– Скоро ти будеш вити від насолоди і болю, навіть не знаючи, що є чим!
Маріка почала руками та п'ятами рвати траву, намагаючись відповзти якомога далі. Кара коротко розсміявся.
– Візьму тебе собі, — хрипко оголосив він. – Зараз я буду володіти тобою як людською жінкою, а коли прийде повний місяць, я зроблю з тебе справжню вовчицю.
Дівчина не розуміла, про що говорить вовкозак, та і не хотіла розуміти, лише відчувала, що на неї чекає щось жахливе, набагато гірше того, що її ось-ось зґвалтує смердючий вояк.
– Ні, ні, — повторювала вона, все ще відповзаючи. Маріка знала, що це нічого не змінить, вона не зможе втекти чи вблагати насильника, але не могла просто застигнути на місці й чекати своєї долі.
Вона думала, що чоловік кинеться на неї, розірве її блузку, схопить її набухлі молоком груди, а потім спробує розчавити її губи в насильному поцілунку. Колись Василько, син коваля, намагався зловити її біля копиці сіна. Вона вирвалася, втекла додому, а потім Василька побив спочатку Вано, потім його рідний батько і, нарешті, Сергій. Тут же вона була віддана на поживу хтивості, і ніхто не міг її врятувати.
Однак Кара не мав наміру пробувати звичайні залицяння. Він кинувся до неї, підняв і повернув до себе спиною.
– На коліна! – наказав.
Маріка безсило борсалася в його хватці.
– На коліна! – повторив він, а потім вдарив її кулаком по шиї.
Світ закрутився, і мимоволі дівчина впала на коліна. Вона відчула, як Кара підняв їй спідницю, а потім… Тоді був жахливий біль, пекучий і тупий водночас. Вона знала, що вовкозак різко рухається всередині неї, але навіть не відчувала цього. Як він і казав, біль став її частиною, але Маріка також відчувала щось більше, якесь дивне, дике й чуже задоволення, нерозривно пов'язане зі стражданням. Вона голосно закричала, а ґвалтівник гортанно розсміявся.
– Ти в порядку, сучко? – його голос нагадував гарчання. — Я ж казав, що все буде добре!
Маріка хотіла відповісти, попросити його перестати, пожаліти її, але слова застрягли в її горлі, приглушені болем і насолодою. З горла Кари прозвучав вий кинутого у пекло.
– Досить! – пролунав різкий голос. — Кара, досить, або я тебе вб'ю!
Біль, змішаний з небажаним задоволенням, раптово закінчився. Маріка, вивільнившись з залізної хватки, важко впала на бік, підтягнула коліна, засунула руки між стегон і завмерла, не рухаючись. Голоси долинали до неї ніби з великої відстані.
– Що ти робиш, дурню? – Міхей тримав Калмика під прицілом.
– А яке тобі діло до цієї самки? – Кара, все ще розпалений хіттю, ладен був кинутися на суперника, незважаючи ні на що.
– Мені вона не потрібна. Але Грегорій дав їй час до ранку. Якби вона не сказала, де її хлоп, ти б, напевно, її дістав. Не міг витримати?
Кара засміявся.
– Я не міг. Ти не знаєш, що це таке?
– Не знаю. Я не такий, як ти, щоб весь час бути в хіті. А тепер покинь її та йди геть, приблудо.
– Вона моя! Мені отаман пообіцяв, що... — Калмик смикнувся, але завмер, бо пістоль не ворухнувся, зате блиснуло лезо широкого ножа.
– Я прострілю тобі коліно, а потім каструю, — попередив Міхей. – Ця жінка досі належить нашій ватазі і всій січі, а не тобі.
– А от знай, що мені, — переможно вигукнув Кара. – Перш ніж ти мене перебив, я встиг наповнити її своїм насінням! Це вже моя вадера[1].
Міхей подивився на Маріку, що зіщулилася, а потім перевів погляд на вовка.
– Не має значення. Іди геть, кажу. Рада все вирішить. Про твою долю теж. Ми прийняли тебе, впевнені, що беремо доброго воїна. А ти звичайний негідник, гірший за людину.
– Краще пильнуй свого Кирила!
З цими останніми словами Кара скочив. У лівій руці він тримав вузький кинджал, цілячись у горло супротивника. Здавалося, він повністю застав Міхея зненацька і не мав сумніву, що зараз лезо проріже шкіру й пустить кров. Однак, це йому лише здавалося. В останню мить вовкозак відступив, відкинувся назад, на волосок пропустивши смертоносний клинок, і одночасно вдарив прикладом рушниці в спину нападника, що пролітав повз нього.
Кара зі стогоном упав на землю й мляво покотився. Він спробував підвестися, але Міхей без спішки підійшов і точним ударом ноги збоку в голову збив Калмика, заставивши того знепритомніти. Той упав, розкинувши руки. Міхей повернувся до Маріки.
– Встань, — сказав він.
Дівчина навіть не поворухнулась. Міхей легко знизав плечима, без усілякого зусилля підніс її і закинув на плече. Маріка боялась навіть затремтіти. Невже і цей побажає її посісти? Спомин про болісну насолоду все ще палав в нижній частині її живота.
Розділ 2
Сергій сухими очима дивився на руїни, що залишилися від невеличкого селища. З першого ж погляду він зрозумів, що розправу вчинили не звичайні нападники – ординці чи вороже налаштовані козаки. Вони прикрасили б ворота повішениками, насадили б голови вбитих на палі, а якби жертвам лише випотрошили нутрощі, як це було зроблено тут, то на тілах не залишилося б слідів іклів.
Він зціпив зуби, щоб втримати зойк. Тут були всі – сліпий на одне око коваль, його сини й доньки; Прокоп, знавець гусел і цілитель, який нібито зміг вилікувати навіть глаукому, що краде зір; його молода дружина, німа жінка, яку повернули з якогось походу на мультанську сторону[2], чорноволоса волошка з дивовижними зеленими очима; родина кульгавого Марчука, найчисельніша в селі, яка завжди бажала панувати і керувати... Був тут і старий Вано Бараньчук, були всі, крім Маріки та дитини.
– Вони, мабуть, взяли її в заручники", — сказав сотник Гринька, що стояв поруч із Сергієм. Його звали Шпаком за темне волосся переплутане з сивиною. Гринька був лише трохи старший за свого супутника, але тяжкі негаразди долі залишили відбиток не лише на його голові, а й на його зморшкуватому обличчі. Під час польсько-козацької війни він спочатку був на боці польського короля, але коли князь Вишневецький вчинив обидві розправи над беззахисними селянами, він з усім своїм загоном втік до Хмельницького. Його високість Єремія віддячив йому за зраду тим, що вирізав родину Гриньки і все село. То ж він прекрасно розумів приятеля і всім серцем відчував його біль. – Принаймні, ти знаєш, що вони живі.
Погляд Сергія був таким, що Гринька відступив на півкроку.
– Вважаєш, що це краще? – прохрипів хорунжий. — Це вовки, а не татари. Вони беруть полонених не щоб продати їх чи до роботи запрягти, а щоб перетворити на таких же звірів, як вони самі.
– Може, вони хочуть змусити тебе залишити їхні ватаги в спокої?
Сергій похитав головою.
– Ти коли-небудь був у січі вовків? – запитав він.
– Ні. Небагато було таких, що там гостювали.
– А я там був. На початку бунту гетьмана Хмельницького, коли ми намагалися їх стягнути на свій бік. Старий Грегорій запросив мене в гості, щоб засвідчити власні мирні наміри. Їхня січ не така, як наша. У нас тільки хлопи збираються, коли ми хочемо щось зробити, в похід виступити, почати війну. У вовків січ — це щось на зразок наших великих укріплених сіл. Вони не мають однієї найголовнішої назви, як у нас, але так називають кожне своє більше поселення. До баб на хутори не їздять, ті завжди з ними, діти там теж між хатами бігають. Для них січ — це все життя, а не тільки військовий табір. Серед них не знайдеш ні полонених, ні рабів. Вовки не такі, як люди, вони не хочуть викупу, не жадають багатства, вони цінують тільки хоробрість, а найбільшим добром є добро всієї січі і кожної окремої ватаги. Не вірю, що вони викрали Маріку та Гальшку, щоб зробити з них вовчиць... Не знаю, чому вони це зробили, вони повинні були вбити їх! Хіба що… — Він на мить замовк, а потім глухо додав: — Хіба що хочуть з неї витягти, де мене можна знайти. Або…
Шпак довго мовчав, а потім запитав:
– Йдемо за ними?
– Ні! – скрипнув зубами Сергій. – Якщо її взяли, то власне цього і хочуть!
– Не бажаєш врятувати дружину і дочку? – здивувався Шпак.
Хорунжий раптом підскочив до нього, схопив його за вилоги і притиснув до свого обличчя.
— Я хочу! — прохрипів він. — Ти навіть не знаєш, наскільки! Але не знаю, чи залишився хто, кого рятувати?! Може, моя кохана вже вовчиця, а дитину вбили, бо навіщо їм таку маленьку ростити? Я знаю одне, ми не маємо робити те, що вони від нас хочуть!
Гринька Шпак дивився в очі отамана, сповнені страшного страждання. Він думав, що знає, скільки це рішення коштувало Сергію, а може, ні? Одна справа втрачати сім'ю і бачити трупи близьких, а зовсім інша – не знати про їхню долю, яка може виявитися гіршою за смерть.
– Що ти тоді хочеш робити?
– Те, що нам наказали. Ми їдемо на Волощину, щоб нагадати Лупулу, якими докучливими можуть бути козаки, якщо їх дратувати. Для мене Маріка і Гальшка мертві, і відтепер так має бути для всіх. Скажи людям, що якщо хтось згадає мені про те, що ми тут застали, я вб'ю його на місці, як скаженого пса!
– Як накажеш, отамане.
Шпак відвернувся, не бажаючи дивитися на згарища.
– Гринька, – зупинив його Сергій.
– Так?
– Якщо зі мною щось трапиться… — отаман проковтнув слину. – Якщо мене не буде, виконай завдання так, ніби я був поруч і сам віддавав накази.
– Звичайно, як же інакше! Але оскільки ми йдемо не за вовкозаками, а лише до волохів, то тобі нічого не може статися.
– Але якщо... Пообіцяй мені, що ти мене не підведеш.
– Обіцяю, — твердо відповів Шпак. Коли людину охопило божевілля, спало йому на думку, не варто цьому протистояти. Хай хорунжий засне спокійний, якщо не за долю своїх близьких, то хоча б за цей виступ.
Костенко кивнув, не дивлячись на Гриньку.
– Хто... — пробурмотів він.
– Що кажеш, отамане? – нашорошив вуха Шпак.
– Розмовляю сам із собою, друже. Думаю, хто зрадив мене, відкрив вовкам, де шукати моїх.
– Напевно, рознюхали. Вони ж не дурні тварини, вони вміють думати.
– Мабуть, — пробурмотів Сергій. – А якби їм хтось і сказав, я все одно ніколи не дізнаюся. Наскільки знаю вовків, та людина вже мертва… А, яка різниця?
Гринька заплющив очі, мовчки благаючи, щоб отаман уже пішов геть. Важко було дивитися на його страждання навіть воякові з таким твердим серцем, як у Шпака.
□□□
Сонце ліниво піднімалося з-за обрію, заливаючи світ кривавим блиском. Трава й бур'яни, що росли поруч, здавалося, горіли холодним вогнем.