Проте не читала, а задумано дивилася на великого темного хижого птаха, що повільно ширяв над безмежною хвилястою поверхнею густолистих верховіть, вистежуючи здобич. Прозоре, просякнуте світлом повітря тремтіло від однотонного дзижчання безлічі невидимих комах, що навівало сон. Нуднувато-солодкий запах жовтого дроку та гіркий — нагрітого сонцем березового листя внизу під пагорбом змішувався з прілим духом лісової землі й мигдалевим пахом таволги в сусідньому видолинку.
Марія зітхнула й жалібно прошепотіла:
Petits oiseaux de bois, que vous estes heureux,
De plaindre librement vos tourmens amoureux.
Les valons, les rochers, les forests et les plaines
Sçauent également vos plaisirs et vos peines.
На хвильку вона замовкла, наче силкуючись пригадати решту, тоді взяла книжку й стала читати далі тихим, сумним голосом:
Vostre innocente amour ne fuit point la clarté,
Tout le monde est pour vous un lieu de liberté,
Mais ce cruel honneur, ce fléau de nostre vie,
Sous de si dures loix la retient asservie.
І, згорнувши книжку, майже криком закінчила:
Il est vray je ressens une secrète flame
Qui malgré ma raison s'allume dans mon ame
Depuis le jour fatal, que je vis sous l'ormeau
Alcidor, qui dançait au son du chalumeau[101].
Голос її знову впав, і останні рядки вона прошепотіла зовсім тихо, невиразно, майже машинально, немов її уява під акомпанемент ритму витворила цілком інший образ, аніж той, що його змальовано словами.
Марія відхилилась назад і заплющила очі. Як дивно, як страшно почувати, що її, вже літню жінку, знову охоплюють бажання, від яких аж дух забиває, ті самі сповнені передчуттів мрії і невгамовні сподіванки, як колись замолоду. Та чи надовго їх стане, чи це не коротке цвітіння, що його восени може викликати сонячний тиждень, друге цвітіння, що обертає в квітки останні соки рослин, тоді кидає їх, кволих і виснажених, у владу лютої зими? Вони ж бо вмерли вже, ті бажання, давно вже тихо спочили в могилі. Чого ж вони хочуть, навіщо з'явилися? Чи не виконали своєї життєвої мети, що не можуть спочити в мирі, а встають в облудній машкарі життя й знову бавляться забавами молодості?
Так собі розмірковувала Марія, але насправді всім тим не переймалася — то були тільки поетичні роздуми взагалі, наче не про себе саму, а про когось іншого, бо вона не сумнівалася ані в силі, ані в тривкості своєї пристрасті — та пристрасть так заполонила її, що на поважні міркування не лишилося місця. Сидячи отак і мріючи, вона згадала на хвильку Золотого Ремігіуса і його непохитну віру в неї, але та згадка викликала в неї тільки гіркий усміх та вдаване зітхання, — потім її думки знову перекинулись на інше.
Вона цікава була, чи Серенові стане відваги залицятись до неї. Навряд чи стане. Адже він мужик... І Марія уявила собі його рабський страх перед панами, його собачу слухняність і покірну, принизливу шанобливість... Вона думала про його простацькі звички й темноту, його мужицьку мову й грубий одяг, його тяжку працю, згрубіле тіло і брутальну ненатлість. І вона мала схилитися перед тим усім, полюбити все те, приймати і добре й зле з тих чорних рук... У такому приниженні була якась дивна втіха, трохи, може, близька до грубої чуттєвості, а трохи й до того, що вважається за найшляхетніше й найкраще в жіночій натурі.
Але саме так і була замішена глина, що з неї виліплено Марію.
За кілька день по тому Марія Груббе варила мед у тьєльській броварні, бо тієї ночі, що була пожежа, попсовано чимало вуликів.
Вона стояла якраз біля печі й дивилась у відчинені двері, за якими, приваблені солодким медовим духом, гули сотні бджіл, золотаві, блискучі в сонячному промінні.
Ту мить Серен Стаєнний круто звернув у браму порожньою каретою, в якій відвозив Пале Дюре до Віборга.
Він зиркнув на Марію, швиденько затяг карету на місце, завів до стайні випряжених коней, а тоді, засунувши руки глибоко в кишені довгого візницького каптана, став походжати подвір'ям, втупивши очі в свої велетенські черевики. Раптом він повернувся, рішуче махнув рукою й попрямував до броварні. Він наморщив лоба й закусив губу, як той, хто силує себе до неприємної, але неминучої роботи. Від самого Віборга до Фоулума він присягався, що покладе всьому край, і додавав собі отухи з пляшечки, що її господар забув у кареті.
Зайшовши до броварні, він зняв шапку, але нічого не сказав — стояв і зніяковіло водив пальцями по краю кадовба.
Марія спитала, чи, бува, не переказував чогось чоловік через нього.
Ні.
Може, він хоче скуштувати пива або стільникового меду?
Авжеж, скуштує, тобто ні, він прийшов сюди зовсім не того.
Марія почервоніла й теж збентежилась.
Чи можна йому щось запитати?
Ну, звісно, можна, чому ні.
Ну, то він хотів би, з панської ласки, сказати, що з ним щось не гаразд діється, він і вдень і вночі все думає про вельможну пані і нічого з собою не може вдіяти.
Хіба ж то зле? Він дуже гарно робить, що думає про свою господиню.
Та воно так, тільки не дуже певний, що гарно робить.
Він-бо думає не про те, як вельможній пані слугувати, а зовсім про інше... Він про неї думає, як то кажуть, з любов'ю.
Він запитливо й боязко позирнув на неї і, геть пригнічений, тільки похитав головою, коли Марія відповіла, що це теж добре, бо ж пастор казав, що всі люди повинні любитися.
Та ні, він любить пані не так... зовсім інакше. Та це все марні балачки, дражливо додав він, наче хотів викликати сварку, така гарна пані, як вона, боятиметься, либонь, і доторкнутися до такого простого сільського парубка, як він. Хоч селяни наче теж люди і в жилах у них, як і в усіх, теж кров тече, а не вода чи сироватка. Воно, звісно, пани себе за якусь особливу породу мають, але як на нього, то що пан, що мужик — одна кістка, бо пани так само і їдять, і п'ють, і сплять, і геть усе роблять, як і найпростіший, найтемніший селюк, тож він зроду не повірить, що вельможній пані, якби він її поцілував, було б більше шкоди, аніж від панського поцілунку. І нічого їй так сердито на нього позирати, що він язика розпустив, йому вже все одно, він не боїться її кари, бо вже звідси піде простісінько до млинового плеса або почепить собі мотуза на шию.
Ну, навіщо таке казати. Вона й у голові собі не покладала хоч би словом кому натякнути про нього.
Еге, не покладала, так він їй і повірив. Ну, та байдуже, все одно нічого не зміниться. Вона вже й так немало йому горя завдала, се ж бо через неї він хоче руки на себе накласти, бо кохає її всім серцем.
Серен сів на ослінчик і втупив у Марію лагідні, віддані очі. В погляді його світився щирий сум, а губи тремтіли, наче він насилу стримував сльози.
Марія не витерпіла — підійшла до нього й ласкаво поклала йому руку на плече.
Ну, оцього вже аж ніяк не треба було, бо він добре знає — хай тільки вона покладе на нього руку та ще скаже яке ласкаве слово, то йому зовсім забракне відваги. Що тоді він робитиме? А взагалі, якби вона подумала, що до вечора його вже не буде на світі, то могла б і сісти коло нього, хоч він тільки простий собі парубок.
Марія сіла.
Серен скоса позирнув на неї і трошечки відсунувся, а тоді враз підвівся. Тепер він попрощається й подякує вельможній пані за все добре, що він зазнав, поки тут жив. А ще чи не передасть вона вітання його сестрі в перших Ане, тій, що в них на броварні служить.
Марія схопила його міцно за руку.
Так, але краще він уже піде собі.
Ні, він повинен залишитись, бо вона нікого в світі так не любить, як його.
Еге, то вона лиш так каже, боїться, що він по смерті ходитиме та її лякатиме. Але хай не турбується, він анітрохи не має на неї жалю і навіть близько не підійде до неї, як помре, він обіцяє їй і не зрадить свого слова, якщо вона його тепер відпустить.
Ні, вона його ніколи не відпустить.
Та що там, однаково се нічого не дасть.
Серен висмикнув руку, вискочив з броварні й побіг подвір'ям.
Марія кинулася за ним, та Серен сховався в челядні, зачинив двері й підпер їх плечима.
— Відчини, Серене, чуєш, а то я весь двір скличу!
Серен не відповідав. Він спокійнісінько витяг з кишені шматок просмоленої мотузки і, притримуючи двері плечем та коліном, заходився прив'язувати клямку. Маріїна погроза скликати весь двір його не злякала, бо він знав, що всі пішли на луку гребти сіно.
Марія щосили тарабанила в двері.
— Боже мій! Серене! — кричала вона. — Та вийдибо! Я ж кохаю тебе, найдужче в світі кохаю! Далебі, Серене, я кохаю тебе, чуєш, кохаю! Ох, що ж мені, бідолашній, робити, він не вірить!
Серен не чув її. Він зайшов до челядні, а звідти до маленької задньої комірчини, де вони спали з мисливцем. Отут він і впорає все. Серен озирнувся по комірчині, і йому спало на думку, що, може, не гарно так лякати мисливця, — краще вже повіситись там, де спить багато людей. І він повернувся до челядні.
— Серене, Серене, впусти мене, чуєш! Ох, та відчини ж! Не відчиняє! Ой, він там вішається, а я стою. Ох, на милість божу, Серене, відчини, я ж покохала тебе від першого разу, як тільки побачила! Чуєш? Ти мені найдорожчий за всіх у світі, Серене!
— Справді? — почувся хрипкий, змінений Серенів голос коло самісіньких дверей.
— Ох, слава тобі господи! Так, так, Серене, справді, присягаюся всім, що є на землі, я кохаю тебе з цілого серця! Ох, господи милосердний, дякую тобі за твою ласку!
Серен розмотав мотузку, й двері подалися.
Марія вбігла до челядні й кинулась йому на шию, хлипаючи й сміючись.
Серен із такого дива зовсім розгубився.
— Ох, хвалити бога, я знову з тобою! — вигукнула Марія. — А де ж ти хотів повіситись, га? — Вона зацікавлено озирнулася по кімнаті з неприбраними постелями, на яких валялися збиті подушки, злежана солома та брудні хутряні ліжники.
Та Серен не відповідав. Він грізно дивився на Марію.
— Чому ж ти раніше такого не казала? — спитав він і вдарив її по руці.
— О, пробач, Серене, пробач! — заплакала Марія й пригорнулася до нього, благально шукаючи поглядом його очей.
Серен вражено схилився й поцілував її. Він був спантеличений до краю.
— То се не кумедія, не омана? — тихо, наче сам себе, спитав він.
Марія, усміхаючись, похитала головою.
— Ото лихо! Хто б таке подумав...
Спочатку Марія й Серен тримали все у великій таємниці.