Ледве закінчилися куплети пісні, як якийсь співак одразу ж заспівав, і найближчі вояки підхопили:
Наллємо, браття, меду в кришталеві чаші,
Щоб кулі минали, шаблі щадили голови наші й серця.
Щоб Україна не плакала за нами,
Щоб наша слава, слава молодців, років багацько цвіла[16].
І один за одним підохочені полки підхоплювали знайому мелодію, рушали швидше, підбадьорені жвавим ритмом пісні.
Полотно на возі опустилося, і монотонне бурмотіння набрало сили.
Семен і Лівка їхали в кінці загону кінноти.
– Галас такий чинимо, ніби пекельні війська з-під землі виповзли, — скривився Пастух.
– Чого ти хочеш? Хлопам треба додати собі мужності. На вовків йдемо, це ж не якісь гусари, драгуни чи німецька піхота під командуванням пана Конєцпольського чи якогось іншого полководця. Вовкозаки — справді небезпечний ворог. Вони не знають милосердя, вони не знають страху.
– Вони не жорстокіші за російських панів, — відповів Лівка.
– Але ж солдати бояться перевертнів більше, ніж Яреми. Ти дивуєшся їм?
Пастух здригнувся.
– Ні, не дивуюсь. — Він помовчав на мить, перш ніж сказати: — Я думав, Хміль піде з нами. Він має військові власного духу додавати.
– Він що — дурний? — густо сплюнув Поріг. — Він призначив командиром полковника Коромана, якого ненавидить. Мабуть, отаман раніше протистояв йому в раді. Якщо похід буде успішним, гетьман припише собі її заслуги, якщо не вийде, принесе Коромана в жертву. У будь-якому разі, отримає те, що хоче. А крім того, у нього, мабуть, є важливіші справи в Білій Церкві. Мабуть, до нього мали приїхати бранденбурзькі посли. Старий лис замітає своїм султаном на шапці на всі боки.
– А замітає – погодився Пастух. – Коли все це починалося, я розумів, за що ми боремося і чому ми пішли проти польських і російських панів. Але тепер я не можу в цьому розібратися.
– Я теж, – пробурмотів Семен. – Може, тільки Ілля щось з цього розуміє, бо він найрозумніший з нас. Але замовкни вже. Краще тримати рота на замку. Раніше ти знав, що і кому казати. А тепер стало тісно від вошей, готових смоктати кров тих, на кого можуть донести. Звідки їх так багацько?
– Вони завжди були серед нас, – тихо відповів Лівка. – Тільки коли спокійно, коли ніхто не прислухається до них, вони мусять таїтися. Ти знаєш, як це буває: на чистому тілі воші не виживають, але тільки-но з'явиться трохи бруду, вони одразу на тебе накидаються.
Поріг зітхнув. Він не любив таких думок, які останнім часом все частіше навідували його. Чи не починав він старіти? Раніше він не думав, хто, що і чому робить.
Якщо хтось заважав йому, він діставав шаблю і виголював такому вуха, а то й з життя. І зараз він не замислювався б ні на мить, чи рубати, чи відштовхувати сміливця, але коли наставали спокійніші часи, він починав думати. Можливо, наближається смерть і він повинен якось до неї підготуватися? Кажуть, що деякі люди передчувають свою смерть. Чи це стосується саме його? Він похитав головою, потягнувся за флягою, прив'язану до лука сідла. Міцне грецьке вино ніби змивало гіркоту, що залишилася на язиці та в горлі. Що там для козака смерть! Краще вона, ніж довге життя в постійному страху.
– Шкода було б, однак, Коромана, якби в нас нога підломилася, – сказав він, щоб відволіктися на щось інше. – Він хороший вождь.
– І людина хороша, з костями, – додав Пастух. – Дбає про військо, як мало хто. У країні голод, а ми маємо що їсти, хоча полковник забороняє грабувати. Коли ми забирали провізію, то тільки у багатіїв, а не у бідних хуторах, як це було під Дорошенком.
– За це його не люблять старійшини, – зауважив Семен. – Бо, як зараз, на їхніх землях воліє військо набирати. Під таким було б радісно воювати, якби не те, що ми йдемо на вовкозаків.
– Так, ти правий. Слава невелика, а голову втратити легко.
Вони їхали далі, стремено біля стремені, занурившись в думки.
РОЗДІЛ 11
Грегорій, лежачи на твердих нарах, прислухався до звуків ззовні. Наближався час Повного Місяця, до того ж час спарювання для семи вовків, тож січ готувалася до важливих обрядів. У такі моменти старий отаман заздрив людям їхній здатності до розмноження. У них здорова самка могла практично в будь-який момент завагітніти від здорового самця. Напевно, тому люди так мало дбали один про одного, не вагалися вбивати за найменші суперечки, мстилися не тільки винуватцю нещастя, а й усьому його роду. Якби вовки поводилися так само, жодна січ не вціліла б. І без цього взаємні чвари у страхітливий спосіб зменшили їхню чисельність.
– Гурда повернувся, — повідомив вартовий.
– Давай його сюди. І нехай до мене прийде Кошко.
Грегорій встав, потягнувся. Він уже відчував скутість суглобів, спальне місце з дощок, колись зручне, починало тиснути на старі кістки. Мабуть, час змиритися з віком і думкою, що незабаром з'явиться претендент, який переможе його і перейме владу. З подивом отаман виявив, що думає про це без жалю. Життя його втомило. Він народився ще в ті часи, коли на землі, населені вовками, почали прибувати перші поселенці, втікачі з-під ярма польських і руських панів, татарські біженці з ханства.
Можливо, не перші, бо вже раніше просочувалися люди, але вони селилися далеко від вовчих січей. Ніщо тоді не віщувало, що вони стануть загрозою для перевертнів. Самі люди пізніше вигадали казки про те, як вовкозаки вторглися в землі, давно зайняті ними. Адже навіть саму назву "січ" вони перейняли від тих, кого тут застали. Коли стало ясно, що приплив поселенців може виявитися небезпечним, вовкозаки деякий час підтримували прагнення польських королів, сподіваючись, що завдяки їхньому заступництву вони зможуть назавжди відірвати для себе якийсь шматок країни, а може, навіть, щоб правителі забороняли своїм підданим селитися тут. Марно.
Хоча великий воїн Стефан Баторій зобов'язався за допомогу, надану у війнах з Москвою, врегулювати місцеві справи, він помер, не встигнувши втілити свій задум у життя. А потім прийшов Зигмунт, затятий католик, який вважав вовкозаків породженням сатани, незважаючи на допомогу, надану йому у війнах з московитами, не зважаючи на те, що перевертні також вірять в одного і того ж Бога, хоча і славлять його по-своєму. Саме тоді їх вперше назвали вовкозаками. До повстання Хмельницького вони не втручалися, як і до попередніх заворушень.
Це були не їхні справи. Нехай люди мордують людей, нехай слабшають, а оселі перевертнів повинні залишатися непохитними попри всі бурі. Колись у них було багато січей, та вільні ватаги, не пов'язані з великими зграями, гуляли по просторах України. Як раз це він ще досконало пам'ятав.
Вовки жили довго. І це, подібно до їхньої таємничості та не бажання до довіреного зближення, людей дражнило. Грегорій вже якийсь час роздумував над тим, це оце їхнє довголіття, благословення, що допомогало у виживанні, не зробилось би їхнім прокляттям.
Пам'ять про минулі часи заважала змиритися з тим, що надходило.
Світ навколо змінювався все швидше, вимагав кожен раз нового погляду на важливі справи. Люди вмирали у віці, коли вовк тільки вступав у найактивніші роки, їхнє існування здавалося марним і коротким, але завдяки цьому їм було легше проходити через зміни – старі, зашкарублі погляди природним чином поступалися місцем новим, коли покоління, звиклі до старого, вимирали, а перед тим втрачали значення, поступаючись місцем молодим. Вовки мусили справлятися інакше, їм, безперечно, було важче...
Роздуми перервав прихід Гурди. Вовк кивнув головою отаману, після жесту запрошення сів біля нар, зітхнув. По ньому було видно втому.
– Що з нею? – запитав Грегорій.
Гурда мовчав хвилину, перш ніж відповісти.
– Нічого подібного я ще не бачив. Наздогнати її не вдалося, та й це не наше завдання, бо ви наказали лише спостерігати за нею. Золко і Рюмен все ще йдуть за нею, але це важко. Дівчина біжить швидко, як перемінений вовк. Спочатку ми могли знайти її лише по слідах, перш ніж наблизилися, але це коштувало чимало зусиль. Добре, що Рюмен має хороший нюх, бо він вловлював слід там, де трава вже встигла піднятися.
– Кажи вже, що з нею.
– Одне можу сказати напевно: не хотів би зустріти її в бою. Ми знайшли трупи шести людей, кремезних козаків. Вони виглядали так, ніби їх наздогнала зграя голодних вовків.
– Це вона?
– Ніхто інший. Це було біля водопою. Мабуть, вони її підстерегли і хотіли розважитися. І розважилися востаннє в житті… Що з нею, отамане?
– Зараз дізнаєшся. – Грегорій подивився на двері. – Прийде Кошко, ми його запитаємо, бо він мав прочитати старі сувої, згадати давні оповіді. А поки що випий.
Він поставив перед Гурдою глечик пива і кухоль. Вовкозак присмоктався прямо до глечика, не перериваючи пиття навіть тоді, коли до кімнати увійшов Кошко. Лише випивши посудину, він подивився на старого.
– Розповідай, – наказав Грегорій.
Гурда повторив те, що щойно сказав отаману, а Кошко слухав з нерухомим обличчям.
– І що ти на це скажеш? – запитав Грегорій, коли Гурда закінчив.
– Я ж уже вам казав. – Кошко знизав плечима. – Вовк, передаючи їй свою душу, наділив самку силою не меншою, ніж наділив би іншого вовка. Не дивно, що вона стала сильною, як вовк.
– Але чи може вона бути сильнішою за вовка?
– Звідки мені знати?
– Я до тебе звертаюся за порадою! – роздратовано кинув отаман.
– Ти наказав прочитати сувої, пробудити пам'ять, але я нічого певного не знайшов і не згадав. Єдине, що я знаю, це те, що так не повинно бути. Для вовка передача душі – це лише збільшення сил, але це не пов'язано зі зростанням могутності. Скільки вовків віддали тобі Неназвану? Десять? Двадцять? А ти не настільки сильніший за молодого самця. А як щодо неї… Невідомо…
– Вона їх страшенно пошматувала, – втрутився Гурда. – Якби не відсутність слідів вовчих лап і те, що до повного місяця ще багато днів, я б подумав, що це перемінений вовк, а не звичайна вовчиця.
– Бо це не звичайна вовчиця, – пробурмотів отаман.
– Погано сталося, що ми її відпустили, – сказав Кошко. – Невідомо, що з цього може вийти. Краще було б убити таку, а ти, отамане, хотів, щоб вона народила цуценят. Можливо, і краще, що вона втекла.
– Що я дозволив їй втекти, – поправив його Грегорій.
– Ти дозволив… Ти дивно поводишся.