Якби розлука із Сті Геєм могла принести їй полегкість або хоч яку зміну в її муках, вона давно б розлучилася з ним, проте їй було байдуже, чи розлучаться вони, чи ні, бо ніщо не обіцяло їй ані іскорки надії, що горе поменшає. Чи тягтимуть вони далі, чи розійдуться, все одно порятунку не було.
Одначе в них таки дійшло до розлуки, і запропонував її Сті Гей.
Вони вже не бачилися кілька днів. Сті зайшов до передпокою розкішного помешкання, що його вони найняли в Ізабелли Жіль, господині готелю "La croix de fer"[99], і застав там Марію.
Вона сиділа й плакала.
Сті сумно похитав головою і сів у другому кінці передпокою.
Так тяжко було дивитися, як вона плаче, й знати, що кожне втішне слово з твоїх уст, кожне співчутливе зітхання та кожний жалісливий погляд тільки ще дужче роз'ятрить її рану і викличе ще більші сльози.
— Маріє, — сказав він майже нечутно, — поговорімо ще раз поважно, а тоді розлучимось.
— А яка з цього користь буде?
— Не кажи так, Маріє! Тебе ще чекає безліч веселих днів.
— Авжеж, усього багато чекає — і днів у плачі, і ночей у сльозах.
— Маріє, Маріє, подумай, що ти кажеш, бо я твої слова добре розумію. Так розумію, що ти собі навіть уявити не можеш. І вони боляче ранять мене.
— А я не дуже зважаю на те, ранять мої слова чи ні. І навіть гадки не мала берегти тебе від тих ран.
— Ну, то вражай! Не май до мене ані крихти жалю, кажи відверто, що відчуваєш себе приниженою своїм коханням до мене, тяжко зневаженою! Скажи, що віддала б цілі роки життя, аби тільки витравити з своєї душі найменшу згадку про мене! Май мене за собаку і так і зви, найганебнішими словами взивай, які лише знаєш, і я відгукнуся на кожне те наймення і скажу, що ти маєш слушність. Бо ти маєш слушність, далебі маєш, хоч як боляче мені признаватися. Бо ж послухай, Маріє, послухай і повір, як можеш: хоч я знаю, що ти бридишся собою через те, що віддалася мені, хоч серце твоє болить на кожну згадку про се і чоло хмуриться з відрази й муки, та все одно я кохаю тебе!.. Чуєш, кохаю, усім своїм єством кохаю тебе, Маріє!
— Тьху, та посоромився б ти, Сті Гею! Отак самому себе ганьбити! Ти сам не знаєш, що кажеш. А все ж, хай мене простить Господь, то правда, хоч яка вона страшна. Ох, Сті, Сті! Чому ти виявився такою рабською душею, плазуном, черв'яком, що ти його топчи, а він тебе навіть не вкусить! Коли б ти знав, як я вірила в твою велич! Думала, що ти великий, гордий і дужий, а ти такий мізерний. Але то твої гучні слова винні, то вони брехали про снагу, якої ти ніколи не посідав, кричали про душу, в якій було все, чого ти ніколи не мав і не міг мати. О Сті, де ж та в бога справедливість? Знайти мізерію замість сили, жалюгідний сумнів замість сміливої надії і гордощів! Сті, де ділися твої гордощі?
— Право й справедливість — невелика ласка, але чогось більшого я й не заслужив, бо повівся з тобою не багато краще, аніж який-небудь шахрай. Я, Маріє, ніколи не вірив у твоє кохання, ніколи, навіть у ті хвилини, коли ти присягалася, що любиш мене, в моєму серці не було віри. Ох, як я хотів повірити, але не міг. Не міг зігнути до землі чорну голову сумніву, що дивилась на мене холодними очима і всі мої пишні марення, всі прекрасні надії здмухувала своїм гірко скривленим ротом. Я не вірив, що ти мене кохаєш, Маріє, а все ж обома руками, всією душею вхопився за скарб твого кохання і втішався ним, тремтячи з остраху і боязкого щастя, як грабіжник награбованим блискучим золотом, знаючи, що от-от надійде правдивий власник і видере той любий тягар з його рук. Бо він таки прийде колись, Маріє, той, хто вартий твого кохання, чи тобі здаватиметься, що він вартий. Він не буде сумніватися, просити чи тремтіти, а зігне тебе в кулаці, як щире золото, наступить ногою на волю твою, і ти будеш слухатися його покірно й радісно не тому, що він кохатиме тебе дужче за мене — такого не може бути, — а тому, що він дужче віритиме в себе й менше розумітиме твою неоціненну душу, Маріє.
— Ох, та ви справжній пророк, Сті Гею! Ну, та ви завше любите літати думками поза хмарами. Ви як дитина, що їй подарують іграшку, а вона, замість гратися нею та тішитись, не заспокоїться доти, аж доки побачить, що в ній усередині, і розламає її на клапті. Ви ніколи не вміли берегти, завше тільки ловили й хапали. На словесні тріски марнуєте дерево, що з нього мали спорудити життя.
— Бувай здорова, Маріє.
— Прощавайте, Сті Гею, всього вам найкращого.
— Дякую, дякую... Так, либонь, судилося... Але я прошу одного.
— Ну?
— Як ви будете їхати звідси, то нікому не кажіть куди. Аби я не вчув, бо... бо я не певний за себе, чи матиму я силу не податися вслід за вами.
Марія нетерпляче здвигнула плечима.
— Нехай бог вас благословить, Маріє, нині, і завше, і на віки віків!
І він пішов.
Ясний листопадовий присмерк. Мосянжове сяєво сонця повільно сходить із поодиноких віконечок високо на піддашшю будинків, затримується на струнких шпилях парної церковної башти, спалахує на хрестах і позолочених вікнах, розливається в прозорому повітрі й зникає, а з-за лагідної лінії далеких рудуватих пагорбів уже встає кругле блискуче місячне коло.
Жовтими, блакитнуватими й фіалковими плямами міниться небо, віддзеркалюючись у блискучій тихоплинній річці, верби і клени, кущі бузини й троянд наче запнуті жовтою завісою, а з неї відривається листок по листкові, спадає млиночком на воду й пливе з нею повз сонні мури прибережжя, повз мокрі кам'яні сходи, в темряву під важкими низькими мостами, обминаючи почорнілі дерев'яні палі, ловить відблиск розжареного вугілля із осяяної багряною загравою кузні, потім його захоплює іржавий потік, що біжить із токаревого подвір'я, і воно зникає поміж очеретом та дірявими човнами, поміж діжками, що замокають у воді, та замуленими тинами.
Синюватий присмерк стелить свій прозорий морок над торгами й майданами, де, наче крізь серпанок, мерехтять химерні дуги водограїв, що струмують із мокрих ніздрів гадюк та драконячих пащ. Вода дзюрками стікає з тих пащ, доточує їм бороди, перехлюпується через верх струнких зубчастих чаш, лагідно жебонить, пойнята вся холодним тремтінням, приглушено булькотить і лунко сплескує, творячи великі кола, що швидко розходяться на темному свічаді переповненої водойми. Над майданом тихо шелестить вітер, а навколо темних брам, чорних вікон і завулків, сповнених шепоту, визирає інший, ще густіший морок: пітьма дивиться на пітьму.
Та ось устає місяць і розсипає своє срібне проміння по дахах та баштах, різко розмежовуючи світло й тінь. На мурах та стінах ясно вимальовується кожен визубець різьблених кінців від платов, кожна закрутка на вигадливих вивісках, кожне бильце низенького поруччя балконів. Усе прибирає чітких суворих обрисів: і майстерно витесаний кам'яний візерунок над порталами церков, і статуя святого Юра зі списом на розі одного будинку, і квітка з листочками під вікном іншого. А як же яскраво освітлює місяць широку вулицю, як віддзеркалюється в річці! На небі немає ані хмаринки, тільки безліч зірок і біластий німб навколо місяця.
Такий вечір випав раз у Нюрнберзі, і на стрімкій вулиці, що вела до замка, в одній садибі, прозваній Олійницькою, того вечора справляли бучний бенкет.
Гості сиділи за столом, ситі, п'яні й веселі. Всі вони були люди похилого віку, лиш один молодий, що мав тільки вісімнадцять років. Він не носив перуки, бо свій власний чуб спадав йому довгими золотавими кучерями аж на плечі. Обличчя в нього було гарне, як у дівчини, біле й рум'яне, а очі — спокійні, блакитні й великі.
Товариство за столом звало його Золотим Ремігіусом, і не тільки за його кучері, а й за великі статки, бо попри свою молодість він був найбагатший шляхтич на цілі Баварські ліси, звідки він і походив.
П'яненькі добродії сиділи собі за щедро заставленим столом і балакали про жіночу вроду. Всі вони зійшлися на одному: мовляв, раніше, за часів їхньої молодості, світ кишів кралями, що ті, кого нині величають красунями, проти них нічого не варті.
— А хто з вас бачив жінку, що навіть серед них була мов перлина коштовна? — спитав рум'яний товстун із малюсінькими блискучими очицями. — Хто бачив Доротею фон Фалькенштайн із гарцівських Фалькенштайнів? Вона була рожева, як троянда, і біла, мов ягничка, стан мала такий тонкий, що могла обхопити його пальцями, а ходу вже таку легку, що хоч би по жайворонячих яєчках ступала, і то не розтоптала б їх! Та не думайте, що вона була, як оті ваші чаплі, — о ні! Була вона пишна, мов лебідка на ставку, а швидка, мов сарна в лісі.
Усі випили за неї.
— Дай боже всім здоров'я, голуби мої сиві! — вигукнуло довготелесе старе луб'я в кінці столу. — Але світ із кожним днем паскудніший стає. Ось хоч би по нас видно. — Він обвів усіх очима. — Які з нас колись були молодці! Та вже дідько його бери, така наша доля. Але хто мені скаже, в ім'я всіх питущих світу сього, хто мені може сказати, де ділися всі ті пухкенькі шинкарочки з лукавими усмішками, грайливими очима й стрункими ніжками? А їхні дочки з русявими косами та блакитними очима? Де вони подівалися? Га? Чи, може, я брешу? Бувало, зайдеш до корчми, чи придорожнього шинку, а чи до заїзду — і вже тобі є краля! А тепер? Матінко моя рідна, біда, та й годі! Що за потвор нині шинкарі тримають: горбаті, очі, як у свині, а клуби, як двері. Яким беззубим, лисим відьмам дано дозвіл лякати голодних і спраглих мандрівників своїми сльотавими очима та закоржавілими лапами! Тьху! Та я тепер боюся шинку, як дідька, бо ті клятущі шинкарки на саму любецьку смерть схожі, а хто доживе до моїх років, до такого memento mori[100], то зроду не захоче бачити живу її подобу.
Посередині сидів огрядний дід, досить іще повновидий, але жовтий як віск. З-під густих сивих брів дивилися допитливі очі. Він здавався людиною не кволою, а такою, що багато витерпіла, знесла якусь страшну недугу, і як він сміявся, то вуса йому кривилися, наче він проковтнув щось гірке. Говорив він глухим, лагідним голосом, трохи хрипкуватим.
— А от смаглява Юхима з Буртенбахерів була ставніша за всіх королев, що їх мені довелося бачити на своєму віку. Найтугіше грезетове вбрання вона носила, як найзручнішу хатню сукню, а ланцюжки та клейноди на шиї, на грудях і в косах так легко сиділи на ній, як віночки з диких ягід, що їх собі навішують діти, коли гуляють у лісі.