Листа він написав у березні шістдесят дев'ятого року
Ульрік-Фредерік сподівався, що, побачившись із Марією, довідається про її справжні наміри і, якби вона захотіла помиритися, відразу забере її з собою до Агерсгуса, а коли ні, то обіцянкою домагатися негайного розлучення осягне для себе якнайвигідніші умови.
Проте Марія не захотіла зустрітися, і Ульрікові-Фредерікові довелось повернутися ні з чим до Норвегії.
Ерік Груббе ще деякий час писав надаремні листи, та ось у лютому тисяча шістсот сімдесятого року надійшла звістка про смерть Фредеріка Третього, і старий зметикував, що настала пора діяти рішуче. Адже небіжчик король, що завше дуже цінував свого сина Ульріка-Фредеріка й любив його сліпою любов'ю, в такій справі, як ця, звинуватив би Марію, а від короля Християна можна було сподіватися іншого. Бо хоч він і був Ульрікові-Фредерікові щирий, нерозлучний приятель і вдома, і в товаристві, а все ж, либонь, трохи заздрив, що за батькового життя показніший і талановитіший нешлюбний брат не раз заслоняв його собою. Крім того, молоді володарі завше намагаються показати свою безсторонність і не раз, запалені почуттям справедливості, бувають несправедливі до тих, кого, на загальну думку, саме й мали б захищати. Тому вирішено, що, як тільки настане весна, вони вдвох поїдуть до Копенгагена, а тим часом Марія наможеться дістати в Йогана Утрехта хоч двісті рігсдалерів і справить собі жалобну сукню, аби пристойно з'явитися на очі молодому королеві. Та управитель побоявся дати грошей без Ульрікового-Фредерікового дозволу, і Марії довелося їхати без жалобного вбрання, бо батько не хотів витрачатися, до того ж гадав, що так іще більше впадатиме в око її недоля.
До Копенгагена вони прибули в кінці травня. Побачення із зятем не дало ніяких наслідків, і Ерік Груббе написав королеві, що при всій його найпокірнішій волі він не годен ізмалювати, з якою наругою, соромом і ганьбою його вельможність Гюленлеве кілька років тому вислав дружину свою Марію Груббе з Агерсгуса, наражаючи її на негоду, вітри й піратів, що тоді лютували на морі внаслідок запеклої ворожнечі між Голландією та Англією[98]. Але Господь милосердний уберіг її від пойменованих вище небезпек, і вона жива та здорова прибула до батьківського дому. Та все ж то був нечуваний глум, і він не раз листовно благав і слізно просив свого високого вельмишановного зятя, щоб його вельможність підійшов поважно до сеї справи і або довів, чим Марія завинила, а довівши, розлучився б із нею, або забрав її назад до себе, — та всі ті листи ні до чого не призвели. Марія принесла його вельможному зятеві в посаг не одну тисячу рігсдалерів, а тим часом не могла дістати в нього навіть нещасних двохсот далерів, щоб купити собі жалобну сукню. Одне слово, біду її годі описати, тому вони вдаються до його королівської величності, свого наймилостивішого володаря, що весь — сама лагідність і милосердя, і найуклінніше просять і благають в ім'я боже зглянутись на нього, Еріка Груббе, на його благі літа, бо йому вже шістдесят восьмий пішов, та на неї задля її недолі великої та ганьби і найласкавіше звеліти його вельможності Гюленлеве або довести Маріїну провину, через яку, мовляв Господь наш Ісус Христос, нехай подружжя розлучається в мирі, — а він ніколи не годен буде тої провини довести, — або ж узяти її назад до себе, чим би доточив слави божої, бо ж зберіг би шлюб у всій шанобі, яку йому призначив сам Господь, і поклав би велику притичину на шляху до спокуси, відвернув тяжкий гріх і вберіг душу від кари вічної.
Марія спершу нізащо не хотіла підписуватися під тою суплікою, бо ні за яких умов не бажала жити з Ульріком-Фредеріком. Але батько запевнив її, що то лише задля форми поставлено вимогу, аби Ульрік-Фредерік забрав її до себе, бо тепер він і сам захоче будь-що розлучитися; прохання їхнє складене так, що як він його побачить, то ще дужче запрагне довести справу до кінця, а це тільки виставить її в кращому світлі й забезпечить їй кращі умови. Тож Марія поступилася та ще й на батькову вимогу і під його наглядом дописала під суплікою від себе таке:
"Мені дуже хотілося б особисто поговорити з вашою величністю, однак я, нещасна, не маю в чому вийти між люди. Згляньтеся наді мною, найласкавіший володарю наш, допоможіть мені, бідолашній, домогтися свого права. Хай вам бог віддячить.
Марія Груббе"
Проте, не дуже довіряючи батьковим словам, Марія через посередництво одного давнього свого приятеля при дворі переслала королеві ще й цілком приватного листа, а в ньому відверто розповіла, як ненавидить вона Ульріка-Фредеріка, як палко бажає розлучення і як би їй хотілося під час розгляду справи про переділ майна і на очі не бачити Ульріка-Фредеріка.
Та цього разу Ерік Груббе сказав правду. Ульрік-Фредерік хотів розлучитися, його становище при дворі, як зведеного брата, було зовсім не те, що улюбленого королівського сина. Тепер не доводилось покладатися на батькову добрість, а разом з іншими царедворцями треба було виборювати собі гонори й нагороди. Тяганина з такою справою, як ця, не дуже додавала йому шани, куди вигідніше було якнайшвидше розлучитися і в новому, краще обміркованому шлюбі шукати відшкодування тому, в що вийде розлучення і його кишені, і добрій славі. Отож щоб домогтися цього, він пустив у діло весь свій вплив при дворі.
Король звелів відразу подати справу на розгляд консисторії, щоб вона сказала про неї своє слово, а слово те було ось яке: верховний суд чотирнадцятого жовтня тисяча шістсот сімдесятого року касує шлюб і обом сторонам дає право одружуватися наново. Марія Груббе дістала назад свої дванадцять тисяч рігсдалерів і решту посагу — всі землі й клейноди. І як тільки одержала гроші, то відразу ж, не слухаючи батькових заперечень, стала збиратися за кордон. Що ж до Ульріка-Фредеріка, то він не гаючись написав своїй зведеній сестрі, дружині курфюрста Йоганна-Георга Саксонського, про розлучення й попросив виявити йому сестринську ласку: він, мовляв, тішить себе несміливою надією, що з її вельможних рук прийме нову дружину.
XIV
У Марії Груббе ще ніколи не було стільки грошей, тому їй здавалося, що тепер, коли вона дістала до рук таку величезну суму, її владі й можливостям немає меж. Вона почувалася так, наче їй дано чарівну паличку, і, мов дитина, прагнула махати нею раз по раз, аби всі земні блага падали їй до ніг.
Найперше її бажання було опинитися далеко від Копенгагенських башт і тьєльських лук, від Еріка Груббе й тітки Рігіце. І ось вона махнула паличкою вперше — і вітрила та колеса понесли її від Зеландії морем і суходолом через Ютландію і Шлезвіг до Любека. З нею була тільки покоївка Люсі, випрохана в тітки, та візник із Оргуса, бо аж у Любеці вони мали почати по-справжньому готуватися до подорожі.
На думку про подорож її навів Сті Гей. Тоді ж він сказав, що сам теж збирається кинути батьківщину й пошукати щастя на чужині, і запропонував бути їй за провідника. Викликаний листом, він прибув із Копенгагена до Любека через два тижні по тому, як туди приїхала Марія, і відразу ж узявся їй допомагати, готуючи все потрібне до далекої мандрівки.
В душі Марія вирішила, багата бувши, стати сердешному Сті Геєві благодійницею, взяти на себе всі витрати на дорогу й на утримання його у Франції доти, доки для нього заб'є якесь інше джерело прибутку. Тому, коли сердешний Сті Гей з'явився, вона аж очі витріщила, побачивши його пишно вбраного, на чудовому коні та ще й з двома показними стременними — одне слово, з усього було видно, що його гаманець аж ніяк не потребує, щоб його напихали чужим золотом. Та ще більше вразила її переміна, що, видно, зайшла в його настрої: він був бадьорий, майже веселий, і коли раніше мав такий вигляд, наче врочистою ходою проступав за власної домовиною, то тепер півнем козирився, як людина, що має в кишені півсвіту та й другу половину скоро осягне. Раніше він був як обскубана курка, а тепер більше скидався на орла з пишним пір'ям і гострим оком, яке наводило на думку про ще гостріші пазури.
Спочатку Марія пояснювала ту переміну радощами, що можна лишити позаду весь давній клопіт, і надією, осягти таке майбутнє, задля якого варто буде жити, та, пробувши з ним кілька днів і ні разу не почувши тужної скарги на своє легкодухе кохання, так добре їй знаної, Марія дійшла висновку, що він здолав ту пристрасть і, свідомий, що може гордо наступити на голову драконові кохання, почувається вільним і дужим, паном своєї долі. Їй було дуже цікаво дізнатися, чи справді вона вгадала, і вона з серцем признавалася собі, що чим більше приглядається до Сті Гея, то менше його впізнає.
Одна розмова з Люсі переконала Марію, що вона не помилилась.
Якось перед обідом вони походжали вдвох по великому ганку, що тягся від сінешніх дверей аж до брами. Такі ганки були в кожному любецькому будинку — вони правили і за сіни, і за щоденну кімнату, там і діти бавилися, і старші робили різну хатню роботу, а часом ще й обідали та тримали городину. Тим ганком, де саме були Марія з покоївкою, користувалися тільки влітку, отож у ньому стояв лиш довгий, вишаруваний до білого стіл, кілька дебелих стільців і стара шаховка, а вздовж стіни прибиті були довгі полиці, що на них зеленими рядами лежала капуста над червоними купами моркви й розчепіреними навсібіч пучками хріну.
У відчинену навстіж браму було видно мокру вулицю, по якій блискучими струменями періщив дощ.
І Марія, і "Люсі одягнені були на прогулянку: одна — в облямований хутром сукняний плащ, а друга — в рудувато-сіру свого ткання керейку. Вони перечікували дощ і швидко походжали по червоних кам'яних плитках, притупуючи, наче хотіли зігріти ноги.
— А ви справді думаєте, що з нього буде надійний провідник? — спитала Люсі.
— Із Сті Гея? Та гадаю, що так. А чого ти питаєш? — Та нічого. Аби тільки він не застряг де по дорозі. — Чого раптом?
— Ну, та через німецьких або голландських дівок. Ви ж бо знаєте, що про нього кажуть — буцімто серце його таке скоропалке, що відразу займається, тільки махни спідницею.
— Хто тобі, дурепі, наплів таких байок?
— О господи, то ви нічого не чули? Він же ваш шваґер! Хто б подумав, що це для вас новина! Все одно як не знати, що тиждень сім днів має.
— Що на тебе нині напало? Таке верзеш, наче зранку хильнула еспанського вина!
— Авжеж, тільки невідомо, хто з нас хильнув.