Веди їх у хату, Філіпе, або мене веди до них.
— Ми постелимо їм усім у великій спальні, — запропонувала Саллі, повеселівши на виду, — і добре там натопимо. Ходімо заведемо їх та покличемо Ребеку.
(Ребека допомагала поратися на молочарні та в домі; жила вона у хатині тут, близенько, разом із своїм чоловіком, який доглядав корів).
Саллі пішла була по ліхтаря через кухню в комірчину, але брат сказав їй:
— Не треба світла. Я засвітив ліхтаря, що там висить.
— Як нам звати твою дружину? — спитала місіс Голл.
— Гелена, — сказав Філіп.
Закутавшись хустками, жінки рушили до задвіркових дверей.
— Стривайте одну хвилинку, — спинив їх Філіп. — Я… я не все розказав.
— Господи, поможи нам! — промовила місіс Голл, прихилившись до дверей і сплеснувши руками в тихому розпачі.
— Ми саме йшли через Еверсгед, — розповідав він далі, — і я зазирнув дорогою до "Свині й жолудя" — хотів побачити, чи старий Майк іще там орудує, як колись. На ту хвилину зайшов туди й носій із Шерто-Еббаса і, здогадавшись, що я простую сюди (бо, здається, він упізнав мене), попросив передати Саллі пакунок од швачки, і на тому пакунку було написано: "Терміново". Моя дружина пішла вперед із дітьми. Пакунок був із неміцного паперу і порваний в одному місці; я роздивився, що там тепла сукня. Я не хотів, щоб ви побачили Гелену в дранті. Мені було б соромно — не для такого вона була народжена. Я розгорнув пакунок на дорозі, приніс ту сукню їй у Долішню комору, де вона чекала, і сказав, що це дістав я сукню для неї, тільки хай не допитується. Вона, бідолашна, подумала, мабуть, що я взяв сукню в борг, добувшись до такого місця, де мене знають, бо надягла її з великою радістю. Вона в тій сукні й зараз. А в Саллі є ще сукні.
Саллі безмовно глянула на матір.
— У тебе є ще, хіба ні? — повторив Філ дратливо, як хворий. — Я подумав собі: "Краще хай Саллі плаче, ніж Гелена мерзне". Зрештою, чи те плаття так багато для тебе важить? Великої краси я в ньому не побачив.
— Ні… ні, ніскільки не важить, — сумовито відказала Саллі, а тоді запитала стиха: — Але ти не заперечуватимеш, коли я дам їй іншу сукню замість цієї?
Те признання так розхвилювало Філіпа, що він знов розкашлявся; здавалося, його розривало на шматки. Жінки, побачивши, який він недужий — не годен і на стільці сидіти, — зразу підвели його нагору і, швиденько давши йому щось від серця та розпаливши камін у спальні, спустилися вниз, щоб привести в дім своїх нещасних нових родичів.
III
З дивними почуттями дівчина й мати, щойно такі бадьорі, вийшли задніми дверми на подвір'я, де свіже повітря пахло сіном та трав'яним віддихом корів. Саме почав накрапати дощик, і вони хутко перебігли двір. Двері до стайні були розчинені, звідти падало світло — власне, з ліхтаря, що висів там і що його засвітив був Філій, як він і сказав. Тихо підійшовши до дверей, місіс Голл покликала:
— Гелено!
Ніхто не озвався. Тоді вона зазирнула всередину, та так і завмерла вражена. Перед нею стояло двоє. І з них одне виявилося зовсім не такою обшарпанкою, яку сподівалась побачити місіс Голл, бо то була блідолиця, чорноока, з виду аристократична жінка, і не вбрання красило її, а вона вбрання красила. Звісно, на ній була нова гарна сукня і старий капелюшок. Вона була схвильована; другий тримав її руку, і то був не хто інший, як наречений Саллі, фермер Чарлз Дартон, на чию зграбну постать вона невідривно дивилась, так само як і він невідривно дивився на неї. Другою рукою він тримав за вуздечку коня, що стояв нерозсідланий, ніби тільки-но заведений до стайні.
Завваживши місіс Голл, обоє повернулись і втупилися в неї поглядом, не те щоб цілком свідомим і не те щоб зовсім несвідомим, а так, ніби вони не могли пригадати потрібних слів, якими б усе пояснити. За мить увійшла й Саллі, і тоді містер Дартон пустив руку тієї жінки, відвів коня вбік і підійшов привітатися до своєї нареченої та місіс Голл.
— Ах! — сказав він, усміхаючись і ніби силкуючись бути спокійним. — Не в ті двері втрапив, скажете ви, дорога моя місіс Голл? Та ми заблукали, того й припізнились. Я побачив, що у стайні світиться, і зразу завів сюди коня, а мій приятель Джонс і хлопець подалися із своїми кіньми до заїзду, щоб не надто вас тіснити. Зайшов я, побачив цю леді — і зрозумів, що вдерся в її тимчасовий притулок.
— Це моя невістка, — спокійно пояснила місіс Голл. — І син мій у домі, тільки він нездужає, то ліг у ліжко.
Саллі досі стояла, дивуючись тій сцені, і навряд чи й завважила, що Дартон потис їй руку. Аж коли вона помітила двох малих діточок, які сиділи на купці сіна, розвіялися чари, що були скували її. Вона раптом підійшла й забалакала до них і взяла одне на руки, а друге — за ручку.
— А діточки? — спитав містер Дартон, показавши тим, що зайшов до стайні зовсім недавно і ще не встиг збагнути, що й до чого.
— Мої онуки, — відказала місіс Голл з тією самою удаваною невимушеністю.
Дружина Філіпа Голла, дарма що їй перебили зустріч із містером Дартоном, була тим, здається, так мало збентежена, що наче нікого, крім фермера, й не помічала коло себе. Проте, швидко щось зміркувавши, вона ніби прочнулась, раптом оцінююче зиркнула своїми сумовитими очима на місіс Голл і, вдоволена, певно, тими розглядинами, покірливо ступила до неї. Тоді Саллі й гостя перемовилися приязними словами, і Саллі з дітьми пішла в дім. За нею рушили місіс Голл і Гелена, а містер Дартон сновидою побрів за ними, не зводячи погляду з Гелениної сукні та постаті й прислухаючись до її голосу.
Поки ті дійшли до порога, Саллі вже була нагорі з потомленими дітьми. Вона постукала в стіну до Ребеки, щоб та прийшла помогла впорати дітей, — Ребечина халупа тулилася до високого добротного муру місіс Голл. Прийшла Ребека, постелила малим, нагодувала їх вечерею. Доглянувши тут, Саллі спустилася вниз і зайшла до вітальні. Якраз перед нею зайшла й молодша місіс Голл, що ходила тим часом із свекрухою скинути капелюшок і взагалі причепуритись, щоб можна було показатись людям на очі. Тож Саллі й зрозуміла, що містер Дартон і Гелена більш не розмовляли після тієї короткої зустрічі в стайні.
Тепер саме до речі нагодився містер Джафет Джонс, і, після того як, знайомлячись, він і місіс Голл обмінялися традиційними думками про погоду, напруження в товаристві ослабло. Всі зразу посідали до вечері, тільки вина й індика містер Дартон сьогодні не виставив на стіл, щоб передчасні дарунки не кинули, бува, тіні сумніву на господарську спроможність місіс Голл.
— Пийте, скільки душа бажає, містере Джонс, пийте ж, — великодушно припрошувала мати родини. — Такого вина у нас повно. Та, може, сидр вам не до смаку? Хоча він міцненький!
— Зовсім навпаки, пані, зовсім навпаки, — відказував молочар. — Бо хоч я вслід за батьком і пиво полюбляю, та від матері я перейняв любов до сидру. Адже, знаєте, вона з цих країв родом. І ось що слід сказати про сидр: це напій мирний, він не бере так чоловіка, як міцніші трунки. Коли пити з розумом, то пий його хоч цілий рік, і ні сусіди не зіб'єш з ніг, ні тобі приятель ока не підмаже.
Почата отак загальна розмова точилася собі далі, хоча розмовляли в основному місіс Голл і Джафет, які, по правді, не потребували в цьому чиєїсь особливої допомоги. Саллі говорити не хотілось, і вона мала досить дозвілля для того, чого найбільше жадало її серце, — власне, стежити за своїм нареченим та братовою, щоб пояснити собі ту дивну миттєву сцену, під час якої вона з матір'ю заскочила їх у стайні. Та сцена означала принаймні, що вони вже колись зустрічалися. Саллі не сумнівалася, що часу для пояснень у них не було, бо досі обоє поводилися так, ніби силкувались приховати, які вони вражені, що бачать одне одного тут. А ще Дартонові очі так і прикипали до сукні, що була на Гелені, наче та сукня загадувала йому, і без того спантеличеному, додаткову загадку; але для Саллі ото тільки й було відомого в цій таємничій справі. Здавалося, він відчував, що доля утнула з ним лихий жарт, підмінивши йому пару в джизі кохання, яку він збирався протанцювати; що в сукні, в якій він сподівався побачити таку собі Саллі, опинилась така собі Гелена; що з того рукава назустріч його руці простяглася рука, яку він колись давно втратив.
Саллі бачила, що, хоч би скільки Гелена знала про Дартона, вона не здогадувалась, чому ще й плаття повинне його бентежити. І часом дівчина сама себе переконувала, що Дартон задивляється на її братову тільки через ту плутанину з сукнею. Але в інші хвилини вона вже не сумнівалася, бо в очах свого коханого читала більше думок і почуттів, ніж могло викликати якесь там плаття.
Завдяки своїй самостійності Саллі була зовсім не ревнива. Але в стосунках між цими двома гостями було щось таке, що слід було прояснити.
Балакучий Джафет Джонс бесідував далі у своєму стилі, пересипаючи розмову особистими міркуваннями про становище Дартона й Саллі, та, хоч смішинки в його очах свідчили, що його ті міркування дуже тішать, товариство їм не дуже раділо. Нарешті він попрощався й пішов міряти півмилі назад до заїзду при дорозі, де мав ночувати і куди й Дартон обіцяв прийти за кілька хвилин.
Минуло півгодини, і містер Дартон теж підвівся з-за столу, а Саллі та її братова одночасно побажали йому на добраніч і пішли східцями нагору до своїх кімнат. Та, коли він із місіс Голл вийшов на поріг, сипонула рясна злива, і вдова запропонувала йому вернутись та пересидіти негоду біля вогню.
Дартон не відмовився, тільки наполіг, оскільки година була вже пізня і місіс Голл очевидячки натомилася, щоб вона не висиджувала заради нього — адже він може й сам вийти з дому і залюбки викурить люлечку на самоті біля каміна. Місіс Голл погодилась, і Дартон був полишений на самого себе. Він простяг ноги ближче до жару, запалив люльку, як сам сказав, і засів так, втупившись у вогонь та в зарубки на гаку, що звисав із склепіння каміна.
Випадкова крапля дощу з шипінням скотилася вниз комином, а він усе курив — тільки не так, як курить чоловік, у якого мир на душі. Проте кінець кінцем, хоч як напружено він думав, рання робота в полі й довга мандрівка верхи по вільному повітрі взяли своє. Він задрімав.
Як довго він перебував у цьому напівсні, Дартон не знав. Раптом він розплющив очі.