Недавно, на саму пречисту, я вийшла в садок погуляти, а як повернулась, то побачила, що моя спальня замкнена зсередини. Я спитала, що то за такі жарти, а мені відповіли, що той і сусідній покої забрала вона, Карен, а моє ліжко перенесено в кімнату із західного боку, де холодно, наче в церкві, коли звідти дме вітер. Вікна там усі в шпарах, а підлога потрухла й подекуди аж позападала. Та якби я взялася списати всю ту ганьбу, що її мені зазнати довелося, то лист вийшов би такий довгий, як казання у великий піст. Як так і далі буде, то, мабуть, голова моя бідна не витримає. Усе в руках господніх, і хай він принесе від тебе самі тільки добрі новини.
Твоя довіку вірна сестра
Марія Груббе
Писано в Агерсгуському замку 2 вересня року божого 1666.
Її вельможності пані Ане-Марії Груббе, дружині Сті Гея, окружного судді Лоландського, любій моїй сестрі до власних рук".
Ульрікові-Фредерікові, властиво, таке життя в замку набридло не менше, аніж Марії Груббе.
Він звик бавити час у гулях, але не такого низького гатунку. А тут, у Норвегії, за горілчаних братчиків були йому самі тільки прості, вбогі офіцери. І їхні вояцькі повії теж йому давно сприкрились. Єдина Карен Фіоль була хоч трохи не така брутальна та неотесана, але й з нею він залюбки розпрощався б хоч зараз.
Він оточив себе таким товариством із люті, що Марія Груббе відмовила йому. Деякий час воно його бавило, але недовго. А тепер, як усе набило йому оскому і майже остогидло та ще як він відчув ніби докори сумління, то почав сам себе переконувати, що так було необхідно. І справді повірив, що так конче треба було зробити і що він наперед мав такий план, а саме — примусити Марію покаятись і, каючись, вернутися до нього. Та що Марія начебто й не думала каятись, він став поводитися з нею ще жорстокіше, сподіваючись, що як прикрутить до краю, то таки зломить її впертість. Він не вірив, що Марія більше його не кохає, і був переконаний, що вона всім серцем прагне кинутись йому в обійми, але, бачивши, як його кохання знову ожило, хоче помститися йому за зраду... Та нехай собі, нехай мститься! Він залюбки все витерпить. Тільки надто вона довго тягне, а йому вже було смертельно нудно в тій варварській Норвегії.
І все ж таки його долала непевність, чи не краще було б лишити Карен Фіоль у Копенгагені. Та, з одного боку, інші повії йому вже осточортіли, а з другого, він знав, що ревнощі — могутній спільник, а Марія Груббе прецінь ревнувала його до Карен.
Одначе Марія й далі не подавалась, і він почав сумніватися, чи вона взагалі колись вернеться до нього, а разом із сумнівом росло і його кохання.
Їхні стосунки стали схожі на ризиковну гру чи полювання.
З боязким серцем і обдуманою обачністю він чинив Марії кривду за кривдою і напружено чекав на якийсь знак, бодай найменший натяк, що він жене дичину в потрібному напрямку, та все дарма.
Аж нарешті!
Нарешті сталась подія, що здалася йому тим натяком, тим довго очікуваним знаком.
Одного разу, як Карен аж надто вже допекла Марії, вона взяла міцні ремінні віжки, пішла через увесь замок до покою, де Карен саме вклалася спати по обіді, замкнула двері зсередини й добре вишмагала перелякану повію. Тоді спокійно вернулася назад до своєї кімнати повз юрбу занімілих слуг, що збіглися на зойки Карен.
Ульрік-Фредерік був у місті, коли це сталося. Карен відразу послала по нього, та він не дуже поспішався. Аж перед самим вечором Карен, що нетерпляче на нього чекала, почула на подвір'ї тупіт його коня.
Вона вибігла йому назустріч, однак він легенько, але рішуче відсторонив її і пішов просто до Марії.
Двері стояли прочинені — отже, її там не було.
Ульрік-Фредерік просунув голову, сподіваючись, що кімната порожня, коли ж ні — Марія сиділа коло вікна й спала. Тоді він зайшов досередини, ступаючи обережно, як тільки міг, бо був не зовсім тверезий.
Кімнату золотавим потоком заливало призахідне вересневе сонце, надаючи вбогим її барвам блиску й краси: побілені стіни були по-лебединому білі, побуріла дерев'яна стеля — кольору гарячої руди, а зблякла запона на ліжкові мінилася червоними, як вино, та багряними згортками. Все ясніло, аж очі сліпило. Навіть те, що було в затінку, світилося, ніби випливаючи з жовтого, як осіннє листя, марева. Навколо Маріїної голови утворився золотий німб і цілував її біле чоло. А що очі й вуста ховалися в тіні, винна була осяяна сонцем яблуня, що знадливо простягала до вікна обвішане рум'яними яблуками віття.
А Марія спала, сиділа на стільці й спала, склавши на колінах руки.
Ульрік-Фредерік навшпиньках підійшов до неї, і німб зник, коли він заступив вікно.
Він став пильно роздивлятися на неї.
Марія була блідіша, ніж перше. Така наче лагідна, покірна — сидить, відкинувши голову, ледь розтуливши вуста й виставивши голу шию. Він бачив, як збоку на шиї бився живчик, просто під невеличкою темною лунинкою. Він провів очима по її міцних, округлих плечах під тугим єдвабом, по витонченій руці, аж до білого зап'ястка, що спочивав на коліні. І та рука належала йому. Він уявив, як її тонкі пальці обхопили руді віжки, як біла у блакитних прожилках шкіра то тужавіла й аж лисніла, коли Марія замахувалась, то розпружувалась і тьмянішала, коли вона опускала віжки на тіло бідної Карен. Уявляв, як її очі ревниво блищали, як скривлені вуста складалися в жорстоку посмішку на думку, що, шмагаючи те тіло, вона стирає з нього поцілунок за поцілунком. І вона належала йому... Він був до неї лихий, суворий і жорстокий, через нього ці кохані руки заламувалися в розпачі, а з цих малинових уст сходила скарга.
Очі йому заблищали вологою від тих думок, він весь перейнявся жалістю, що легко посідає людину напідпитку, і так стояв, по-п'яному, тупо розчулений, та дивився на неї, аж поки широкий сонячний потік звузився до тоненької блискучої ниточки, що пролягла на стелі між темними сволоками.
Марія прокинулась.
— Ви! — майже крикнула вона й так рвучко схопилася, що стілець упав на підлогу.
— Маріє, — озвався Ульрік-Фредерік якнайніжніше і благально простяг до неї руки.
— Чого ви хочете? Докоряти мені, що я відшмагала вашу коханку?
— Ні, ні, Маріє! Будьмо друзями, добрими друзями. — Ви п'яні, — холодно сказала вона й відвернулася. — Так, Маріє, п'яний з кохання до тебе! Мені аж у голові паморочиться від твоєї вроди, лялечко моя!
— О, ви такі п'яні, що вам в очу все переплуталося і ви взяли мене за іншу.
— Маріє, серденько, не будь така ревнива!
Вона зневажливо, бридливо відмахнулася.
— Ні, Маріє, ти ревнуєш! Ти зрадила себе, взявшись за віжки, сама знаєш... Та цур їй, тій плюгавій лахудрі, забудьмо про неї, хай їй біс! Ходи до мене! Не вдавай переді мною лиху відьму, як я перед тобою шелихвоста вдавав, у вині киснучи та з повіями лигаючись, ніби мені й справді того хотілося! Ми ж одне одному суте пекло влаштували, замість розкошувати, як у раю. Тепер ти будеш мати все, що твоя душа забажає: хочеш у єдвабі красуватися, такому завгрубшки, як камлот, — красуйся! Хочеш перлів такі разки, як твої коси завдовжки, — будуть! І каблучки, і парчу золоту цілими сувоями, і пера, і самоцвіти — геть усе матимеш, мені для тебе нічого не шкода, носи на здоров'я.
Він хотів обняти її за стан, але Марія відштовхнула його руку:
— Ульріку-Фредеріку, сказати тобі одну річ? Якби ти навіть огорнув своє кохання в найдорожчу тафту й куняче хутро, якби вбрав його в соболі й золоту корону, взув у черевики із щирих діамантів, я все одно жбурнула б його від себе, мов останнє лайно, бо навіть земля, що по ній я ступаю, і то мені не така байдужа, як воно. Немає в мені ані крапельки крові, що тобі була б прихильна, жадної жилки немає в усьому тілі моєму, що тебе не відштовхувала б, — чуєш? Нема жадного куточка в моїй душі, де б тебе кликано на ім'я. Зрозумій мене як слід! Якби я могла врятувати тіло твоє від смертельної недуги, а душу від пекельних мук, твоєю ставши, — я б цього не зробила!
— Ні, зробила б, не кажи так!
— Ні і ще раз ні! Сотні разів ні!
— То геть звідси! Геть з очей моїх, щоб тебе пекло та варило!
Ульрік-Фредерік побілів, як стіна, і трусився всім тілом. Голос йому захрип і змінився, а руками він вимахував, наче божевільний.
— Зійди мені з дороги! Зійди... зійди... зійди мені з дороги, а то я голову тобі розтрощу! Кров мені клекотить, аж в очах червоно... Щоб ноги твоєї на землі Норвезькій не було, і хай тобі вогонь пекельний показує дорогу! Геть!
Якусь хвилину Марія вражено дивилась на нього, тоді стрімголов вискочила з кімнати й побігла з замка.
Не встигли зачинитися двері, як Ульрік-Фредерік схопив стільця, на якому сиділа Марія, коли він зайшов, і шпурнув його у вікно, потім зірвав з ліжка благеньку запону й подер на клапті. Він метався з кутка в куток, спотикаючись об перекинуті речі, тоді впав навколішки, поплазував по підлозі, форкаючи, як дикий звір, гупаючи до крові кулаками. Нарешті він стомився, виліз на ліжко, кинувся долілиць на подушки й став кликати Марію ніжними словами, плакав і хлипав, проклинав її, а то знову лебедів ласкавим тихим голосом, наче пестив її.
Тієї ж ночі Марія умовила одного шкіпера за ласкаве слово й добру платню перевезти її до Данії.
Другого дня Ульрік-Фредерік вигнав Карен Фіоль із замка, а за кілька днів і сам виїхав до Копенгагена.
XIII
Побачивши одного чудового дня, що мадам Гюленлеве в'їжджає до Тьєле, Ерік Груббе аж очі витріщив.
Вона прибула без служників, без речей, і він відразу зметикував, що тут щось не гаразд, а коли довідався, що, власне, зайшло, то прийняв її не дуже ласкаво: розсердився, пішов, грюкнувши дверима, і більше того дня не показувався.
Але за ніч пересівся й навіть став трактувати дочку люб'язно й шанобливо, а в мові його з'явилась незграбна кучерявість колишнього двірського шляхтича. Поміркувавши, він дійшов висновку, що великої біди не сталося: просто невеличка незгода між молодим подружжям, але Марія лишилася й далі мадам Гюленлеве, і все без великих труднощів ще можна буде направити.
Щоправда, Марія вимагала розлучення і навіть чути не хотіла про замирення, та було б просто безглуздо сподіватися від неї чогось іншого отак зразу, коли ще не пригасла озлість після сварки, коли кожна згадка пекла, як болячка, і ятрилась, мов недавня рана, тому він не дуже тим переймався, певний, що з часом усе владнається.
До того ж була ще одна обставина, на яку він вельми розраховував.