож, завинивши, вона й дістає своє за нашим простим звичаєм. Ну, а май ти за жінку таку панію, то, либонь, теж не зважився б ніколи полоскотати її шляхетну спину і дав би собі плюнути межи очі, якби їй того забаглося.
— О ні, дідька лисого! — заперечив Сальман.