Марія була бліда й заплакана, а очі її з-під наморщених брів дивилися злякано й розпачливо.
— Серене, — сказала Марія, — що я тобі вчинила, що ти мене розкохав?
— Отакої! Та я ж роблю так, як треба! Хіба ти не тямиш, що я мушу сліди замітати? Тут же всі так і зирять, як би мені залляти сала за шкуру або й зовсім зі світу звести! Не втручайся в моє діло, як не хочеш, щоб мене вбили.
— Не бреши, Серене, я добре бачу, куди ти гнеш. Але я не маю на тебе зла, я ж бо не твоя перевесниця, і тобі завше подобалася Ане. Тільки гріх тобі так се мені на очі витикати. Та й навіщо? Невже ти думаєш, що я набиватимуся тобі? Хіба я не розумію, чим ти важиш, на яке лихо наражаєшся? Та ми б довіку із злиднів не вилізли, якби стали разом жити. Такої недолі ніхто собі не побажає, а все ж я не можу від тебе віступитися.
— Та на дідька мені Ане, те одоробало? Я ж тебе єдину люблю в цілому світі, хоч би вони як там тебе звали — чи старою бабою, чи лихою відьмою, чи біс їх знає як!
— Я не вірю тобі, Серене! І рада б повірити, та не можу!
— Значить, не віриш?
— Ні, Серене, не вірю. Я тільки одного бажаю: щоб оцей льох став мені могилою. Зачинила б віконечко, лягла на землю й заснула навіки.
— Постривай, ще повіриш.
— Ніколи не повірю, Серене, так і знай! Хоч що б ти зробив, а мене вже ніщо в світі не переконає, годі й думати!
— Ні, ти мене таки роздрочиш своїм базіканням, що сама будеш не рада! Бо нехай мене потім хоч живим спалять чи повісять, а я тебе змушу повірити!
Марія дивилася на нього й сумно хитала головою.
— Хай буде, що буде! — вигукнув Серен і кинувся геть.
Він прибіг до кухні й спитався, де Ане Трінеруп. йому сказали, що вона десь на городі. Тоді він пішов до челядні, взяв наладовану мисливцеву рушницю й подався на город.
Ане різала капусту. Вона мала вже її повну пелену і саме стояла й хухала на змерзлі пальці, коли Серен угледів її. Він почав повільно підкрадатися до неї, дивлячись на її пелену, бо не хотів бачити обличчя.
Раптом Ане обернулася і помітила Серена. Його похмурий вигляд, рушниця і скрадлива хода злякали дівчину, і вона крикнула:
— Не треба, Серене, не треба!
Серен звів рушницю, і Ане, заверещавши, як навіжена, пустилася бігти по снігу.
Пролунав постріл, Ане на бігу схопилася за щоку, страшно зойкнула й повалилась додолу.
Серен шпурнув рушницю й побіг на причілок панського будинку.
Віконце було зачинене.
Тоді він кинувся в парадні двері й помчав через усі покої, аж поки знайшов Марію.
— Вже по всьому, — прошепотів він, білий як смерть.
— Що, за тобою женуться?
— Ні, я її застрілив.
— Ане? Ох, що тепер із нами буде? Тікай, Серене, тікай! Бери коня й тікай! Мерщій, мерщій, бери сивого!
Серен побіг.
За хвилину він уже вискочив на коні з брами.
Не встиг він ще виїхати з Фоулума, як усі повернулися з церкви. Пале Дюре відразу спитав, куди то Серен поїхав.
— Там на городі хтось лежить і стогне, — відповіла Марія. Вона вся тремтіла і ледве трималася на ногах.
Пале з одним челядником занесли Ане до хати. Вона так кричала, що на цілу околицю було чути, хоч, властиво, нічого страшного не сталося: рушниця була наладована шротом на ворони, і дві шротини пробили щоку, а ще кілька застрягло в плечі. Та що кров не переставала текти і Ане жалібно стогнала, то послали підводу до Віборга по цирульника.
Коли дівчина трохи отямилася, Пале Дюре розпитав її, як було діло, і водночас дізнався геть усе про Марію та Серена.
Коли він вийшов від хворої, вся челядь з'юрмилася коло дверей, одне поперед одного намагаючись розповісти йому те саме, що він допіру почув: кожне боялося, що як і далі мовчатиме, то йому теж перепаде. Пале, одначе, не захотів нікого слухати, сказав, що то плітки й дурні поголоски, і прогнав їх геть. Усе те було йому вкрай не до речі; він волів уникнути розлучення, виїздів на переслухування, суду та інших видатків. Найкраще б затерти справу й лишити все як було. Сама зрада Маріїна мало його клопотала — либонь, він навіть виграє на ній, осягне більшу владу над Марією, а може, й над Еріком Груббе, бо старий, звісно, на все пуститься, аби про людське око зберегти їхній дірявий шлюб.
Однак тестева поведінка цілком спантеличила його. Старого важко було зрозуміти: він розпалився і негайно ж послав чотирьох служників на конях навздогінці за Сереном, щоб привезли його живого чи мертвого. А це був навряд чи найкращий спосіб зберегти таємницю, бо слідство з приводу замаху на життя могло виявити й ще багато дечого.
Другого дня ввечері троє служників повернулися додому. Вони схопили Серена біля Далерупа, де впав його кінь, і привели до Скандерборга. Там його замкнуто до в'язниці. Четвертий служник заблукав і повернувся на день пізніше.
У середині січня Пале Дюре перебрався з Марією до Нербекгора, сподіваючись, що як челядь не бачитиме господині, то швидше забуде її гріх. Одначе наприкінці лютого знову все згадалося, бо із Скандерборга прибув писар допитуватись, чи не бачив хто в околиці Серена, що втік із в'язниці. Проте писар надто поспішився, бо аж через два тижні Серен наважився вночі прокрастися до Нербекгора й постукати у вікно Маріїної спальні. Коли вона відчинила, Серен найперше спитав про Ане і як почув, що вона жива та здорова, то з його душі наче камінь спав. Він знайшов собі захисток у порожній халупі на Фасумському вигоні й став часто навідуватися до Марії, яка помагала йому і грішми, й харчами. І челядь, і Пале Дюре знали, що він топче стежку до садиби, проте Пале вдавав, немов нічого не помічає, а челядь, бачивши, що господареві байдуже, й собі не дуже тим цікавилася.
У косовицю пани знову повернулися до Тьєле, а туди вже Серен боявся показуватись. Через ту розлуку і через повсякденні батькові образи й глум Марія стала така дратівлива й запальна, що кілька разів наодинці вилаяла батька як найостаннішого псаря. Кінчилося все тим, що Ерік Груббе в середині серпня послав королеві супліку. Змалювавши докладно всі Маріїні прогріхи, які неодмінно викличуть гнів господній, доведуть до великого осудовища й стануть страшною спокусою для цілого жіночого роду, він так завершив листа:
"Таким своїм поводженням, безчестям і непослухом вона заробила, щоб я позбавив її спадку, і я найпокірніше й найуклінніше прошу вашої королівської величності схвалити й конфірмувати мій намір, а ще якби ваша королівська величність захотіли зробити мені ласку й милостиво наказали окружному урядникові панові Могенсу Скелеві, аби він, її провинність переді мною і перед її чоловіком та її непристойну поведенцію розглянувши, на мій кошт заслав мерзотну перекірливицю на Борінггольм[102], щоб запобігти гніву й кари господньої, які можуть упасти на неї за такі гріхи її, врятувати її душу від геєни вогненної, а всім іншим добру науку дати. Тільки задля найконечнішої потреби моєї зважуюсь я на таке прохання до вас, володарю мій, а тепер залишаюся з найпокірнішою непохитною надією на найласкавішу увагу, відповідь і поміч вашої королівської величності, за яку Господь наш бог напевне винагородить вас.
Тьєле, 14 серпня року божого 1690.
Вашої королівської величності найпокірніший
і найвірніший з діда-прадіда слуга
Ерік Груббе"
Король із цього приводу зажадав заяви з поясненням від його мосці Пале Дюре, і в ній писалося, що Марія Груббе поводиться з ним не так, як годиться чесній дружині, отож він просить короля зробити йому ласку й скасувати їхній шлюб без суду.
Одначе король не зглянувся на його прохання, і їх розлучено через суд двадцять третього березня тисяча шістсот дев'яносто першого року.
Не дозволив він також Ерікові Груббе позбавити Марію спадку й запроторити її на Борінггольм. Старому довелося вдовольнитись тим, що він держав Марію в Тьєле під охороною челяді весь час, поки розглядали справу, і він був один із останніх, кому дозволено кинути в неї каральний камінь осуду.
Відразу після вироку Марія Груббе покинула Тьєле, маючи з собою тільки вузличок з одягом. На вигоні вона зустрілася з Сереном і знайшла в ньому свого третього чоловіка.
XVII
Через місяць, одного квітневого надвечір'я, на паперті соборної церкви в Рібе зібралося багато люду. На той час відбувався єпархіальний з'їзд, а з давніх-давен заведено, що, поки він тривав, тричі на тиждень о восьмій годині вечора в соборі засвічували свічки й туди приходили шляхетні, значні люди міста, а також поштиві городяни: вони прогулювалися в нефі, тимчасом як майстерний органіста грав їм на органі. Проте бідніші люди могли слухати музику тільки знадвору.
Серед них були Марія Груббе і Серен.
їхня проста одежа зносилася, і з виду не показувало, що вони кожного дня мали вдосталь їжі. Воно й не дивно, бо теперішнє ремесло їхнє давало не вельми великий заробіток. В одному заїзді між Оргусом і Рандерсом Серен надибав убогого, слабого німця, котрий за шість слетдалерів продав йому стару ліру, строкате блазенське вбрання і старий картатий килимок. Отож вони жили з того, що ходили з ярмарку на ярмарок і Марія грала на лірі, а він, одягнений у строкате вбрання, ставав на картатий килимок і орудував на всі лади, як лише вмів, великими важкими та довгими залізними штабами, що їх він позичав у торгівців.
У Рібе вони теж опинилися через ярмарок.
Вони стояли біля самих дверей, і слабке, немов поблякле, світло з собору осявало їхні бліді обличчя та темну купу голів позад них. Тим часом городяни все прибували, то парами, то поодинці, то цілим гуртом. Вони розмовляли, гречно всміхалися, аж поки доходили до церковного порога, а там ураз замовкали, поважно дивлячись поперед себе, й навіть міняли ходу.
Серенові забаглося краще роздивитись на панство, й він пошепки став намовляти Марію й собі зайти досередини: можна ж бо спробувати, адже в найгіршому разі їх тільки виженуть геть. Марія здригнулася, уявивши, що її можуть вигнати звідти, куди вільно заходять звичайні ремісники, і стримала Серена, що хотів був потягти її з собою. Але раптом передумала й сама стала жваво проштовхуватися вперед, ведучи за собою Серена. І то не боязко, не скрадливо, а навпаки, так, немов хотіла, аби її помітили й вигнали. Поки що їх ніхто не спиняв, та як вони опинилися на світлі, в довгому нефі, де було повно людей, їх завважив церковний служник, що стояв там на сторожі.