Лора задивилася тужливо на тонку смугу куряви, якою стали вдалині гусари, що наближалися до Мелстокського кряжу.
— Я б мала їхати поперед них до Лондона, — сказала вона, — а лиха доля прирекла мене нидіти в норі на Дерновер-лейн!
Багато часу спливло і багато чого наговорили про неї люди, поки каліка побачив її знову після того, як вона пішла від нього тоді.
V
Кастербрідж бачив чимало воєнних і цивільних подій, знав часи щасливі й не дуже щасливі, а тепер настала пора і їй завітати. Бич холери впав на стражденний край, і найгірше довелося низовинним околицям цього старовинного містечка. Найтяжчий удар припав на Міксен-лейн, що тяглася з кварталу Дерновер до парафії Момбрі. Але в тому, що холера вибрала саме цей час, була й певна ласка, адже Момбрі був якраз підхожий чоловік для такої години.
Епідемія поширювалась так швидко, що багато людей залишили містечко й переселилися на села та на хутори. Дім містера Момбрі був близько до найбільш зараженої вулиці, а сам він день і ніч силкувався знищити напасть і полегшити муки нещасним жертвам. Тож, з міркувань звичайної обачності, він вирішив тимчасово ізолювати від себе дружину, щоб вона перебула лихо десь в іншому місці.
Вона побажала перебратися в яке-небудь село біля моря, коло Бадмут-Реджіса, і для неї найняли помешкання в Крестоні — місцині, відділеній низкою шпилів од кастербріджської долини, завдяки чому там панував зовсім інший клімат, дарма що до Крестона було миль п'ять, не більше.
Поїхала вона туди. Поки жила в тій безпечній місцині, а чоловік трудився у міських нетрищах, познайомилась вона з одним лейтенантом з ***ського піхотного полку, таким собі містером Веннікоком, що квартирував із своїм полком у бадмутських піхотних казармах. Вона сиділа, бувало, на пологому березі, стежачи за кожною хвилькою, що котилася їй до ніг, і слухаючи неуважливо, як та хвилька відкочується, шурхочучи камінцями, а він часто прогулювався там.
Знайомство розвивалося помалу. Її становище, її доля, врода, молодість (вона була на рік чи два старша за нього) — все вражало серце молодому офіцерові, і скоро той безлюдний берег став свідком безтурботного, веселого залицяння.
Згодом ті, що її засуджували, казали, нібито вона вибрала собі помешкання, щоб бути ближче до того офіцера, але є всі підстави вірити, що до прибуття в Крестон вона його ніколи не бачила. Тим часом Кастербрідж так глибоко поринув у свої власні сумні справи — щодня ховати мертвих і спалювати заражений одяг та білизну, — що не мав охоти дослухатися до тих пліток про закохану пару, які доходили до його вух. У тій жахливій хмарі, що нависла над усім, людям було не до Лори.
А тим часом у Бадмуті, по той бік шпиля, навіть настрій у людей був інший. Холера завітала туди набагато раніше, декого взяла й пішла далі, і знову вернулися звичайні заняття й розваги. Містер Момбрі подбав про те, щоб бачитися з Лорою двічі на тиждень і то на свіжому повітрі, аби вона часом не заразилася; отож, не чувши того легенького поговору, він зустрів її, як звичайно, одного сухого й вітряного вечора на тому шпилі, де дорога, що сполучає обидва містечка, перетинає під прямим кутом старий Кряжевий шлях.
Коли вона наблизилась, він махнув рукою і загукав, усміхаючись:
— Люба, хай ця стіна буде між нами! (В тих місцях за польові огорожі правлять кам'яні стіни). Ти не повинна ризикувати. З божою поміччю скоро все це скінчиться!
— Хай буде так, як ти кажеш, Джеку. Але ти сам дуже ризикуєш, адже так? Я мало чую про тебе, але думаю, що ризикуєш.
— Не більш, ніж інші.
Отак трохи церемонно вони розмовляли, а вітер, що розділяв їх, бився об стіну, як об греблю.
— Але ти хотіла щось спитати? — нагадав він.
— Так. Знаєш, ми в Бадмуті хочемо зібрати трохи грошей для вас, страдників, і подумали про виставу. Мене просять узяти в ній участь.
Він посмутнів на виду.
— Я дуже добре знаю, що це означає, і знаю, що буває при цьому! Краще вигадайте якийсь інший спосіб зібрати гроші.
Вона сказала недбало — мовляв, боюсь, уже все домовлено.
— То ти заперечуєш, щоб я брала участь? Звісно…
Він пояснив їй, що воліє не казати прямо: рішуче заперечую. Як на нього, то хай би вони вибрали собі ораторію, чи лекцію, чи ще щось відповідніше тій біді, якій хотіли зарадити.
— Але ж, — відказала вона нетерпляче, — люди не йдуть на ораторії та на лекції! Юрбі давай комедії!
— Ну, я не можу вказувати Бадмуту, як йому для пас добути гроші. А хто ставить?
— Хлопці з ***ського піхотного.
— Ах так, наші давні забавки! — вигукнув містер Момбрі. — Горем Кастербріджа вони виправдують свої ігрища. Скажу щиро, люба Лоро: я б не хотів, щоб ти там грала. Та я не бороню тобі. Все полишаю на твій розсуд.
Зустріч кінчилася, і вони розійшлися: одне пішло на північ, друге на південь. Згодом, хто цікавився їхньою історією, дізнався, що місіс Момбрі була героїнею в комедії, а роль коханця грав містер Веннікок.
VI
Отак прискорилася подія, що помалу визріла з поведінки тих двох, які тяглися одне до одного.
Подробиці непотрібні. ***ський піхотний полк перейшов до Брістоля, і це підштовхнуло їх. Повагавшись тиждень, вона згодилася кинути своє житло в Крестоні, зустрітися з Веннікоком близенько на шпилі і поїхати з ним до Бата, де він найняв для неї помешкання, так щоб від його квартири до неї було не більш десяти миль.
Тож умовленого вечора вона поклала на своєму туалетному столику записку для чоловіка такого змісту:
"Любий Джеку! Я не можу довше терпіти це життя, і я наважилася покласти йому край. Я казала тобі, що втечу, коли ти станеш-таки священиком, і тепер я це роблю. Натури своєї не перебореш. Я вирішила поєднати свою долю з містером Веннікоком і, хоч не дуже певна, але надіюся, що ти простиш мене. Л."
Тоді, чи взяла які речі з собою, чи й не взяла, побралася на шпиль серед легкої надвечірньої сутіні. Майже на тому самому місці, де стояв її чоловік під час останнього їхнього побачення, вона розгледіла постать Веннікока, що приїхав по неї аж із Брістоля.
— Мені не подобається зустрічатися тут — це на лихо! — крикнула вона йому. — Ради бога, знайдімо собі своє місце. Верніться до стовпа, а я надійду.
Він вернувся до стовпа, що стоїть на північному схилі шпиля, де розходяться стара й нова дороги, і вона теж прийшла туди.
Лора була мовчазна й сумна, коли він спитав, чому вона не хотіла зустрітися з ним на горі. Нарешті вона поцікавилась, як вони мандруватимуть.
Веннікок пояснив, що пропонує іти до Мелстокського шпиля, це по той бік Кастербріджа, де на них чекає однокінка, яка найкоротшим шляхом вивезе їх на Айвелську дорогу і аж до самого Айвела. Брістольська залізниця була відкрита до того містечка.
З цим планом вона погодилася, і обоє швидко подалися крізь гнітючий морок до Кастербріджа, а дійшовши до містечка, почали його обходити, звернувши праворуч біля Римського амфітеатру, і так до Дерноверкрос. Звідти починалася безлюдна й вільна дорога через болотисті луки до шпиля, де їх дожидала однокінка з Айвела.
— Вже кілька хвилин я бачу, — озвалася вона, — якусь лиховісну заграву над тим краєм міста, де Дерновер. Горить наче десь на Міксен-лейн.
— То ліхтарі, — сказав він.
— На всю ту вулицю нема жодного путящого ліхтаря. Це там, де холера найгірш лютує.
Біля Стендфаст-корнер, вже як зайшли за Дерноверкрос, вони раптом побачили ту вулицю з кінця. З краю в край скрізь посеред вулиці горіли великі багаття — щоб очищалося повітря; а з жалюгідних халупин, які в ті дні шикувалися вздовж Міксен-лейн, люди виносили білизну та одежу. Дещо з того кидали в багаття, а решту складали в тачки і везли на луки тим самим шляхом, яким простували двоє втікачів.
Вони рушили далі й скоро натрапили на величезний казан, поставлений посеред долини, на вільному повітрі. Тут виварювали, дезінфікували білизну. При світлі ліхтарів Лора побачила, що біля казана стоїть її чоловік — то він перекидав тачку і занурював в окріп. Ніч була така тиха й тепла, що вона почула розмову біля казана.
— Багато тачок буде сьогодні?
— Тут одежа тих, хто помер пополудні, сер. Але з цим можна зачекати до завтра, бо ви вже, мабуть, геть зморилися.
— Зробимо все зразу, бо я не можу просити, щоб хто інший заступив мене. Виверніть оте на траву і привезіть решту.
Той чоловік так і зробив і покотив свою тачку назад. Момбрі спинився на мить утерти піт з лиця, а тоді знову заходився коло своєї каторжної роботи серед того бруду й смороду, притоплюючи та помішуючи білизну в казані чи не якоюсь старою качалкою. Смертоносна пара здіймалася над казаном і, стелючись по землі, тяглася далеко за луки.
Лора несподівано заявила:
— Ні, сьогодні я не піду. Він дуже втомився, і я повинна допомогти йому. Я не знала, що тут аж такі погані справи.
Веннікок прийняв свою руку — весь той час, що вони йшли, він підтримував Лору, обійнявши її за стан.
— Ви підете? — спитала вона.
— Піду, якщо накажете. Але я краще теж зостанусь допомагати.
В голосі його не чути було докору.
Лора виступила наперед.
— Джеку, — гукнула вона, — я прийшла на поміч!
Зморений священик обернувся і підніс угору ліхтар.
— О… невже це ти, Лоро? — здивувався він. — І чого ти забилася в цю біду? Краще вернись — тут дуже небезпечно.
— Але ж я хочу пособити тобі, Джеку. Прошу, дозволь мені! Я прийшла не сама — містер Веннікок супроводив мене. Він постарається теж допомогти, якщо тільки не пішов. Містере Веннікок!
Молодий лейтенант неохоче вийшов на світло. Містер Момбрі поговорив з ним трохи і, знову беручись до роботи, кинув:
— Я думав, ***ський піхотний перейшов до Брістоля.
— Ми й справді перейшли. А це я вертався по деякі речі.
Веннікок поставив на землю маленький саквояж з дрібничками Лориного туалету, який він ніс усю дорогу, а потім і він, і Лора почали допомагати. Чоловік із тачкою незабаром знову вернувся вповні, і всі працювали ще з півгодини, коли це з мороку, що залягав на північ, вийшов візник.
— Перепрошую, сер — зашепотів він до Веннікока, — але мені довелося так довго чекати на Мелстокському шпилі, що я надумав з'їхати до застави, а тоді побачив тут вогонь і під'їхав подивитися, що сталось.
Лейтенант Веннікок звелів йому зачекати кілька хвилин, і вони обробили останню тачку. Містер Момбрі випростався і, важко дихаючи, мовив:
— Ну, от і годі.
Зненацька він скорчився, стиснувши боки руками, — так ніби від розслаблення йому дуже заболіло.
— Ах! Здається, таки схопило мене, — ледве промовив він.