Марія прибула з Агерсгуса майже гола, без уборів і клейнодів, і їй скоро забракне пишноти, яку вона звикла бачити щодня. Та й харч у Тьєле простий, челядників мало, і життя одноманітне — не витримає Марія, скоро затужить за тим, що вона покинула. І знову ж таки, хоч який Ульрік-Фредерік розлючений, навряд чи він думає за розлучення. Не такий у нього повний гаман, щоб розлучитися з Маріїним посагом, бо двадцять тисяч далерів — то купа грошей, та й золото, маєтки та інші статки теж не легко з рук випустити, коли вони вже припливли до тебе.
Півроку в Тьєле все було гаразд, і Марія добре почувалася в тихій садибі. Всюди панував глибокий спокій, дні спливали цілком подібні один до одного, ніде нічого не траплялося, — все те Марії було в новину, сповнювало її якоюсь мрійливо-пасивною втіхою.
Коли вона згадувала минуле, воно видавалося їй запеклою, стомливою боротьбою, ненастанним пориванням уперед без усякої мети серед різкого, колючого світла й нестерпної галасливої метушні. І її охоплювало радісне почуття безпеки та спокою; Вона тішилась безтурботним дозвіллям у благодатному холодку серед солодкої, ласкавої тиші, і той тихомирний притулок набував ще більшої ваги в її очах, як вона уявляла собі, що там, у світах, люди й далі галасують, товчуться й сперечаються, тимчасом як вона втекла нишком від того життя й попала в затишний куточок, де її ніхто не знайде і не скаламутить її любої, непоказної самотності.
Але час минав, і тиша ставала тяжка, спокій мертвий, а холодок надто темний — і Марія почала немов дослухатися до відгомону далекого життя. Тому вона втішилась, коли Ерік Груббе запропонував їй переміну — оселитися в замку Кале, що належав Ульрікові-Фредерікові: мовляв, оскільки той посідає весь її посаг, а їй на видатки нічого не висилає, то буде цілком справедливо, як вона перебереться до Кале і житиме з його прибутків, купатиметься в розкошах, як сир у сметані, заведе багато челяді, накупить, чого сама захоче, не те, що в Тьєле, де нема тих статків, до яких вона звикла. Крім того, в дарчому листі їй на весілля, за яким вона мала діставати щорічно тисячу бочок збіжжя в тому випадку, якби Ульрік-Фредерік раніше за неї помер, король, очевидно, мав на думці маєток Кале, що якраз і дає тисячу бочок, та й подарований він Ульрікові-Фредерікові через півроку після одруження. Якщо ж вони не помиряться, то дуже можливо, що Ульрікові-Фредерікові доведеться відступити їй маєток, який мав бути їй за вдовиний притулок, і їй не завадило б познайомитися з ним уже тепер, та й Ульрік-Фредерік нехай звикав би до думки, що вона в Кале господиня, аби потім не так жалкував за ним.
Насправді ж Ерік Груббе домагався іншого: збутися таким чином видатків на утримання Марії в Тьєле й показати людям, що нелад між нею та Ульріком-Фредеріком не так далеко зайшов, як було в дійсності. Крім того, все ж таки то було б якесь зближення, а ніхто не знає наперед, до чого воно може довести.
Отже, Марія виїхала до Кале, та її там чекало не таке життя, як вона собі гадала, бо Ульрік-Фредерік наказав своєму управителеві Йоганові Утрехтові гостинно зустріти мадам Гюленлеве й добре до неї ставитись, але не давати в руки ані скілінга. В Кале до всього було ще нудніше, аніж у Тьєле, якщо тільки таке можливе, і Марія навряд чи довго б там засиділась, якби до неї не прибув гість, що скоро став чимось більшим за гостя.
То був Сті Гей.
Після того свята в Фредеріксборзькому замковому саду Марія часто думала про свого шваґра і завше з почуттям глибокої вдячливості. І не раз, коли її ображали в Агерсгусі чи зневажали аж надто чутливо, вона втішала себе тим, що згадувала, як шанобливо й віддано обожнює її Сті. І ось тепер, коли Марію всі забули й покинули, він з'явився до неї достеменно такий, як був у пору її величі: той самий безнадійний вираз на обличчі, що так лестив Марії, те саме покірне захоплення в очах.
Більше як два-три дні поспіль Сті Гей ніколи не залишався в Кале, а вирушав на який тиждень гостювати до поближніх знайомих, і Марія звикла тужити за ним, чекаючи, коли він повернеться, й зітхати, як він від'їздив, бо ж він був її єдиним товариством. Через те вони дуже заприязнилися і майже нічого не приховували одне від одного.
— Мадам, — якось спитав її Сті Гей, — ви повернулися б до його ясновельможності, якби він покаявся й щиро вас перепросив?
— Якби він приплазував сюди навіть навколішки, — відповіла Марія, — я все одно відштовхнула б його. Я почуваю до нього тільки відразу й погорду, бо в нього нема в серці жадного щирого почуття, а в тілі жадної краплі гарячої, незіпсованої крові. Він не чоловік, а повія в штанях, гнила, плюгава повія. І очі в нього, як у повії, порожні та брехливі, і жага така сама, дрібненька й хирлява. Ніколи його не поривала чесна, гаряча пристрасть, ніколи з його вуст не злетіло щиросердого слова! Я ненавиджу його, Сті, бо почуваю, наче й мене споганили його слизькі обійми і повійницькі слова!
— Отже, ви бажаєте розлучитися, мадам?
Марія відповіла, що бажає і що коли б тільки її батько захотів, то давно б уже домігся розлучення, проте він не поспішає, бо має надію, що все ще владнається, але такого ніколи не буде.
Далі мова зайшла про те, що вона сподівається дістати на своє утримання по розлуці з Ульріком-Фредеріком, і Марія сказала, що батько від її імені домагатиметься насамперед Кале.
Сті Геєві не дуже сподобався такий намір. Він собі в думках присудив Марії зовсім іншу долю, аніж вікувати вдовою в цьому глухому ютландському закутку та згодом ще, може, вийти заміж за якогось простого шляхтича, бо вище вона тут не сягне. Адже при дворі вона вже своє відспівала, бо ж Ульрік-Фредерік має там надто великий вплив, щоб не спромогтися відштовхнути двір від неї, а її від двору. Ні, він радив їй будь-що забрати назад свій посаг готівкою, виїхати з Данії і більше сюди й носа не потикати. А з такою вродою та манерами вона могла б у Франції знайти собі зовсім іншу долю, куди кращу, аніж у цій богом забутій країні з її простацькою шляхтою та мізерною подобою справдешнього двору.
Ось про що казав Сті Гей, а вбоге самітницьке життя в Кале було таким гарним тлом для чарівних картин багатого й пишного двору Луї Чотирнадцятого, що картини ці цілком полонили Марію і невдовзі вона вже тільки й марила Францією.
Сті Гей і далі був закоханий у Марію Груббе й часто заводив мову про ту свою пристрасть, не просячи й не благаючи, навіть ні на що не сподіваючись і не нарікаючи, навпаки — цілком безнадійно, наперед докладаючи, що Марія ані тепер, ані будь-коли на його почуття не озветься. Спершу Марія була злякана й здивована його освідченнями, та потроху зацікавилась і почала дослухатися до тих безнадійних роздумів про кохання, що його причиною була вона сама. Її навіть посідало п'янке почуття своєї влади, коли вона чула, що стала володаркою життя і смерті такої дивовижної людини, як Сті Гей. І все ж таки скоро легкодухість, що прозирала в його словах, почала дратувати Марію, а його відмова від боротьби тому, що мета боротьби здавалася недосяжною, його покірне самозаспокоєння тим, що вище за себе не стрибнеш, навело її на сумнів. І сумнівалася вона якраз не в тому, чи справді за його чудними словами стоїть пристрасть, а за тужними мінами щирий смуток, а в тому, чи, бува, не перебільшує він свого почуття, бо не розуміла пристрасті, яка не заплющує вперто очей на те, що не має ніякої надії, і не рветься сліпо вперед, не могла в таку пристрасть повірити. В неї склалася думка, що Сті Гей — екзальтована натура, яка вічно копирсається в своїх почуттях і уявляє себе багатшою, більшою і куди значнішою, ніж вона є насправді, а коли дійсність, як от тепер, не дає потвердження її уявленню, дурить себе, начебто вона перебуває у владі небуденних настроїв і сильних почуттів, насправді породжених її фантастично плодючим мозком, хворобливим і неспокійним. А його останні слова, що їх він сказав, коли вони надовго прощалися, — Марію батько викликав до Тьєле, куди Сті Гей не зважувався показатись, — тільки переконали її, що вона склала про нього правдиву думку.
Він побажав їй щасливої дороги і, вже тримаючись за клямку, обернувся й сказав:
— Тепер, мадам, коли перебування ваше в Кале дійшло кінця, у книзі життя мого починається чорна сторінка, і я мучитимусь пекельною мукою, тужитиму, як людина, що втратила все, в чому було її земне щастя, всі її надії, всі прагнення. А одначе, мадам, якби колись у мене з'явилася достатня причина повірити, що я любий вашому серцю, то сам бог знає, що б зі мною сталося. Може, в мені прокинулася б снага, що її могутніми крилами я ще ніколи не міг скористатися, і тоді та частина душі моєї, що прагне чину й полум'яніє надією, перемогла б і принесла б імені моєму велич і славу. Але так само могло б статися, що таке невимовне щастя ослабило б напнуті струни, позбавило б голосу кожне моє бажання, що рветься з грудей, заглушило б кожну сторожку надію, і країна щастя мого знеможеною Капуєю стала б для моєї сили й хисту...[97]
Звісно, Марія не відмінила про нього своєї думки й розуміла, що так воно й краще буде, а все ж таки зітхнула.
І ось Марія повернулася до Тьєле. Так захотів Ерік Груббе — він боявся, аби Сті Гей не намовив її часом на такі думки, що поламали б усі його плани, а крім того, хотів спробувати, чи не пощастить переконати Марію так повернути справу, щоб її шлюб з Ульріком-Фредеріком залишився дійсним.
Поки що всі його спроби були марні, та все одно Ерік Груббе не переставав засипати Ульріка-Фредеріка листами, вимагаючи, щоб той забрав Марію назад. Ульрік-Фредерік не відповідав: він волів тягти якомога довше, бо розлучення так чи так мало привести до якогось розподілу майна, вельми йому не бажаного. Тестевим запевненням, ніби Марія ладна помиритися, він не вірив — адже всі добре знали, що пан Ерік Груббе любив брехати.
Старий писав дедалі загрозливіші листи й навіть уже заводив мову, що особисто звернеться до короля. Ульрік-Фредерік збагнув, що далі зволікати не можна, тому написав із Копенгагена своєму управителеві в Кале Йоганові Утрехтові листа, доручивши йому потайці вивідати, чи мадам Гюленлеве не захотіла б зустрітися з ним у замку Кале так, аби про те не дізнався Ерік Груббе.