В цілому світі немає такої, як вона! Коли інші панни, вдекоровані золотими басаманами, золотими ланцюжками, розетами із самоцвітів, скидалися на музеї старожитностей, то вона була така врочиста й гарна, така весела й легенька, як переможна корогва, що має на вітрі. Ні, не було більше такої, як вона, не було й нема!
— Ні, є, і навіть краща за неї! — вигукнув молодий Ремігіус і схопився з місця. Він рвучко нахилився вперед, сперся однією рукою об стіл, а другою підніс келиха так, що золотавий напій хлюпнув через вінця йому на руку і ясними краплями закапав із білої мереживної чохли. Щоки йому пашіли від вина, очі горіли, а голос аж тремтів. — Знайшли красу! — провадив він далі. — Та чи ви посліпли, чи, може, ніхто з вас не бачив данської кралі, пані Марії? Коси в неї — наче трава в лузі, осяяна сонцем, очі — блакитні, немов полиск криці, а вуста червоні, як соковита ягода. Вона ходить, наче зірка по небу, струнка, як берло, і велична, як трон. О, всі пелюстки тілесної принади й краси розквітли в ній квітка до квітки, цілою китицею. Коли дивишся на її вроду, то тебе охоплює такий піднесений настрій, наче ти чуєш уранці святковий гомін дзвонів із церковних веж. І все в тобі шанобливо замовкає, тому що вона схожа на скорбну матір на прекрасному образі — той самий величавий смуток у ясних очах і та сама безнадійна терпляча усмішка на вустах.
Золотий Ремігіус украй розхвилювався, і в очах йому аж сльози заблищали. Він хотів казати щось далі, але не міг і стояв, марно силкуючись видобути з себе хоч слово. Та ось найближчий сусіда приязно поплескав його по плечі, посадовив на місце, цокнувся з ним, і він заспокоївся. Старі добродії знову весело загомоніли, і бенкет пішов далі своєю колією — з жартами, співами й реготом.
Отже, Марія Груббе була в Нюрнберзі.
Розлучившись із Сті Геєм, вона десь із рік переїздила з місця на місце і нарешті осіла тут.
Вона дуже змінилася від того вечора, як танцювала в балеті у Фредеріксборзькому замковому саду. Не тільки тому, що тепер їй було тридцять років, але й нещасливий зв'язок із Сті Геєм залишив на ній глибокий слід. З Ульріком-Фредеріком вона розлучилася через випадкові обставини, але передовсім через те, що прагнула вберегти мрію свого дівоцтва: аби той, за ким мала йти жінка, був для неї земним богом, аби, кохаючи й схиляючись перед ним, вона могла приймати з його рук добро і зло — все, на що буде його воля. І ось у хвилинному засліпленні вона взяла за такого бога Сті — це він бог, він. що його навіть справжнім чоловіком важко назвати! Так міркувала Марія. Кожну хибкість, кожний не гідний чоловіка сумнів у Сті вона відчувала на собі, мов незатерту ганебну пляму. Вона гидувала собою за ту недовгу любов, кляла її останніми словами. Хай би всохли ті губи, що цілували його, хай би згасли ті очі, що всміхалися йому, хай би розпукло те серце, що кохало його! Вона споганила тим коханням усі скарби своєї душі, поглумилася з кожного свого почуття. Вона втратила геть усяку довіру до себе, геть усяку віру в свою гідність, а прийдешнє... в прийдешньому вже не світилася ніяка надія.
Життя для неї вже скінчилося, пройдено його шлях, і тепер вона хотіла тільки одного — прихилити десь у тихому куточку свою стомлену голову й більше ніколи її не підводити.
У такому настрої Марія приїхала до Нюрнберга. Випадково вона здибалася з Золотим Ремігіусом, і його щире несміливе обожування, по-юнацькому палке й віддане, його радісна віра в неї, щастя, яке йому та віра давала, було наче прохолодна роса для затоптаної квітки, що хоч уже й не піднімається, одначе й не в'яне, розгортає ще ніжні, барвисті пелюстки, пахне й сяє, не поспішаючи розлучитися з життям. Отак і Марія. Так-бо відрадно було бачити себе в чиїхось думках чистою, тендітною, незаплямованою. І вже майже спасінням для душі була свідомість, що ти викликаєш у чиємусь серці сміливу довіру, надію на красу й шляхетні поривання, які так збагачують того, в кому вони зродилися. А як любо, як же втішно було невиразними картинами й натяками виливати свої жалі тому, хто сам ще не має досвіду, не спізнав ще горя, але з тихою насолодою мучиться твоєю мукою і почуває вдячність, що дістав право поділяти твій смуток, який він тільки вгадує, не розуміє його, та все одно поділяє з тобою. Так приємно було нарікати, бачивши, що твоє горе викликає повагу, а не жалість, що воно стає наче темною величною мантією на твоїх раменах, наче діадемою із блискучих сліз на твоїм чолі.
Так Марія почала помалу миритися сама з собою. Коли це одного дня Ремігіус виїхав верхи на прогулянку, кінь схарапудився, викинув його з сідла і доти тяг за собою на стременах, аж доки розбив на смерть.
Дізнавшись про те, Марія скам'яніла в тяжкому, тупому, безслізному горі. Цілими годинами вона сиділа, втупивши перед себе втомлені, бездумні очі, мовчазна, наче в неї язик відсох, сиділа заклякла й ні до чого не бралася, навіть не хотіла чути нічийого голосу. А як хтось звертався до неї, вона кволо відмахувалась від нього рукою і стомлено хитала головою, наче їй зроблено боляче.
Так тривало довго. А тим часом гроші в неї кінчалися, лишилося заледве стільки, щоб добратися додому. Люсі не переставала нагадувати, що час би вже повертатися, але Марія не швидко її послухала.
Нарешті вони виїхали.
Дорогою Марія захворіла, і подорож надто затяглася. Люсі довелося продавати одне по одному багате вбрання та дорогі оздоби, аби можна було їхати далі.
Коли вони добулися до Оргуса, в Марії лишилось тільки те, що вона мала на собі.
Там вони розлучилися: Люсі подалася назад до пані Рігіце, а Марія поїхала до Тьєле.
То було навесні тисяча шістсот сімдесят третього року.
XVI
Повернувшись до Тьєле, пані Марія Груббе прожила там разом із батьком до тисяча шістсот сімдесят дев'ятого року, а тоді вийшла заміж за радника юстиції його королівської величності Пале Дюре і пробула з ним у шлюбі до тисяча шістсот вісімдесят дев'ятого року. За цей час у її житті не сталося аніякісіньких подій.
То був довгий шмат життя, цілих шістнадцять літ — від її тридцятого року аж до сорок шостого.
Цілих довгих шістнадцять літ, прожитих у щоденному клопоті, серед дріб'язкових обов'язків, у тупій одноманітності. Шістнадцять літ, не зігрітих ані довір'ям, ані приязню, не осяяних хоч би проблиском якогось вирозуміння й затишку. Тільки вічні сварки за дурниці, крик через незначні прогріхи; то буркотливе напучування, то брутальні глузи — ось що завше чули її вуха. Та ще кожен ясний день перековувати на далери, орти й віди, як зітхати — то тільки через якісь збитки, як бажати — то тільки зиску, а як надіятись — то тільки на ще більші гроші. І куди не кинешся — скрізь на тебе дивиться блякла, потерта скнарість, по всіх закутках панує хаплива метушня, руйнуючи затишок, і зажерливість своїм невсипущим оком стежить за тобою кожної хвилини. Ось яке життя було в Марії Груббе.
Спершу часто бувало, що серед метушні й галасу вона забувала про все навколо, захоплена маревом краси, мінливим, як хмари, і яскравим, як світло.
А надто полонив її один образ.
То було марево заснулого замка, оповитого трояндами.
Тихий сад, замковий тихий сад. Ані ворухнеться повітря, ані ворухнеться листя, і над усім, немов біла ніч, спочиває тиша. Задрімав запах у дзвіночках квіток і роса в шпичастих жолібках трав. Заснула фіалка під скривленим списом папороті, розтуливши вуста, і тисячі бруньок на зеленавому від моху гіллі теж здолав сон якраз у пору буйного весняного розквіту. Ось і подвір'я замка: колюче трояндове пруття нечутно линуло зеленими хвилями листя на мури й дах, тихо пінячись блідими запашними суцвіттями. З роззявленої пащі мармурового лева бив струмінь води та так і застиг кришталевою дугою з тоненьких, як павутина, ниточок. Бездушні ніздрі та заплющені очі викоханих коней чітко віддзеркалюються в дрімотній гладіні порфирової водойми, а паж протирає сонні очі, але так і не прокидається.
Вона впивалася красою непорушності на тому мовчазному подвір'ї, де зронені пелюстки троянд цілими купами лежали попід мурами та перед дверима, рожевим снігом покривали широкі приступки великих мармурових сходів.
Ось де б їй спочити! Нехай би в блаженній тиші пливли над нею дні година по годині, а всі спогади, надії й думки розвіялися з її душі, як легенькі хвилі туману. То було найпрекрасніше видиво, що його плекала в серці Марія.
Так було спершу; та потім уява її стомилася ненастанно літати до тієї самої марної мети, як літає замкнена бджола, що дзижчить і б'ється в шибку, а разом з уявою стомились і всі її душевні сили.
Як прекрасна шляхетна будова в руках варварових руйнується й нищиться, бо стрункі шпилі він придавлює бридкими банями, збиває шматок по шматкові тонкі орнаменти, а багаті мальовидла вкриває мертвим шаром вапна, так руйнувалася й нищилася Марія впродовж тих шістнадцяти років.
Батько її, Ерік Груббе, старівся й занепадав на силі, і здавалося, що так само, як обличчя його з роками загострювалося й ставало ще відразніше, так і вади його вдачі дедалі дужче витикалися назовні. Він був буркотливий і незговірний, упертий, як дитина, запальний, страшенно недовірливий, хитрий, нечесний і зажерливий. Тепер, на старість, ім'я боже не сходило йому з язика, а надто як слабла худоба чи випадав неврожай. Тоді з нього так і сипалися всілякі улесливі лицемірні наймення для бога, що він їх сам вигадував. Марія ніколи не любила й не шанувала батька, а тепер до всього ще й не могла вибачити йому, що він порожніми обіцянками, погрозами не дати їй спадку, вигнати з Тьєле й позбавити підтримки змусив її вийти заміж за Пале Дюре. Хоч насамперед Марію штовхнула на той шлюб надія вибитися з-під батькової влади. Але надія та не справдилася, бо Пале Дюре й Ерік Груббе домовилися разом господарювати в Тьєле й Нербекгорі, який Марія поки що дістала в посаг, а що Тьєле було більше за Нербекгор і Ерік Груббе сам не міг упоратись, то подружжя більше мешкало під батьківською стріхою, як під своєю власною.
Маріїн чоловік, Пале Дюре, син полковника Клауса Дюре, власника маєтків у Сандвіку й Крогсдалі, й дочки Пале Ротстена, був огрядний, низенький, а проте меткий чоловічок, із короткою шиєю і рішучим обличчям, трохи спотвореним, одначе, природженою плямою на всю праву щоку.
Марія зневажала його.
Він був такий самий зажерливий і дріб'язково ощадний, як і Ерік Груббе, але, попри все те, мав ділову натуру — не бракувало йому ані розуму, ані спритності, ані відваги.