Та що Пале Дюре часто їздив у Рандерс і надовго там затримувався, бувши королівським комісаром, вони стали необережні, і невдовзі тьєльська челядь про все довідалась. А як вони переконалися, що їх викрито, то вже й не пробували нічого приховувати і жили собі так, наче Пале Дюре був на другому кінці світу, а не в Рандерсі. На Еріка Груббе вони зовсім не зважали: коли він замахувався на Серена палицею, той погрожував йому кулаком, а як лаяв Марію і пробував її нарозумити, вона допікала його тим, що перераховувала численні його гріхи. І навмисне говорила звичайним голосом, а йому треба було добре кричати, бо Ерік Груббе на старість став недочувати і до того ж, щоб уберегти свою лису голову від гризі, носив шапку із щільно зав'язаними товстими навушниками, які, звісно, аж ніяк не додавали йому слуху.
Пале Дюре нічого не знав, і то була не Серенова заслуга, бо в своїй по-молодечому невгамовній закоханості він не вагався, навіть як чоловік був дома, смерком чи за всякої іншої нагоди навідатись до Марії аж у самі покої, і тільки зручні сходи на горище не раз рятували його від халепи.
До Марії він ставився не завше однаково. Часом йому могло вплисти в голову, що вона зарозуміла й зневажає його, тоді він робився вередливий, деспотичний та нестримний і поводився з нею ще жорстокіше й брутальніше, аніж навіть сам хотів, аби тільки слухняністю й покірливістю її розвіяти свій сумнів. Але здебільшого він був добрий, згідливий і легко їй піддавався. Тільки Марії доводилось остерігатися й не дуже скаржитись на свого чоловіка та батька, не занадто виставляти свою кривду, бо Серен тоді навіснів з люті й присягався, що розтрощить голову Пале Дюре й задушить Еріка Груббе — у нього, мовляв, і шиї тієї якраз у кулак узяти. І він ладен був негайно виконати свою погрозу: Марія аж плакала, так уже благала його заспокоїтись.
Та ніщо так не ставало їм на заваді, ніщо так не псувало їхньої радості, як повсякденні глузи челядників. Вони, звісно, були страшенно обурені любощами господині й візника, що ставили їхнього товариша куди вище за них самих і надавали йому, надто ж як не було господаря, влади, на яку він не мав права так само, як і вони. Тому вони допікали Серена всіма способами, аж бідолаха ставав сам не свій і ладен був або втекти геть, або накласти на себе руки.
Найгірше, звісно, уїдалися на нього служниці.
Якось увечері в коморі виливали свічки. Марія стояла біля наповненого соломою кадовба, в який була опущена мідяна форма, і вмочала гноти, що їх броварниця Ане Трінеруп, Серенова сестра в перших, потім тримала над жовтою макітрою, аби стікав лій. Служниця з кухні приносила й відносила налоєні гноти, підвішувала їх до кросен холонути й знімала готові свічки, коли вони вже були такі завтовшки як треба. Коло столу сидів Серен Стаєнний і стежив за їхньою роботою. Він був у червоній сукняній шапці з золотими басаманами й чорною китицею з пер. Перед ним стояла срібна кварта з медом і чималий шмат печеного м'яса на олив'яній тарелі. Він складаним ножиком відрізував від нього шматочок по шматочку й сповага їв, запиваючи медом і неквапливо, вдячно киваючи головою, коли Марія приязно, підбадьорливо всміхалася йому.
Вона спитала, чи зручно йому сидіти.
Та нічого.
А може, краще хай Ане піде й принесе йому з дівочої кімнати подушечку?
Ане пішла, але не втрималась, щоб за спиною Марії не підморгнути другій служниці.
Чи не з'їв би Серен шматок пирога?
А чому ж, не завадило б.
Марія взяла каганця й пішла по пиріг, але трохи загаялась.
Не встигла вона зачинити двері, як обидві дівчини зареготали на все горло, наче змовились.
Серен сердито лупнув на них очима.
— Серене, лебедику мій, — сказала Ане, наслідуючи голос і мову Марії Груббе, — чи не дати тобі серветку, щоб ти витирав свої ніжні пальчики, і м'якесенького ослінчика під ноги? І чи не темно Серенові їсти при одній тільки грубій свічці? Може, ще засвітити, серденько моє, га? А ще в чоловіковому покої висить довгий квітчастий халат — принести його? Він-бо так личитиме до Серенової червоної ярмулки.
Серен не вшанував її відповіддю.
— Ох, панич не хочуть нам ані слова сказати? — не вгавала Ане. — А нам, темним, страх як хочеться послухати красної мови! А ви ж бо, паничу, на неї такий мастак! Ти ж чула, Тріно, що його любка подарувала йому компліментну книжку з усілякими магалянсами? А вже достеменно, що такий великий пан як не прочитає її, то хоч прослебізує або спереду назад, або ззаду наперед.
Серен торохнув кулаком по столі й люто позирнув на неї.
— Серене! — підхопила друга. — Поцілуй мене, я тобі фальшивий скілінг дам! Хоч, правда, стара тобі печенею та медом платить...
Ту мить зайшла Марія з пирогом і поставила його перед Сереном. Та він змів його зі столу й закричав:
— Вижени тих задрипанок!
— Але ж застигне лій.
Начхати йому на лій, хай застигає.
І дівчат відіслано з комори.
Серен зірвав із себе червону шапку й пошпурнув у куток. Він лютував і лаявся. Нічого з ним панькатися й підгодовувати його, як зачуханого підсвинка! І виставляти себе на посміховисько перед людьми в блазнівській шапці він теж не бажає. Годі! Він-бо чоловік, а де таке чувано, щоб чоловіка пестували та панькали, як оце вона його? Він такого собі і в голові не покладав. Він хоче наказувати, а вона має слухати, він хоче давати, а вона повинна брати. Ну так, він сам знає, що давати в нього нема чого, але це ще не причина, щоб вона обдаровувала його, а отже, й за ніщо мала. Коли вона не хоче йти з ним у вогонь і в воду, то їм треба розлучитися. Бо він такого життя більше не годен витримати. Вона мусить віддатися під його владу й утекти з ним, нічого їй тут панею сидіти, щоб він завше десь під нею почувався. Хай поживе разом з ним, таким самим собачим життям, як і він, — ось чого йому треба. І так, щоб вона від нього ласки чекала і йому дякувала, а ще щоб боялася його і не мала ніякої іншої опори, крім нього.
У брамі заторохтів віз, а що то міг бути Пале Дюре, Серен дременув до челядні.
Там сиділо на ліжках троє челядників, а коло них стояв мисливець Серен Єнсен.
— О, з'явився пан барон! — сказав один челядник, коли зайшов Серен.
— Цить, а то ще почує! — підхопив другий, удаючи зляканого.
— Атож, — знову озвався перший напівголосно. — Не хотів би я бути в його шкурі, хоч би й за цілий мішок золота.
Серен неспокійно озирнувся й сів на скриню, що стояла під стіною.
— А либонь, страшна то має бути смерть, — сказав той, що досі мовчав, і зіщулив плечі.
Мисливець поважно притакнув головою і зітхнув.
— Про що ви тут розпатякалися? — спитав Серен, удаючи, що йому байдуже.
Всі мовчали.
— Отак, чи що? — спитав перший челядник і обвів пальцем навколо шиї.
— Цить! — гримнув на нього мисливець і нахмурився.
— Коли ви про мене, то не крутіть, а просто кажіть, що хочете сказати.
— Про тебе, — озвався мисливець, наголошуючи на останньому слові, й суворо позирнув на нього. — Так, про тебе, Серене. Боже мій!.. — він згорнув руки й наче поринув у тяжку задуму. — Серене, — знову почав він і витер носа, — необачне ти діло затіяв, кажу тобі. — Він сипав словами, немов із книжки читав: — Обернись, Серене! Он там — шибениця й колода, — він показав на панський будинок, — а там — християнське життя й християнська смерть, — він описав рукою лук і показав на стайню. — Бо тебе скарають на горло за священним словом закону. Далебі скарають, так і знай! Тож поміркуй гарненько, поки не пізно!
— Овва! — вперто сказав Серен. — А хто ж мене ви каже?
— Ага! — мовив мисливець таким тоном, наче знайшов доказ, що ще погіршував справу. — Хто тебе викаже? Гай-гай, Серене! Хто викаже? Ти просто-таки дурень дурнем, щоб мені з цього місця не зійти! — І він повів далі вже звичайним голосом: — Бігаєш, як навіжений, за старою бабою, коли тут шибеницею пахне. Хоч би ще яка молода! І то ж утелюжитися в таку сатану, прости господи! Лиши ти її до біса тому синьомордому! Адже ж, слава богу, дівок хоч греблю гати!
Серен не зважувався та й не мав охоти пояснювати їм, що він не зміг би жити без Марії Груббе. Він і сам соромився своєї нерозважної пристрасті, але якби сказав правду, то тільки нацькував би на себе всю ту тічку парубків і дівок. Тому він удався до брехні й став зрікатися кохання.
— Та воно, звісно, так, — почав він. — Але ж бачите, добрі люди, що тепер я маю і гріш якийсь, а ви не маєте, і якусь одежину там чи крамнину, і то не одну... Так хап та хап, і диви — вже й на воза не забереш. Напхаю собі гаманця та й розквитаюся з нею. А тоді й хтось із вас може спробувати щастя.
— Воно наче й нічого, — мовив Серен-мисливець. — Але як на мене, то се однаково що красти гроші із зашморгом на шиї. Певне ж, приємно діставати в дарунок і одяг, і гроші, та й гарно прикидатися хворим, валяючись у постелі, щоб тобі приносили з панського столу вина та печені чи іншої якої смакоти. Одначе шила в мішку не сховаєш, де стільки люду товчеться. Колись усе випливе нагору, а тоді... аж страшно подумати, що буде.
— Ну, до сього ніколи не дійде! — не так уже відважно відповів Серен.
— Чого ж, вони обидва раді будуть спекатися її, а сестри та чоловіки їхні теж не з таких, що втручатимуться, коли захочуть її без спадку лишити.
— Ет, хай там що, а вона мене в біді не кине!
— Думаєш, не кине? їй досить буде свого лиха. Вона вже стільки разів дуріла, що, мабуть, ніколи не знайдеться, хто б захотів бодай пальцем ворухнути задля неї.
— Що буде, те й буде, — мовив Серен і рушив до задньої комірчини. — Від погрози до мотузки далеко.
Від того дня хоч де б Серен опинився, скрізь чув зловісні натяки на шибеницю, на колоду й розпечені кліщі. Щоб прогнати страх і набратися відваги, він удався до горілки, а що Марія завше підсувала йому гроші, то він тепер майже не бував тверезий. Поступово він збайдужів до погроз, але став обережніший, більше тримався челяді й рідше бачився з Марією.
Наближалося Різдво, і Пале Дюре повернувся додому. Тепер він уже нікуди не виїздив, і Серен з Марією зовсім перестали сходитися. І от, бажаючи переконати челядь, ніби всьому вже кінець, і збити їхню охоту клепати на них господареві, Серен став навіть залицятися до Ане Трінеруп і обдурив не тільки всіх служників, а й саму Марію, хоч вона була втаємничена в його намір.
На третій день Різдва, коли майже всі були в церкві, Серен стояв на причілку панського будинку і грався з собакою, аж раптом почув Маріїн голос, що кликав його наче з-під землі.
Він обернувся й побачив її у віконечку льоху при самій землі.