Тоді він отямлювався і злякано позирав на Еріка Груббе. Нарешті, коли той зовсім застряг, змальовуючи понад усяку міру немудрого кухарчука, священик спромігся-таки підвестись і озвався глухим урочистим голосом.
— Воістину, — мовив він, — воістину! Засвідчую своїми вустами... своїми вустами... що ви зло і виплодок зла! Краще б вас були в море пожбурили... воістину! Із жорном на шиї і двома мірками солоду. Ті дві мірки солоду ви мені винні, засвідчую урочисто своїми вустами... Дві повнісінькі мірки солоду в моїх власних новісіньких мішках. То були ваші старі мішки, а мої, новенькі, ви собі замахорили... І солод був гнилий... Воістину! Спогляньте на цю безчільну розбещеність! А мішки мої, і я відплачу. Мені відомщення, і я віддам, чуєте?.. І не здригаєтесь усіма своїми ветхими кістками? Старий чужоложцю! Аби ви жили по-християнському... А хіба по-християнському жити з ключницею Ане та ще й дозволяти їй, щоб вона обдурювала свого панотця, парафіяльного священика? Ви... ви... хрещений чужоложець... атож...
На початку священикової мови Ерік Груббе всміхався на цілий рот і приязно тягнувся до нього рукою через стіл, потім ворухнув ліктем, наче хотів штовхнути під бік невидимого сусіда, аби той поглянув, як нарізався священик, та згодом він, мабуть, дещо збагнув із тієї мови, бо зразу побілів, як стіна, а тоді схопив дзбана й пошпурив ним у священика. Той поточився, впав горілиць на стільця, а далі зсунувся на підлогу. Одначе гепнувся він тільки з переляку, бо дзбан не долетів до нього й лежав на кінці столу. Пиво розлилося по стільниці і скапувало на підлогу й на священика.
Свічка догоріла майже до свічника й заблимала, і в покої було то ясно, то так темно, що крізь вікна проглядав голубий світанок.
Священик варнякав далі. Голос його був то глухий і грізний, то писклявий, аж із присвистом:
— Ви сидите в золоті й багряниці, а я валяюся тут, і пси зализують мені рани... А що склали ви на лоно Авраамове[9]? Яку офіру принесли? Ані жадного срібняка на християнське лоно Авраамове... І тепер найтяжчі муки — ніхто й пальця свого не вмочить у воді задля вас. — Він ляпнув долонею по розлитому пиві. — Але я вмиваю руки... обидві вмиваю... Я застерігав вас... ха! Се грядете ви в мішковині і в попелі... в моїх нових мішках... із солодом...
Він ще трохи побелькотів, тоді заснув, а тим часом Ерік Груббе все намагався досягти його й помститися; він міцно вчепився за бильця стільця, витягнувся й щосили натужився, щоб копнути ніжку столу, щиро гадаючи, що то й є священик.
Невдовзі все втихомирилось, тільки чути було, як хропіло двоє шановних добродіїв і як одноманітно капало пиво, стікаючи зі столу.
II
Маєток пані Рігіце Груббе, вдови небіжчика Ганса-Ульріка[10] Гюленлеве, царство йому небесне, містився на розі Східної вулиці та Вербового завулка.
На ті часи Східна вулиця була доволі-таки аристократична: тут мешкали родини Троле, Сестедів, Розенкрансів і Крагів[11]. Поряд із пані Рігіце мешкав Йоахім Герсдорф[12], а в новому мурованому будинкові Карла фон Мандерна[13] переважно оселялося двоє або й більше чужоземних резидентів. А втім, тільки з одного кінця її заселяла шляхта; на Микільській околиці будинки були низенькі, мешкали там здебільшого ремісники, крамарі та робітники з гавані. Було там і кілька корчом.
Був недільний ранок на початку вересня.
У будинку пані Рігіце в горішній кімнатці стояла Марія Груббе й дивилася надвір. Ані жадної тобі карети! Ніякої метушні! Тільки чути повільну ходу й одноманітний, деренчливий спів продавця устриць.
Сонце осявало дахи й бруківку, і всі тіні були чіткі й виразні, майже вугласті. Далина тонула в синюватій імлі.
— Past auf![14] — почувся позад неї жіночий голос, що дуже вдало наслідував хрипку солдатську команду.
Марія обернулася.
То кричала покоївка Люсі. Вона давно вже сиділа тихенько на столі й критичним оком оглядала свої досить стрункі ноги. Нарешті знудилася й крикнула, а тепер весело реготалася й пустотливо вимахувала ногами.
Марія здвигнула плечима і, знехотя осміхнувшись, знову повернулася до вікна, однак Люсі зіскочила із столу, схопила її за стан і силоміць посадовила на плетений ослінчик, що стояв поряд.
— Слухайте, панночко, — мовила вона, — ви нічого не знаєте?
— А що?
— Ви нині про листи забули, а пів на другу прийдуть гості, тож вам лишилося заледве чотири години. А знаєте, що буде на обід? Золочена юшка[15], камбала і ще така широченна риба, печені кури в трісанеті[16] і мансфельдське печиво із солодким сливовим киселем. Усе таке панське, тільки далебі не дуже наїдне. Ваш суджений, панночко, теж приїде.
— Що ти мелеш! — сердито крикнула Марія.
— Боронь боже! Від того, що я сказала, не буде ще ані сватання, ні заручин. Я ніяк не збагну, панночко, чому ви такі байдужі до свого кузена. Зроду не бачила кращих і веселіших за нього паничів. І крові королівської, вже з самих рук видно. Такі ж вони малесенькі, ну, наче хто їх виліпив! Нігті не більші за півскілінга і такі рожеві, кругленькі. А які ноги стрункі має і ходить, мов на пружинах! А очі так і світяться, так і грають...
Вона схопила Марію в обійми й стала цілувати в шию так палко й міцно, що дівчина спаленіла й випручалася від неї.
Люсі впала на ліжко й зареготала, мов навіжена.
— Що на тебе нині найшло! — крикнула Марія. — Якщо ти й далі дурітимеш, то я піду собі вниз.
— А що тут такого? Наче вже не можна трішки й повеселитися. На світі й так лиха повно. А на мене його впало більше, ніж я знести годна. Хіба ж не мій наречений пішов на війну і перебивається там із поганого на ще гірше? На саму думку жаль бере. А як там його вбито чи скалічено? О господи, змилосердься наді мною, бідною дівчиною, тоді вже не буде з мене пуття довіку.
Вона сховала обличчя в подушки й захлипала:
— Ох, не треба, не треба, не треба, Лоренце, серце моє, я буду тобі така вірна, така вірна, аби тільки Господь вернув тебе додому здорового! О панночко, панночко, я вже не маю сили терпіти!
Марія заходилася її пестити й потішати. Нарешті Люсі підвелася й витерла очі.
— Так, панночко, — мовила вона. — Ніхто не знає, де мене болить. Не може людина завше така бути, як годилося б. Скільки вже я зарікаюся не думати про парубків — ніщо не помагає. Підлізуть із жартами, з лестощами, і хоч ти вмри, не можу ані їх прогнати, ані сама втекти. Так і свербить язик відповісти їм, і не зоглянешся, як дійде до такого залицяння, що я б і наполовину не могла виправдатися перед Лоренцом. А тоді як згадаю, в якому він страшному місці, то вже так себе клену, так, що ніхто собі й уявити не може. Бо ж я його кохаю, панночко, тільки його, повірте мені. Ох! А як ляжу спати, та місяць просто на підлогу світить, тоді я зовсім не та стаю. Так мені робиться сумно, і я плачу, аж у горлі давить, і не можна дихнути. І так мені боляче! Лежу, кручуся на постелі і молюся Господові, сама не знаючи, чого хочу, а часом стаю як не своя, сяду, бувало, на ліжку, схоплюсь руками за голову, і ляк мене бере, що збожеволію з туги. О господи, панночко! Ви плачете? Невже й ви, така молоденька, за кимось нишком тужите?
Марія зашарілася й осміхнулась: їй наче аж підлестила думка, що вона може закохатися й тужити.
— Ні, ні! — відповіла вона. — Але ти так жалісливо розказуєш, наче навкруги саме лише горе та мука.
— Боронь боже! Не завше так, часом буває й інакше, — сказала Люсі й підвелася, бо знизу її саме покликано. І вийшла, шельмувато кивнувши Марії.
Марія зітхнула, підійшла до вікна й окинула поглядом зелений суворий цвинтар святого Миколая, церковні мури, замок з іржавим мідяним дахом, потім перебігла очима через острівець, через колодяну дорогу аж ген до Східної брами із шпичастою вежею, до Голанда із садками й коморами на дерево й на синюватий Зунд, що зливався з блакитним небом; по його обрію повільно пливли білі пухнасті хмари до сконського берега.
Ось уже три місяці, як вона жила в Копенгагені. Їхавши з дому, вона гадала, що життя в столиці буде зовсім не таке, яким побачила його тепер. Їй ніколи й на думку не спадало, що там можна бути ще самітнішою, ніж у Тьєле, де вона доволі зазнала самоти.
Батько ніколи не був їй за товариша: він завше був настільки самим собою, що не зміг би стати кимось для інших. Він не робився чотирнадцятирічним, як розмовляв із чотирнадцятирічною, і не робився жінкою, тому що розмовляв з дівчинкою, а завше був людина по п'ятдесяті, і завше Ерік Груббе.
А варто було Марії загледіти батькову коханку, що порядкувала в домі, немов господиня, як у ній відразу прокидалися всі її гордощі й гіркота. Та брутальна, властолюбна баба так часто ображала її та мучила, що, ще тільки зачувши її ходу, дівчина майже несвідомо вся нашорошувалася, ставала вперта й злісна. Сестра по батькові, маленька Ане, була слабовита й розбещена, а тому й не вельми лагідна — до того ж її мати завше намагалася через неї обмовити перед Еріком Груббе Марію.
З ким же їй було товаришувати?
Ну, знала вона кожну стежку й доріжку в Бігумському лісі, знала кожну корову, що паслася на луці, кожну курку в птахарні. А челядь і селяни ласкаво вітали її, коли тільки здибували: мовляв, панночку ні за що кривдять, їм прикро дивитися на таку несправедливість, і вони так само, як і панночка, думають про ту бабу.
А в Копенгагені?
Тут вона мала Люсі і дуже любила її, але ж то була все-таки служниця. Вона знала всі таємниці Люсі, була рада і вдячна їй, але своїх таємниць ніколи не звіряла. Не могла перед нею виливати свої жалі, не хотіла, щоб їй казали, як, мовляв, шкода, що вона так погано влаштована, і вже зовсім не бажала, щоб про нелад у їхній родині гомоніла челядь. Навіть про тітку не хотіла чути поганого слова, а тітку вона не вельми любила — та й не було за що.
Рігіце Груббе дотримувалася тодішніх дуже суворих поглядів на користь твердого виховання, що не знало ніякого попуску, й намірялася застосувати його до Марії. Дітей вона ніколи не мала, тому виявилася вельми нетерплячою вихователькою, та ще й цілком безпорадною, бо материнська любов не навчила її тих дрібних, але дуже корисних хитрощів, що так добре допомагають і дитині, й виховательці. А все ж таке суворе виховання, може, було б і найкраще для Марії.