От тільки що зовсім не мав почуття честі. Він шахрував і дурив, де лише міг, і зовсім не соромився, коли його ловили на брехні. Хоч би його вилаяли, як собаку, він ні словом не боронився, якщо тільки мав від того хоч скілінг зиску. А коли знайомий чи родич доручав йому щось купити, або продати, або ще яку справу, то він завше використовував їхнє довір'я так, щоб і самому мати вигоду. Хоч шлюб був для нього насамперед діловою угодою, проте він дуже пишався, що взяв собі колишню дружину самого намісника. Зрештою, це не заважало йому взивати й трактувати її так, як начебто й не випадало, маючи в серці згадане вище почуття. Не те щоб він був із нею особливо брутальний чи якось гнобив її, зовсім ні! Але він належав до тих звичайних, з усіх боків коректних і нормальних людей, які, гордо й самовпевнено переконані бувши в своїй власній бездоганності, не можуть утриматися, щоб не дати взнаки своєї переваги іншим, з цього погляду не таким удатним людям, і з прикрою наївністю не виставляти себе за взірець до наслідування. А Марія, звісно, не належала до вдатних — бо ж хіба її розлучення з Ульріком-Фредеріком і розтрата материзни не була кричущою ненормальністю?
Отакий чоловік став третім мешканцем Тьєле, і жадна риса в його натурі не давала надії, що він зможе якось прикрасити чи злагіднити тамтешнє життя, чого він, зрештою, і не пробував робити. Постійна сварка, незлагода, взаємні перекори й намагання дошкулити одне одному — ось чим був сповнений кожен їхній день.
Марія від того отупіла, все квітуче, духмяне, барвисте, що досі буйними, хай і нестримними й часто навіть химерними арабесками впліталося в її життя, тепер зів'яло й загинуло, наче його й не було. Брутальність і в думках, і в мові, простацький, рабський сумнів у всьому шляхетному й величному, зухвала зневага до самої себе — ось що принесли їй ті шістнадцять років.
І не тільки це.
Її посіла по-тваринному здорова чуттєвість і нестримна жадоба до всіляких життєвих насолод — до смачної їжі та напоїв, до м'яких фотелів і зручного ліжка, вона відчувала майже хтивий потяг до п'янких запахів міцного коріння й до пишних уборів, не стримуваний смаком і не ошляхетнений красою. Всі ті пристрасті їй майже не щастило вдовольнити, — але від того вони не ставали менші.
Марія погладшала й зблідла, і в її рухах з'явилися млосні лінощі. Її погляд здебільшого був дивовижно порожній, без жадного виразу, тільки часом у ньому з'являвся чудний бляск. А ще вона мала звичку складати губи в застиглу усмішку, яка ні про що не говорила.
Іде тисяча шістсот вісімдесят дев'ятий рік. Ніч, і в Тьєле горить стайня.
Миготливе полум'я вихоплювалося з густого, рудуватого диму й осявало заросле травою подвір'я, низькі прибудови, білий мур панського будинку і аж ген чорне верховіття дерев, що здіймалися понад дахами. Челядь і сусіди бігали від криниці до стайні й виливали у вогонь із коновок та відер воду, блискучу від полум'я. Розпатланий Пале Дюре кидався з місця на місце, тримаючи в руках пофарбовані начервоно граблі, а Ерік Груббе лежав на відтягненій далі від вогню старій скрині на січку й молився, злякано стежачи, як вогонь перебігає з бантини на бантину, і щоразу зойкаючи, коли полум'я, підхоплене вітром, переможно шугало вгору й сипало іскрами аж на хату.
Марія теж була на подвір'ї, але погляд її прикував до себе не вогонь, а щось інше.
Вона дивилася на нового візника, що виводив із повної диму стайні переляканих коней. Одвірки вибито, крихкий мур із саману вивалено з обох боків, і війстя розширено вдвічі. Він виводив тим війстям коней, по двоє зразу, в кожній руці. Дужі коні, перелякані до смерті димом, ставали дибки й сахалися вбік, як тільки миготливе полум'я кидалося їм у вічі. Здавалося, що вони от-от роздеруть візника на шматки або зімнуть між собою, але він ані випускав вуздечок, ані падав, а, пригнувши їм морди до землі, то підстрибом поспішав за ними, то тяг їх за собою через усе подвір'я і виводив аж за браму в сад.
Коней у Тьєле було багато, і Марія могла вдосталь намилуватися гарним дужим його тілом в усіх поставах: як воно боришкалося з баскими кіньми, як повисало в повітрі на витягнених руках, коли жеребець ставав дибки, як шалено кидалося назад, впираючись у землю п'ятами, то як знову мчало вперед нерівними стрибками. І всі його рухи були м'які, гнучкі й пружні, як у правдивих силаків.
Короткі полотняні штани й сіра фарбована сорочка, що їй вогонь надавав жовтуватого кольору й чітко позначав згортки глибокими тінями, підкреслювали його чудову статуру й дуже пасували своєю простотою до яскраво забарвленого обличчя, русявого пушку коло вуст і на бороді та до густого буйного чуба.
Прозивали того двадцятидвохрічного силака Серен Стаєнний. Справжнє його наймення було Серен Серенсен Мелер, а прізвисько він дістав по своєму батькові, що служив стаєнним у маєтку Ворнумі.
І ось коней порятовано, стайня згоріла, пожежу загалом погашено, і люди розійшлися трошки подрімати на світанку після безсонної ночі.
Марія Груббе теж лягла, але не спала. Лежала, й думала, і часом червоніла від своїх думок, а часом неспокійно кидалась, наче боялась їх.
Нарешті вона встала.
Одягаючись, вона із глузливим співчуттям усміхнулась сама до себе. Звичайно вона одягалася на щодень недбало, в не дуже чисте, благеньке вбрання, аби натомість при нагоді вирядитися пишно, хай і без смаку, але так, щоб у очі впадало. Однак нині вона зробила інакше: взяла стару, проте чисту синю сукню з домашнього краму, пов'язала на шию яскраву червону єдвабну хустинку, приміряла гарненького простого капелюшка, але передумала й вибрала іншого, що своєю жовто-брунатною квітчастою облямівкою та стрічкою з підробленої срібної парчі зовсім не пасував до решти вбрання. Пале Дюре подумав, що вона збирається до міста побалакати про пожежу, й вирішив про себе, що сьогодні для неї не знайдеться вільних коней. Проте вона нікуди не збиралась — лишилася вдома, хоч ніяка робота не йшла їй до рук. Щось її непокоїло, вона кидала одне й бралася до іншого, щоб і його не докінчити. Врешті подалася до саду — мовляв, поправити те, що нашкодили вночі коні. Але й там багато не напрацювала, бо здебільшого сиділа в альтанці, склавши руки на колінах, і задумано дивилась поперед себе.
Неспокій її не влягся, а з кожним днем більшав, і вона враз полюбила самітні прогулянки до Фаструпського гаю або в найдальші закутки власного саду. І чоловік, і батько лаяли її за те, та вона була наче глуха, навіть не відповідала їм. Отже, вони вирішили, що найкраще буде на деякий час дати їй спокій, поки немає такої спішної роботи.
Через тиждень після пожежі Марія, як звикле, вийшла надвечір погуляти до гаю і була вже на узліссі, зарослому довгою смугою високого, по груди, дубняка й шипшини, коли раптом побачила Серена Стаєнного, що лежав на траві, простягнувшись на весь зріст і заплющивши очі, наче спав. Неподалік від нього лежала коса, і там, де стояла Марія, та й далі трава вже була скошена.
Вона довго дивилася на його гарне обличчя, на широкі, дужі груди, що здіймалися в глибокому віддиху, і на засмаглі жилаві руки, закладені за голову. Однак Серен, що швидше відпочивав, а не спав, зненацька розплющив очі й глянув на неї зовсім не сонно. Він стрепенувся з ляку, що господиня побачила, як він спить замість косити, але вираз Маріїних очей так вразив його, що, допіру як вона, почервонівши, промурмотіла щось про спеку й повернулась іти, він отямився, схопив бруска та косу й заходився мантачити її, аж луна покотилася в теплому, тремтливому повітрі.
А тоді накинувся на траву, мов на свого ворога.
Нарешті, побачивши, що Марія пішла кам'яними східцями до гаю, він спинився й довго дивився їй услід, спершись на косу. Потім відкинув її далеко від себе, сів, розставивши ноги і впершись руками в траву, й довго мовчки дивувався на себе самого й свої чудні думки.
Якби хто його там побачив у такій поставі, спантеличеного, з роззявленим ротом, то подумав би, що він допіру з дерева впав.
У голові йому все переплуталось, наче уві сні. Чи, бува, не зачарував його хто? Бо ж такого з ним ще не було — думки здіймалися вихором, про все зразу, і ніяк не зліпиш їх докупи: та набіжить, а та зникне, і наче вони не його... Як дивно вона подивилася на нього! І не сказала нічого, що він ліг спати серед білого дня. Тільки глянула своїми ясними очима так лагідно, так... як Єнсова Педерсонова Тріна дивиться. А сама ж вельможна пані. Вельможна пані! Та кажуть же он про якусь пані з Нербекгора, що вона втекла із своїм мисливцем. Чи вона теж так на того мисливця дивилася, коли він спав? Вельможна пані! Може, й він заприязнився б із вельможною панею, як той мисливець? Він нічого не розумів. Може, він заслаб? Щоки йому пашіли, серце калатало, дух спирало в грудях. Він заходився торсати дубка, але сидячки не міг його здолати, тоді підвівся, вирвав дубка, шпурнув на землю, схопив косу і взявся знову класти покіс за покосом.
В подальші дні часто випадало, що Марія опинялася близько від Серена Стаєнного, бо він здебільшого порався на подвір'ї. І щоразу він дивився на неї жалібним, розгубленим і запитливим поглядом, наче просив роз'яснити йому дивовижну загадку, яку вона кинула на його шляху. Та Марія тільки мимохідь зиркала на нього й відверталася.
Серенові було просто соромно за себе, і він весь час боявся, аби решта челядників не помітили, що з ним щось не гаразд діється. Зроду ще його не посідали такі почуття й бажання, тому вони його непокоїли й лякали. Може, в нього з головою щось сталося? Либонь, ще здуріє? Адже ніхто не знає, як божевілля находить на людей. І Серен присягався собі, що більше не думатиме про таке, але вже наступної миті думки його знову кружляли біля того, про що він не хотів би ніколи й згадувати. Саме те, що він ніяк не міг позбутися тих думок, найбільше його бентежило, бо він порівнював їх до того, що чув про Кіпріяна: спали його, втопи, а він однаково вернеться. І все ж у душі Серен бажав би, аби думки ті не зникали: адже без них було б так порожньо й сумно. Але навіть сам собі не хотів признаватися в цьому й так соромився, що йому аж щоки пашіли щоразу, коли він тверезо міркував про шаленство, яке залізло йому в голову...
Десь через тиждень після того, як Марія натрапила в дубняку на Серена, вона сиділа в гаю на зарослому вересом пагорку під розлогим буком, прихилившись спиною до стовбура, й тримала на колінах розгорнену книжку.