Скажете, що ви ніколи не чули про Ермергор Люнов?
— Ні.
— То спитайте Сті Гея, чи він, бува, не чув, та заразом уже й про Юдте Краг, Христенс Рудь, Еделе Гансдотер і Лене Попінгс, як захочете. Любонь, виявиться, що він із ними таки мав байки, як ви кажете.
Марія спинилась у відчиненій брамі й довго дивилася на дощ.
— А може, й ти теж знаєш якусь із тих байок? — озвалася вона й знову почала ходити по ганку.
— Може, й знаю.
— От хоч би про Ермергор Люнов?
— Атож, про неї знаю найкраще.
— А що саме?
— Ну, в неї щось було з якимось Геєм, здається, Сті його звали, такий високий, рудий, блідий на виду...
— Красненько дякую, це я й сама знаю.
— І про отруту знаєте?
— Ні, звідки б!
— А про листа?
— Теж ні. Та розповідай-бо вже!
— Бр-р. Аж страшно починати.
— Ну, швидше!
— Та от. Гей, ще не бувши одружений, приятелював із Ермергор Люнов, там такі рідні були, що далі нікуди. Вона мала найдовші коси з усіх дівчат, майже до п'ят, і була біленька та рожева, як лялечка, гарна. Але він, казали, вівся з нею так жорстоко й люто, наче з упертим собакою, а не з лагідною дівчиною. Та що гірше він до неї ставився, то дужче вона його кохала. Хоч би навіть налупцював її до синців — а може, таки й лупцював, — вона тільки поцілувала б його за те. Тьху, аж страшно подумати, до чого можна дійти, як когось полюбиш усім серцем. Однак потім вона йому набридла і він перестав до неї і носа потикати, бо вже мав на гадці іншу. А нещасна Ермергор так побивалася, так плакала, що мало не померла з горя. Не жила вже, а тліла. Коли це одного разу, кажуть люди, побачила вона, що Сті Гей проїхав повз її подвір'я, і кинулась за ним. Так десь із милю коло його стремен бігла, а він хоч би тобі притримав коня, хоч би вухом повів на її сльози та благання. Сього вже вона не могла стерпіти, напилася смертельної отрути й написала до Сті Гея листа, що отруїлася через нього, що більше не стоятиме йому на заваді, тільки хоче перед смертю ще раз його побачити.
— Ну й що?
— Та бозна, чи так було, як кажуть люди. Але якщо так, то він найпослідущий мерзотник, і не минути йому пекельних мук. Він їй відписав, що, мовляв, на її отруту найкращими ліками було б, звісно, його кохання, та, на жаль, його він дати не годен, але чув, що молоко й цибуля також дуже добре допомагають, то радив би їй спробувати. Отак і відписав. Бачили ви таке? Як по-вашому — може бути більша підлота за сю?
— А як же панна Ермергор?
— Панна Ермергор?
— Що з нею сталося?
— Ну, не його заслуга, що вона випила замало отрути й не померла. Але стала така хирлява та марна, що більше вже й не оклигала як слід.
— Сердешна овечка! — сказала Марія й засміялася.
Майже кожний день уносив якусь зміну в уявлення Марії Груббе про Сті Гея, а також у їхні стосунки.
Що він не такий мрійник, легко було помітити з того, як він завбачливо й спритно усував незчисленні перепони й труднощі, що траплялися в дорозі, та й манерами і хистом він далеко переважав навіть найзначніших шляхтичів, з якими вони здибалися. Його мова завше була нова й цікава, не схожа на мову інших, і здавалося, що він знає якийсь особливий, тільки йому відомий спосіб розпізнавати людей і речі. Марія вчувала в його словах зухвалий глум, коли він виповідав свої думки про те, яку силу має в людині звір і як мало золота в тій руді, що з неї людину зроблено. А холодна, злісна красномовність, з якою він доводив, як мало послідовності в людській істоті і як незрозуміло й нерозумно, як сліпо, навмання, від простого випадку залежачи, борються в людській душі шляхетні й ниці поривання, — красномовність, з якою він намагався все це пояснити їй, здавалася Марії великою і привабливою, і вона почала вірити, що на його долю випав рідкісний хист і могутніша сила, аніж звичайно випадає на долю смертних, і захоплено, майже побожно схилила голову перед тією вгадуваною могутністю. Однак попри все те в її душі жеврів тихий, сторожкий сумнів — він щось нашіптував, ніколи не виливаючись у закінчену думку, ворушився невиразним інстинктивним почуттям страху перед тією силою, що загрожувала й шаленіла, прагнула й домагалася, але ніколи не нападала й не пробувала схопити.
У Лоендорфі, за три милі від Вехти, стояв при битій дорозі старий заїзд — там і спинилася Марія зі своїми супутниками ночувати години за дві по заході сонця.
Пізно ввечері, коли візник і стременні вже спали в бокових прибудовах, Сті Гей із Марією та двома мужикуватими на вигляд ольденбурзькими шляхтичами сиділи коло червоного столика поряд із великою грубою в покої для гостей і приязно розмовляли.
Біля довгого столу під вікном, спершись плечима на стільницю, примостилася на ослоні Люсі й щось собі плела, часом позираючи на них.
На панському столі горіла лойова свічка в жовтому череп'яному свічнику й сонним своїм мерехтінням осявала обличчя гостей та відбивалася бляклим полиском на олив'яних тарелях, що висіли рядком над грубою. Перед Марією стояв маленький дзбаночок підігрітого вина, перед Сті Геєм теж, але більший, а двоє шляхтичів пригощалися пивом з великої дерев'яної кварти, яку вони швидко спорожняли і яку щоразу наповняв розчухраний хлопець, що дрімав знічев'я на ослінчику в глибині покою.
І Марія, і Сті Гей воліли б уже розійтися по своїх кімнатах, бо з ольденбуржців було не вельми веселе товариство, і вони давно вже так би й зробили, якби їх не чекав там крижаний холод, — а нагрівати кімнати було ще гірше, аніж мерзнути, вони пересвідчилися в цьому, як господар приніс їм жарівниці: торф на тамтешніх луках був такий сірчастий, що тільки звичні люди могли сяк-так дихати чадом із нього.
Ольденбуржці теж почувалися не дуже добре, бо зметикували, що сидять у вишуканій компанії, і намагалися розмовляти гречно, настільки лиш годні були. Та що більше брало їх пиво, то дужче попускалася шворка, якою вони припнули свої язики, а потім і зовсім розв'язалася. Вони ще помітніше стали збиватися на тамтешню говірку, жарти їхні зробилися ще брутальніші, а питання просто образливі.
Побачивши, що ольденбуржці чимраз дужче розперізуються, Марія засовалась на стільці, і Сті Гей спитав її очима, чи не піти їм геть. Та саме ту хвилю русявий шляхтич вискочив із досить-таки брутальним натяком, і Сті, насупивши брови, грізно позирнув на нього. Але той погляд тільки підохотив русявого, і він знову сказав свій брудний жарт, ще маснішими словами, і Сті пообіцяв, що лусне його дзбаном по лобі, коли він ще хоч писне таку мерзоту.
Якраз ту мить Люсі підійшла зі своїм плетивом, щоб знайти при світлі очко, яке вона впустила. Другий ольденбуржець скористався цим, обняв її за стан, посадив на коліна й смачно цмокнув у губи.
Та зухвалість запалила русявого, і він обняв Марію за шию.
Ту ж мить Сті так міцно і влучно торохнув його дзбаном по лобі, що він упав коло груби, аж захрипів.
Наступної хвилини Сті й чорнявий ольденбуржець були вже посеред кімнати, а Марія з покоївкою забилися в куток.
Хлопець схопився з ослінчика, щось гукнув в одні двері, побіг до других і став замикати їх довгою, на добрий аршин, залізною штабою. Водночас хтось загуркотів засувом, замикаючи задні двері. У заїзді було заведено, що, як гості зчиняли бійку, всі двері замикали, аби ніхто не добувся знадвору й не знялася ще більша колотнеча. Але далі вже господарі пі в що не втручалися: позасувають двері і тихенько вкладаються спати — адже той, що нічого не .бачив, не може нічого й посвідчити.
Ніхто з тих, що билися, не мав зброї, тож їм лишилося доводити свою правду тільки кулаками. Тому Сті та чорнявий ольденбуржець лаялися й лупцювали один одного, тягали з кутка в куток, вертіли один одним, гупали об стіни й двері, ловили за руки, випручувались, ухилялися, розгойдувались, упершись один одному підборіддям у плече. Врешті покотилися додолу. Сті був зверху і вже кілька разів луснув супротивниковою головою об холодну долівку, коли почув, як міцні руки стиснули йому горло. То був русявий, що тим часом прийшов до тями.
Сті душився, в горлі йому хрипіло, в очах потемніло, руки й ноги ослабли. Чорнявий охопив його ногами й тягнув за плечі на себе, а русявий давив руками за шию, а коліньми — в боки.
Марія зойкнула й хотіла кинутись на допомогу, та Люсі майже судомно вчепилася в неї, і вона не могла зрушити з місця.
Уже сливе непритомніючи, Сті з останньої сили рвонувся вперед так, що чорнявий вдарився головою об землю, а русявий попустив руки й дав Сті хапнути повітря. Він прудко, але сильно шарпонувся вбік, накинувся на русявого, звалив його теж на долівку і люто схилився над ним, але дістав такий удар під груди, що мало не зомлів. Та все ж схопив ногу, що вдарила його, однією рукою за кісточки, а другою за халяву під коліном, підніс її догори й так луснув об своє стегно, що в чоботі хруснула кістка і русявий, знепритомнівши, ляпнув на землю. Чорнявий, приглушений ударом об долівку, лежав і тупо стежив за бійкою, та коли побачив, яка лиха доля спіткала його товариша, так заверещав, наче то йому переламано ногу, й поліз рачки під ослін коло вікна. На цьому бійка й скінчилася.
Однак шал, що гніздився в душі Сті Гея, як він засвідчив тією бійкою, справив на Марію могутнє, дивне враження, бо вночі, кладучи голову на подушку, вона сказала сама до себе, що кохає його. І коли в подальші дні Сті Гей помітив з Маріїного погляду та поведінки, що в її серці зайшла велика зміна на його користь, і, підбадьорений, попросив її кохання, то дістав бажану відповідь.
XV
І ось вони в Парижі.
Минуло з півроку, і любовні стосунки, що так несподівано були почалися, від деякого часу ослабли й порвались, і Марія Груббе та Сті Гей поволі віддаляються одне від одного.
Обоє знають про це, хоч іще й словом не прохопилися: адже признання, що гірко насувається на них, ховає в собі стільки жалю й болю, стільки приниження й самозневаги, що легше для серця якомога відтягнути його.
Почувають вони себе однаково.
Проте горе своє зносять по-різному. Бо коли Сті Гей у безнадійній муці, отупілий уже з пекучого болю, без кінця побивається, безсило й спустошено, як спійманий дикий звір, що все ходить по своїй тісній клітці, то Марія швидше нагадує звіра, що вирвався на волю й ненастанно мчить, не знаючи спочинку, знавіснівши зі страху, гнаний бряжчанням ланцюга, який тягнеться по його сліду.
Вона хотіла забуття.
Проте забуття — наче верес: він росте тільки сам собою, і ніяка охорона, ніяка турбота й ніякий догляд не додадуть йому ані вершка зросту.
Вона повними пригорщами сипала золото, оточуючи себе блиском, вона хапала кожний ковток насолоди, що її можна було купити за гроші, осягти розумом, красою і становищем, — та все дарма.
Горю її не було кінця, і ніщо в світі не могло її від нього визволити.