Якщо та ще жива...
Вона почула стогін, обернулася, готова до бою або втечі. Але це був лише один із козаків, який відкрив рота і хрипко дихав. Якимось дивом він ще був живий, незважаючи нарвані жили на шиї та розірваний живіт.
Маріка повільно підвелася, підійшла до вмираючого. Це був Гарлук. Він дивився на неї очима, сповненими страждання і німого благання.
— Ти хочеш, щоб я тебе добила? — вгадала вона.
— Тттаккккх — прохрипів він. З його рота потекла кров. Він закашлявся і жахливо застогнав, охоплений болем, що йшов з нутрощів.
Дивно, але думка про те, щоб встромити шаблю в груди цього чоловіка, не викликала в жінці жодних почуттів. Вона озирнулася, підійшла до самого центру низини і вирвала з землі встромлений клинок. Повернулася до козака, притулила вістря шаблі до його грудей. Той заплющив очі, готовий з полегшенням прийняти смерть.
– Ні! – раптом сказала вона, відкинувши зброю подалі від себе. Вона відчула пекучу ненависть у серці. – Подихай, негіднику! Ти заслужив на це! Скільки невинних дівчат, скільки жінок плакали через тебе?
Він розплющив очі. У його зіницях вона побачила ненависть, схожу на свою.
– Так, подихай, – повторила вона. – Скільки б ти не здихав в муках, це буде занадто мало за твої злочини.
– Прокля… – прохрипів він, не зважаючи на кров, що текла з рота, – я проклинаю тебе!
– Запізно! – засміялася вона. – Я вже настільки проклята, що твої мізерні бажання нічого не можуть мені зробити.
– Хто ти? – прошепотів він.
Маріка замислилася.
– Не знаю, – тихо відповіла вона. – І, можливо, не хочу знати. А тепер здихай.
Вона відвернулася і пішла до струмка, щоб продовжити обмиватися. За її спиною козак хрипів і обзивав її. Жінка відчувала його злість, але була байдужа до неї.
– Нехай здихає, – сказала вона собі, занурюючи пальці у воду.
А потім раптом випросталася, обернулася на місці і повернулася до вмираючого. По дорозі підняла шаблю. Перш ніж козак встиг зрозуміти, що відбувається, на нього спала темрява, а відрубана потужним ударом голова покотилася набік.
□□□
Невеличкий льох, в якому закрили Павла Мелеха, був викопаною в землі ямою, викладеною розпиляними вздовж брусами і забезпечена солідними дерев'яними дверима, окутими залізом, що були покладені пласко зверху і становили стелю тюремної камери.
Вона не становила суцільної поверхні, у ній були прорізані шпари, щоб повітря могло досягати вузької нори. Ляда була зачинена потужним брусом, що тягнувся далеко вбік, до засува, розміщеного на такій відстані, що в'язень ніяк не міг до нього дістатися, навіть якби якимось дивом просунув руку в одну зі щілин. Раніше все це було закріплено великим навісним замком, але він заржавів, тому тепер у засув вставляли або дубовий кілок, або якийсь шмат заліза. Над усім цим клали невеликий дашок, щоб під час дощу вода не заливалася всередину і охоронцям не доводилося промокати до нитки. У спеку всередині було нестерпно спекотно, в холодніші дні холодно, а коли йшов сильніший дощ, було ще й сиро, бо з боків просочувалася вода, і повітря всередині завжди було нудотно задушливим.
– Гей, ти! — знову долинув з льоху свистячий шепіт.
Міхей удав, що не чує. Голос на мить замовк, але не здавався.
– Гей, ти! Підійди ближче! Якщо ти вовк, ми домовимося.
Міхей зневажливо стиснув губи, нічого не кажучи.
– Добре, — сердито сказав Павло. – Я знаю дещо, що може тебе зацікавити, і дуже сильно. Я знаю дещо про твоїх побратимів з Гилевської січі, але якщо ти не хочеш слухати...
Цього разу Вовкозак не залишився байдужим. Він припав до ляди.
– Кажи!
– Ти й справді вовк?
– Вовк. Хочеш сам дізнатися, очікуючи Повного Місяця, чи повіриш мені на слово?
– Вірю, вірю, — пробурмотів Мелех. – Хто при здоровому глузді зізнається, що є вовкозаком серед людей?
– Тоді скажи мені, що ти маєш сказати.
– А ти мене звільниш?
– Ні!
– Навіть якщо те, що ти можеш почути, визначить долю твоїх співвітчизників?
Міхей завагався.
– Я дав слово Скапулярію, що буду охороняти тебе, як зіницю ока. Він вимагав цього, бо не довіряв мені.
– Що означає для вовка обіцянка, дана людині? — глузливо запитав Павло.
Міхей люто загарчав. У цьому було стільки гніву та погрози, що Мелех відійшов від дверей.
– Наше право одно, — в горлі Міхея все ще щось булькало.
– І хіба благо січі не є найважливішим?
– Так", — твердо відповів вовкозак. – Тільки порушивши слово, ми ставали б ніким. Ми не такі, як люди. Ми не можемо цього зробити.
Мелех замовчав. Він не очікував такого повороту подій. Зрештою, цей перевертень нічого не винен розбійникам.
– І що, ти б захищав життя Скапулярія з такою ж відданістю, як когось з власної зграї?
– Мені байдуже до цього покидька, — пирхнув Міхей. – А стане мені на заваді, випущу йому кишки.
– Тож я не розумію...
– Я дав слово, — перебив вовкозак Мелеха. – Він вимагав цього. Він знає, що ми не порушуємо клятв.
– Навіть якщо від цього залежить добро зграї та всієї січі?
– Не дражни мене, чоловіче! Я ж тобі вже казав, що ми не порушуємо клятв!
– Щось мені підказує", — глузливо сказав козак, — що доведеться тобі цьому навчитися, інакше не виживеш.
Міхей відчув, як у ньому наростає гнів. Йому хотілося вибити клин, відкрити льох і розірвати цього негідника голими руками. Однак він опанував себе. Якщо він колись мав взяти на себе керівництво січчю, йому довелося навчитися справлятися з природною імпульсивністю та жорстокістю вовків. Як і Грегорію. До таких речей, як ця розмова, треба підходити холоднокровно, використовувати свій розум і приборкувати свої жорстокі думки та бажання.
– Слухайте уважно, пане козаче, – повільно промовив він, розтягуючи кожне слово. – Можливо, ви вважаєте, що ми, вовки, схожі на тих лісових та степових звірів, яким потрібна лише кров, які полюють зграями, а потім б'ються за кожен клаптик добичі. Ні, пане козаче. Ми відрізняємося від людей, ми не розуміємо один одного. Але ми можемо мислити так само добре, як і ви. Розумієте? – Йому відповіло мовчання, тож через мить він продовжив: – Оскільки ти почав говорити про загрозу для Гилевської січі, це означає, що з якоїсь причини ти хочеш, щоб я, а отже, й інші вовки, дізналися про це. Оскільки ти їхав з тими розбійниками до Гилевщини, можу здогадатися, що ти прямував до садиби вовків. Хто тебе послав і чому, чи зробив ти це з власної волі, я не знаю і мені байдуже. Ти точно не розраховував на значний прибуток, бо вовкам байдуже до золота та цінностей, і все, що ми потрапляємо під руки під час наших походів, ми одразу обмінюємо на зброю та інші необхідні речі. Можливо, тому ми досі залишаємося з тобою в такому спокої, бо людська жадібність не обернулася до нас. Чи я правий?
Цього разу йому відповів невизначене бурмотіння.
– Отже, пане козаче, з якої причини ви хочете нас попередити. Що ж, попереджайте.
– Збожеволів, – пирхнув Павло. – Отак, ні за що, задурно хотів би? Якщо мене випустиш, скажу, якщо ні…
– Мовчи вже! – прошипів Міхей, ледве стримуючи себе. – Я тебе не випущу, це точно. Однак, можу витягнути тебе з льоху просто зараз, заткнути тобі рота і в першому ж порожньому будинку, а їх тут чимало, як слід помучити. Чи варто втрачати пальці, очі та всі кінцівки одну за одною, щоб зберегти в таємниці те, що хотілося тобі розкрити? Це було б дурістю. Навіть для людини.
– Ти цього не зробиш, – посміхнувся Мелех. – Ти ж дав Скапулярію слово…
– Я дав слово, що буду тебе пильнувати, – різко відповів Міхей. – Але я не обіцяв, що вранці він знайде тебе в одному шматку чи взагалі живим. Вибирай.
– Якщо ти хочеш витягнути мене звідси, я почну кричати.
– Тоді ти одразу помреш. А ти ж цього не хочеш, чи не так? Вибирай, кажу, або ми закінчимо розмову, і я переходжу до справи.
Павло важко зітхнув.
– Добре, – сказав він, подумавши хвилинку. – Тож послухай, що мій брат, Петро Мелех, наказав передати твоїм вовкам. Ти маєш рацію, я їхав до вас як посол. І я розраховував на те, що ви поставитеся до мене як до посланця.
□□□
Вони йшли довгою колоною – на чолі якої йшов великий кавалерійський загін, завданням якого було розвідати маршрут і вислати патрулі. Потім під звуки барабанів, дудок та шаламаю[14] йшли козаки зі своїми таборами. Серед мас добірної піхоти виднілися тяглові коні та важкі воли, що тягнули гармати.
Оточений ескадроном солдатів, одягнених у дивні, як для драгунів, світло-зелені мундири, їхав великий віз на міцних дерев'яних колесах, покритих червоною тканиною із золотими візерунками, натягнутою на високих балках, прикріплених з боків. Усередині були ченці, які постійно молилися. Навіть вночі, під час відпочинку, звідти чулося тихе бурмотіння, тихіше, ніж вдень, бо голос належав одній людині – ченці, мабуть, чергували,змінюючись по одному.
Вдень голоси тих, хто молився, найчастіше заглушав всюдисущий гамір. У поході чулися прокльони офіцерів та унтер-офіцерів, тут і там виривалися пісні, іноді охоплюючи всю колону, як та тужна мелодія, що прийшла звідкись із глибин Росії та знайшла свій дім серед братів-козаків:
Вийду з конем у поле, коли ніч,
Щоб побачить силу зірок віч-на-віч,
Тільки я і кінь,
Де ночі тонь,
Тільки я, ніч і вірний кінь.
Бог насипав іскор в небеса,
Може це ангелів сліз гроза?
Тільки я та кінь,
Крізь нічну глибінь
хочу плисти я,
коли кінь піді мною гуля.
Пісня неслась по рядах, в одних пробуджуючи приємні спогади про теплі, літні ночі, проведені в сідлі, у інших занурюючись у душу, мов важкий камінь, коли вони згадували свої рідні села та поля, занедбані під час кривавого повстання. Пісня мала силу, яка майже нікого не залишала байдужим. Голоси, налаштовані у співі біля багаття, змушували полотно великого воза злегка відхилятися, ніби подорожні ченці хотіли послухати слова. І пісня піднімалася на тон вище, вириваючи себе з сердець зворушеною:
Підем ми на край, де поля,
Подорожні ми з коником два,
У колосся моря,
Сонця пил підійма
З променистих світанків гуля.
Я хочу хоч раз подивитися,
Як у полі світанок сія,
Брусничний світанок,
Ковток холодної води,
Поки ніхто не прокинувся в селі[15].
Але козацька душа не любить сумувати.