Він відчував шум у голові, серце хотіло вирватися з грудей. Почув одночасно і вирок, і помилування. І не знав, що з цих двох речей гірше.
– Ти повинен з цього вийти, — сказав пустельник. – Переспи з цим, обміркуй. Як кажуть, ранок мудріший за вечір, але в цьому випадку я не знаю, чи не приносить мудрість саме ніч. Не одна і не найближча.
Козак не знав, що відповісти, тож мовчав. Окрім того, що він почув, його турбувала ще одна справа.
І зараз вона здавалася йому важливішою за таємницю, яку щойно йому відкрили. Мабуть, так розум захищався від насильства, яке йому заподіяли – направляв думки в інше русло.
– Скажіть мені, святий отче, звідки ви так багато знаєте про перевертнів та їхні звичаї?
Пустельник зробив невиразний рух рукою.
– Книги, сину, – відповів він з легкою посмішкою. – У книгах можна знайти все.
Сергій похитав головою.
– Не все, – сказав він з великою впевненістю в голосі. – Колись старий Прогира казав мені, що книги – це лише шлях до мети, а не сама мета.
– Прогира, – промурмотів пустельник. – Це ім'я звучить знайомо. Він не мешкав у Кам'янському хуторі?
– Саме так, – здивовано відповів хорунжий. – Невже ви його знали?
– Світ, як кажуть, малий, і гора з горою не зійдеться, а людина з людиною – так. Однак із цими горами це теж не зовсім правда. І вони можуть зійтися, бо як інакше б утворилися цілі ланцюги? Але твого Прогиру я сам ніколи не знав. Проте його ім'я свого часу було відоме по всій Україні. Зате я знав когось, з ким цей славетний козак ходив на ляхів і татар.
Сергій довго дивився на пустельника.
– Параска казала, – сказав він дуже повільно, – що ви вже були старі, коли вона починала свій шлях знахарки.
– Так… – Пустельник замислився. – Вона була красивою, молодою відьмою. А принаймні її вважали відьмою… Але вона була справді красивою. Мені цікаво, як вона зараз виглядає.
– Вона стара, зморшкувата і не вражає своєю красою, – відповів козак з певною нетерплячкою. – Але серце в неї добре.
– Завжди було. – Старий кивнув головою. – Тільки не завжди добре серце веде до добрих справ.
– Так Параска все ж-таки зробила щось погане?
– Я цього не сказав. Гмм… – На мить він виглядав збентеженим, а потім на зморшкуватому обличчі з'явилася посмішка. – Що я буду багато говорити, люди заздрісні, особливо якщо хтось знає більше або є більш вправним у якихось справах. Головне, що знахарка врятувалася, правда?
Сергій підозріло дивився на пустельника.
– Ви хотіли її вбити, святий отче… це я вже знаю. Але не тому, що підозрювали її в нечистих практиках.
Старий здригнувся, подивився на козака з повагою.
– Я вже казав, що ти кмітливий, – пробурмотів він. – Іноді, мабуть, занадто кмітливий. Так, я нацькував на неї селян не тому, що вона була вправнішою в лікуванні або займалася злими чарами...
Запанувала тиша. Сергій дивився на обличчя старого. Воістину, це було дивне обличчя. Зараз воно було вкрите сіткою зморшок, які робили його м'якшим, ніж колись, проте залишилися певні сліди хижості рис, орлиний ніс і рішуче підборіддя більше пасували воїну, ніж покірному ченцю.
– Я вже знаю, — прошепотів козак. — Вона відкрила якусь вашу велику таємницю і не тримала язика за зубами? Наприклад, те, що ви стали пустельниками не тому, що вам набрид монастир, а тому, що вам довелося звідти втекти?
Відлюдник довго мовчав, і коли вже здавалося, що він не відповість на питання, повільно кивнув головою.
– Вона сказала на одне речення забагато і не там, де потрібно. Як молода, дурна коза. Я мусив захищатися. Але як тільки випала нагода, я дозволив їй втекти. Напевно, вона досі переконана, що змогла мене перехитрити.
– А ця таємниця, – Сергій все ще дивився на обличчя співрозмовника, спотворене неприємними спогадами, – це, мабуть, секрет вашого походження.
Пустельник посміхнувся, його завжди суворе обличчя тепер набуло теплого, дуже людського виразу.Він виглядав як добрий старенький, улюбленець дітей, який знає тисячі казок і роздає їм смаколики.
– Ти вже раніше здогадався, правда, соколе?
– Так. Але я боявся цієї думки і точно не висловив би її вголос. Навіть зараз…
– Так, хлопче, – перервав його старий, – я вовк.
Сергій дійсно здогадувався про це, особливо з того моменту, як відлюдник відкрив йому таємницю і спосіб позбутися жахливого болю і слабкості, але ці слова, коли вони пролунали, вразили його. Вовк… Перевертень…
Хтось із племені, яке заподіяло йому стільки зла, якому і він заподіяв зло! Найгірший ворог. Найстрашніший кошмар.
– А насправді я повинен сказати, – сказав після хвилини роздумів пустельник, – що я походжу з вовчого племені. Бо справжнім вовком я перестав бути давно, коли зрікся їхніх звичаїв. Але я також не такий, як ті, хто приходить до мене за порадою… – Він махнув рукою. – Все це дуже заплутано. Але не можна заперечувати, що в моїх жилах тече кров, яку ти так ненавидиш.
– Ось чому ви так багато про них знаєте… І зовсім не з книг, – після довгої паузи промовив хорунжий.
Відлюдник знизав плечима.
– І з книг, і не з книг. Не думай, що всі вовки досконало знають свою історію, нібито їм відомо, від кого і звідки вони походять. Це знання доступне небагатьом, решті достатньо прав, записаних на святих стовпах у кожній січі. І навіть ті, хто вміє їх викарбувати, не завжди знають, що насправді в них міститься. А в книгах я знайшов те, про що в січах не говорять, а в будь-якому разі не говорять голосно, а часто навіть обманюють звичайних вовків. Над усе вовкозаки свято переконані і мають бути переконані, що походять у прямій лінії від предків, які мали такі самі атрибути і звичаї, як і вони. Люди повинні вважати їх загрозою, а не родичами, з якими вони ділять світ. Так їм легше. Людям, втім, теж.
– Це дуже нерозумно, адже той князь став вовком, щоб врятувати своїх.
Старий коротко засміявся.
– Світ не ґрунтується на розумі та здоровому глузді, мій хлопче. Якби так було, не існувало б ані зла, ані добра. Вони не були б потрібні, бо розум за своєю природою визначав би шлях поведінки. Поки вовки жили далеко від людських поселень, викрадаючи жінок лише зрідка, було легко зберігати таємницю. Але людський рід має таку властивість, що розмножується все швидше, росте на землі, яка раніше перебувала під виключним пануванням перевертнів. Зростає ненависть. Тим більше, що посилання на розум і здоровий глузд глузду не має. А добро і зло змішуються, як у великому розпеченому тиглі. І я переконаний, що чим більше буде наростати конфлікт, чим сильніше людський рід буде стикатися з вовчим, тим більше почнуть виходити на поверхню всілякі брехні та напівправди, якими живилися обидві сторони.
Сергій зітхнув. Це було не для його голови. Такі роздуми личать ченцям чи пустельникам, а не простому воїну. Добро і зло були вписані в життя Богом, і не варто було надто зациклюватися на цьому.
Тим часом старий продовжував:
– Вовки стали новим народом. Вони запобігли загрозі, але самі стали вигнанцями. Напевно, ти мав можливість переконатися, що люди не люблять відмінності, бояться їх. Навіть повстання Хмельницького спалахнуло через те, що православні та римо-католики не можуть домовитися щодо уніатів. Так, так, я знаю, — перервав він Сергія, який починав протестувати. – Йшлося також про кривди, завдані Богдану Чаплинським, про реєстр, про сотню інших питань. Але насправді все зводиться до інаковості. Для старости будь-який козацький писар був ніким, бо був іншим, не дотягував до нього достоїнством і до колін. Реєстрові козаки мають кращу долю, ніж інші. Так вони інші чи ні? Тільки от усі хотіли б потрапити під захист польського короля, отримувати одяг і грошове забезпечення. Не можуть, тому приєдналися до бунту. А тебе Хмель послав, щоб ти вирізав вовкозацьких старих та дітей, щоб через це приподобатися цареві. А цар ненавидить вовків, бо не терпить кожного, хто прагне бути вільним, хто є іншим, ніж його підстилки та мужики, які лише б'ють поклони.
– Я не пишаюся тим, що вчинив, — буркнув Сергій.
– І дуже правильно, – засміявся пустельник, але одразу ж посерйознішав. – Завжди при таких суперечках десь причаївся дух інакшості та неприязні до тих, хто чимось відрізняється. І це добре, бо інакше все злилося б в одну мляву мелясу, хоча це породжує війни та погроми.
– А ви, святий чоловіче? – запитав Сергій з деяким ваганням. Чи не розсердиться старий, якщо почує це запитання?
– Чому ви не живете в січі з вовкулаками? Чому пішли в монастир?
Відлюдник не здавався зворушеним, а тим більше розгніваним цікавістю козака.
– Це довга історія. Ти точно хочеш слухати?
– Точно.
Сергій струснув з себе недавні спогади, свиснув на коня. Треба рухатися далі. Хоча старий запевняв, що дії напою вистачить, щоб повернутися до хати Параски, але чим раніше він приїде, тим краще.
Кінь підійшов не поспішаючи, Сергій зібрався. Плече і половина спини зовсім заніміли. Ціна за відсутність болю. Він навіть хотів, щоб старий дав йому більше настою або розкрив рецепт, але той відмовився. Таку кількість напою, як він пояснив, можна прийняти без наслідків, можливо, раз у житті. Потім він не тільки не буде діяти як слід, значно скоротить час оніміння, а й почне роз'їдати тіло і душу. І з одного боку, без нього не можна буде обійтися, а з іншого — ліки почнуть безжально вбивати. Вони зачарують людину так само, як горілка зачаровувала деяких, стаючи необхідною для життя, як вода і хліб.
– Ніколи більше не смій просити нікого про таку отруту, – суворо, навіть загрозливо сказав пустельник. – Хіба що тобі набридне не тільки життя, але й ти перестанеш дбати про спасіння душі.
Так, але незабаром може виявитися, що спасіння душі зовсім не є найважливішим... Чи весь світ занурений у брехню і обман? Як з цими вовками. З одного боку, вони оберігають свої таємниці більше за життя, а з іншого – виявляється, що навіть якщо якась їхня таємниця випливе, хтось вже подбає про те, щоб навіть таку приховану правду сфальсифікувати.
Хорунжий тяжко зітхнув.
□□□
Грегорій стояв навпроти перетвореного басьора.
Спочатку він припустив, що повернувся Міхей, що він ховався десь у лісах, які з трьох боків оточували нову січ, але це точно не був Гришчий. Той, мабуть, все ще блукав світом, розмірковуючи, як змусити старого отамана битися, як забезпечити собі голоси ради.